Світлій пам’яті Патріарха Димитрія (в миру Володимир Ярема) (9.12.1915 – 25.02.2000)
«І поблагословлю тебе я щедро, і розмножу тебе я вельми». - «Ці слова зі Святого письма можна віднести і до нашого батька, простого селянського хлопця з Надсяння з глибокою і щирою вірою в серці і багатьма іншими чеснотами, згадує дочка Патріарха Димитрія (в миру - о Володимир Ярема) п. Віра Маркович. - Батько отримав від Бога багато чеснот, а це: світлий розум, прекрасну пам'ять, хист до малювання і співу, вміння згуртовувати навколо себе людей, любов до всього рідного, а найбільше - велику жагу до знань. Господь провадив його всюди, а тому на його життєвих стежках посилав поважних і добрих людей, котрі допомагали йому в усьому, відразу зауважуючи в ньому з одного боку скромність, з другого - велику наполегливість. Здобувши значні знання, він вирішив усе ж, що основне його покликання - служіння Богові, і став священиком.
Він народився в середовищі чесних, гідних, як казали у його рідному селі Глідному (Глідне, польське Глудно), людей, - згадує дочка п. Віра Маркович. Вважав себе східним лемком і завжди тим гордився. Не раз тато розповідав і вдома, і на проповідях, які то колись були люди в їхньому селі: поважні, розсудливі, стримані, маломовні.
Кожне їхнє слово мало певну вагу. Вони дуже дбали про своє добре ім'я. Мали сильні національні почуття, уміли берегти і шанувати своє рідне, національне. Батько любив повторювати один дуже характерний приклад: у селі керував війт. Це завжди була поважна і хоч трохи вчена особа. Якось один чоловік посягав на частку землі, що граничила з сусідською. Але, оскільки право не було на його боці, то це йому не вдалося вчинити (це був спір за межу). Невдовзі війт став сватом цього чоловіка, і той надіявся, що тепер виграє справу. Але коли про це дізнався війт, то дуже обурився і сказав, що це не поможе йому, хоч він і сват.
Мама так оповідала, - згадує п. Віра Маркович, - що у їхньому селі мало було ледацюг («лядаці таке»). Особливо брударств.
Окрім того, це було дуже мальовниче село: джерельця, потічки, річка Сян, бистра і кришталево чиста. До останніх днів свого життя батько плакав, згадуючи, бо того вже нема.
В селі українців було значно більше, ніж поляків. Вони мали читальню, де ставили вистави, муровану церкву, хор, добрих священиків. Поляки не мали культурного центру, були малоактивні і заздрісні. Все це добре далося взнаки перед «переселенням».
«Як брат скінчив школу, - згадує рідна сестра Патріарха Димитрія п. Ганна Сотник, - нашу церкву малювали малярі з Перемишля. Володимир пішов до них і просився їм допомагати. Ті прийняли хлопця. А після науки в них уже сам розмальовував церкву в Павлокомі за Сяном: сам робив малюнки із сцен, і окремих святих, і орнаменти, і сам все розмалював».
1931-1938, потім 1942-1944 роки - навчався у Львівській мистецько-промисловій школі, спочатку в художника Павла Ковжуна, потім під керівництвом професора Михайла Осінчука.
Згадує п. Ганна Сотник: «Як брат познайомився із львівськими малярами Павлом Ковжуном та Михайлом Осінчуком, і відтоді не одну церкву на Львівщині та Івано-Франківщині розмалював. А ще між тим вчив ноти. То влітку церкви розмальовував, а зимою в нашому селі вчив церковний хор, а також вчив хор народних пісень, ставив у Читальні концерти до різних свят. І так було до 1938 року. Того року його взяли до польського війська. Служив у м. Сяноці. 15 вересня наступного року мав повернутися додому, та першого вересня Німеччина напала на Польщу. Брат попав у полон. Зразу тримали їх у костелі в Кракові, а потім під Краковом, у Вісьліци, також у костелі. Морили їх голодом. Додому повернувся таким, що годі було його впізнати.
...В нашому селі жив і все життя правив о. декан Іван Жарський. Він ту церкву в Павлокомі, яку розписав брат, посвячував, а потім казав до батька, що вона краще розмальована, ніж у нашому селі малярами з Перемишля... Отець-декан Іван Жарський дав рекомендаційного листа до митрополита Андрея Шептицького, після чого брата прийняли до бурси у Львові (богословської семінарії)»
.
Навчанню в семінарії завадила ліквідація УГКЦ та мобілізація семінаристів до радянської армії. Однак і тут мистецький талант допоміг кмітливому юнакові: він очолив хор і був більше зайнятий репетиціями та концертами, ніж військовою муштрою.
Після повернення з армії Володимир Ярема працював у Національному музеї Львова.
Як пише архієпископ Ігор Ісіченко: «...Як кожному галичанинові, йому довелося робити нелегкий вибір поміж приєднанням до Московського Патріархату, переходом до нечисленних римо-католицьких громад і належністю до нелегальної УГКЦ. Володимир Ярема повірив у твердження Гавриїла Костельника про те, що перехід на православ'я зі збереженням традиційного для Галичини обряду допоможе порятувати Церкву від русифікації та винищення. З цих мотивів він погодився прийняти рукопо-ложення, і 3 серпня 1947 року був висвячений архієпископом Макарієм Оксіюком, братом єпископа УАПЦ Йосифа Оксіюка, на диякона, а 10 серпня 1947 ним же - на священика».
«Бог дав йому вірну дружину, - згадує дочка Патріарха Димитрія п. Віра Маркович, -таку ж богобоязливу і працьовиту. Разом вони долали всякі життєві випробування і труднощі. А це, перш за все, переселення, а з ним - втрата всього, що мали у рідному селі, батьківську землю й усе рідне та миле серцю. Далі - справжня бідність і майже голод, переслідування службами НКВД, часті переїзди з парафії на парафію і проживання в тісних, чужих помешканнях.
...Вчора (після похорону нашого дорогого татка) ми знайшли його вірші про своє село, людей, рід свій, про околиці над Сяном. Вони не дуже римовані, але скільки в них ніжності, якоїсь надлюбови до всього рідного!
Мама каже, що вже аж надто тато все ідеалізував. Це тому, що вона не така вже «надчуттєва», більш практична, також дуже мудра від природи жінка, спритна, роботяща, кмітлива і дуже цнотлива... Тато так мені про неї оповідав, як ми не раз просиджували з ним у Києві довгі вечори: «Вона була якась інша, ніж усі дівчата, стримана, мовчазна, але цікава до всього. Я зауважив, що до мене була уважною і дуже втішилася, як я запросив її до хору. Голосу особливого не мала, але дуже старалася, все виконувала з великим відчуттям обов'язку. Хоч не була красунею, але була стрункою, бистрою.
Якось Карл Звіринський висловився, що наша мама дуже подібна на француженку - якась особливо оригінальна...
Поляки переслідували тата. Якось (1945 р.) забрали маму з маленьким сином і повели на розстріл, бо не сказала, де переховується тато. Та врятував випадок (чи рука Божа). Надбіг сусід і закликав їх, поляків, що щось сталося. Після того мама зразу ж із маленькою дитиною втекла до Львова».
Згадує архієпископ Ігор Ісіченко: «Талановитий юнак не міг залишитися осторонь боротьби націоналістичного підпілля проти окупаційної влади. Якось несподівано для мене одного разу він почав наспівувати: зродились ми великої години з пожеж війни
і полум'я вогнів, плекав нас біль по втраті України, кормив нас гнет і гнів на ворогів.
А потім слово в слово переказав «Декалог націоналіста».
...Попри чутливу гуманістичну натуру Патріарх мав тверду волю, був рішучим у діях і непримиренним до неправди...
...Як Патріарх любив рідне Надсяння! ...В останній рік його життя ми зробили для Патріарха подарунок - влаштували йому поїздку за Сян. Не було містечка або села, про котре не розповів: скільки там жило українців, а скільки поляків, які визначні люди звідти походили, яка була церква, хто малював іконостас. На одному пагорбі Патріарх попросив нас зупинитися й хвилинку постояв мовчки. Тут у страшні роки українсько-польської боротьби його мало не розстріляли. Врятувало те, що він знав «Отче наш» по-польському...
Розповіді про дитинство Патріарха лунали якщо не як казка, то як дивна розповідь про давно минулі сторіччя. Пізнавалося щось цілісне, величне, суголосне Шевченковому життєвому шляху. Чого варта була сама його унікальна пам'ять. Патріарх пригадував, як польське військо переходило Сян, прямуючи на Львів. Замислімося: йдеться про події 1918 року, коли маленькому Володимирові Яремі не виповнилося і трьох років!».
Зі слів дочки Патріарха п. Віри Маркович: «Останню свою Службу Божу батько відправляв у церкві Успіння Пресвятої Богородиці 16 грудня 1999 року. Він був дуже слабий. Я переживала, щоб він вистояв на кафедрі, бо йому часто крутилася голова і був низький гемоглобін.
Як благословив і виголошував на Великому вході, то я чомусь подумала, що то його остання служба і що вже ніхто так, як він, з такою щирістю і силою почуттів не буде вимовляти тих слів: «Поглянь з неба, Боже, і подивись, і відвідай виноградник цей...», або: «Всіх тих, хто життя своє віддали за волю України, що в тюрмах були замучені і закатовані, тих, хто на своїй землі голодом були заморені...». Перебуваючи на молитві, Патріарх жив нею, міг цілком зосередитися на розмові з Богом серед інших людей, а вже на Святій Літургії не раз зі сльозами на очах виголошував: «Прийміть, споживайте...», «Пийте з неї всі...». А його молитви-розмови-прохання! Іноді він так зворушливо і натхненно переплітав Євангельську розповідь із темою сьогодення! Як висловився один із отців, ці промови йшли «від ізбитка серця».
Він пережив зради, обмови, ганьбу від аморальної поведінки непокірних йому єпископів. На ці виклики Патріарх відповів посланням «Про спроби ліквідації УАПЦ в Україні», циклом «Розмов про страшне сьогодення», а вже перед смертю - поїздкою до США та заповітом про перехід УАПЦ під омофор митрополита Костянтина.
25 лютого 2000-го року, на 85-му році життя, Патріарх Димитрій відійшов у вічні оселі Господа.
Україна втратила видатного діяча сучасного православ'я, палкого патріота, активного поборника автокефалії Української Церкви.
Як згадує архієпископ Ігор Ісіченко, що останні роки Патріарх прожив аскетично. Його обирали на наругу - він же відкрив духовні виміри патріаршої гідності, неприступні для багатьох сучасних носіїв патріарших регалій.
Патріарх Димитрій в усьому покладався на Бога. «Для того Бог нас тут поселив на обмежений час, щоб ми навчилися жити чесно, стати гідними людьми згідно з волею Божою та згідно з ученням Христа», - навчав він.
У наших очах постає образ того, хто сподобився пройти свою Голгофу, заохочуваний Христовим словом: «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене. Радійте та веселітеся, нагорода бо ваша велика на небесах!».
Автор статті вдячна дочці Патріарха Димитрія п. Вірі Маркович за надані спогади із домашнього архіву. У статті також використані матеріали з передмови архієпископа Ігоря Ісіченка «Світло Патріарха Димитрія» до монографії Патріарха Димитрія (Яреми) «Іконопис Західної України»
