Колись, на початку 1990-х, Київський музей Миколи Лисенка одержав у подарунок зі схронів СБУ книгу Максима Славинського «Национально-государственная проблема в СССР» — текст, котрий він як доповідь читав на Міжнародному конгресі поневолених народів у Парижі 1937 року. Ознайомившись із ним, ми з колегами вражено в один голос промовили: «Це б зараз перевидати і як посібник роздати кожному можновладцю в Україні!». Адже тут М. Славинський розмірковує над однією із основних проблем країни під назвою СССР, яка стала «гідною» й безпосередньою послідовницею Російської імперії. Славинський намагається ввести у європейський контекст те, про що сучасні європейці вже давно встигли забути, адже їхні національні держави формувалися дуже давно, і там самі поняття нація і держава набагато раніше злилися воєдино. Але для Славинського і його Батьківщини України це питання залишалося відкритим. І ще далеко попереду були спроби відтворення української державності 1940-х і початку 1990-х, процес розпаду СССР з кривавими подіями у Прибалтиці, Придністров’ї, Тбілісі та Грозному, Душанбе, штурм «Білого дому» в Москві.

З наближенням місцевих виборів перед обласною організацією Соцпартії все гостріше постає дуже непростий вибір. Передусім, він обумовлюється мірою доцільності справді активної та результативної участі обласної парторганізації у боротьбі за депутатські місця в обласній, міських та районних радах. Зараз у СПУ немає власних фракцій в облраді, Харківській міськраді, в інших місцевих радах області.

Головних претендентів на посаду Харківського міського голови можна назвати й зараз. Однак, місцеві вибори 2010 року для Харкова можуть бути ознаменовані політичним сюрпризом.

Росія та Європейський Союз є геополітичними сусідами. Те, чи є їхні відносини насправді добросусідськими, а не напруженими й конфронтаційними, має найважливіше значення для обох сторін. Доти, доки Росія не модернізує свою економіку та суспільство, вона може забути про свої претензії на статус світової держави XXI століття й далі відставатиме як від старих, так і від нових держав, що з’являються. Крім того, для модернізації Росія потребує партнерів, оскільки її населення та економічний потенціал надто малі для того, щоб самостійно відігравати важливу роль у новому світовому порядку, що формується. Стратегічних ядерних озброєнь Росії буде не досить, щоб забезпечити їй місце серед держав першого рангу.