Після «Двушки» я так розумію, найголовніші події клубного життя Харкова розгорталися у Культурному центрі «ХХІ»?
– Нас запросили туди наприкінці 1999 року. Певний час пішов на аналіз і пропозиції щодо переформатування клубу. Тоді він більше нагадував якийсь кабак зі стриптизом: три каліки й 16 номерів стриптизу — якийсь абсурд. За рік вдалося змінити цей формат, залучити туди неймовірну кількість промоутерів і організаторів у колабораціях з іншими — Максом Максименком, Віктором Соколовим, Сергієм Мясоєдовим, Герой Оскаром.
"Байкерам дозволяли заїжджати прямо на територію клубу, після чого вони катали кобіт навколо танцполу": МС Риба – про клубну культуру 1990-2000х
Ростислав Касьяненко, Варта в Баварії | Понеділок, 9 червня 2025, 23:34
Розмова-спогад зі співпродюсером PRIME Orchestra Юрієм Рибалкою відбулася напередодні ювілею: відомий багатьом харків'янам як МС Риба, режисер святкував "перші 50". Ми скористалися приводом, щоб згадати його яскравий творчій шлях, і не пошкодували.
Як називався населений пункт, з якого ти приїхав підкорювати Харків? Мій, наприклад, Луганськ.
– Ну, тоді ми земляки: я родом із селища Нижня Дуванка, Луганської області — можна сказати, що приїхав із села. За радянських часів у мене там перспектив на старті було небагато: після 8-го класу — або йти вчитись на кранівника/зварювальника, або сідати на трактор у колгоспі. Ну, або як мій батько — за кермо вантажівки, на якій він їздив у рейси по інших областях.
Тобто шансів стати режисером зовсім не було?
– Дуже мало)) Принаймні, коли я озвучив цю ідею батькові, захоплення на його обличчі я не побачив. Він, звісно, сподівався, що я продовжу його справу: на той час він уже був інженером у «Сільгосптехніці» (в сучасному розумінні — велике СТО для автомобілів і тракторів). До цього довго працював водієм, багато трудився, поки не зайняв цю посаду. Відповідно, радив мені вступати до Куп’янського автодорожнього технікуму, а потім — до Харківського автодорожнього інституту, що на той час вважалося дуже серйозним. Але я сказав: «Ні, піду в режисери».
– Прямо бачу батьків, які кажуть: «Синку, одумайся! Це ж, м’яко кажучи, складна професія»))
– Приблизно так і було. Думаю, вони тоді сприймали це як підліткову дурість. Але я все одно настояв на своєму.
А де ти надихнувся на режисуру?
– Джерел натхнення було кілька. З одного боку, мої друзі — ми були просунутою компанією: захоплювались закордонною музикою, організовували шкільні вечори. Потім — учителька російської мови та літератури, Раїса Сергіївна. Вона прищепила мені любов до літератури, поезії, і загалом я почав дивитися на багато речей інакше, повірив у свої сили. Це був кінець 1980-х: перебудова, гласність тощо. Я вперше прочитав Булгакова, Бродського, захопився поетами «срібного віку» — ну який уже там автодорожній інститут?) І на додачу ще пішов до шкільного драмгуртка, який вела Лєна Ладига. Хоча, чесно кажучи, на той момент мене там у першу чергу приваблювали дівчата, а вже потім — драматургія)). Мама підтримувала добрим словом і вірила, що в мене все вийде. А тато сказав: «Ну, на здоров’я, але допомагати ми тобі не будемо» — сподівався, що я передумаю. Та й особливо нічим було допомагати. Все розвалювалося, радянська країна тріщала по швах, люди в нашому селищі, як і по всьому СРСР, ледь зводили кінці з кінцями.
Спочатку я навчався на заочних підготовчих курсах — хотів вникнути в усе. У результаті, у 1991 році вступив до Харківського державного інституту культури на відділення режисури масових свят і шоу. Я саме не в театр хотів, а в масову режисуру. Мені пощастило: на першому курсі мене навчав крутий практик масової режисури — Яків Крендель. Щоправда, недовго — через рік він емігрував до США. Сама система навчання, однак, мені здалась не надто ефективною: мені бракувало відкриттів у професії. До того ж Союз розвалився, купа подій, усіх трусило, тому вже після першого курсу, у 1992 році, я почав експериментувати сам: купив апаратуру, почав організовувати заходи, вечірки, діджеїв знову... Паралельно продовжував навчання.
Викладачі тоді, напевно, були легендарні?
– Дуже класні! Анатолій Зіновійович Житницький, Фелікс Аркадійович Чемеровський, Тетяна Олександрівна Логінова. Група була чудова. А куратор курсу, Сергій Іванович Гордієв, прищепив безцінну якість режисера — добиватися потрібного результату попри будь-які труднощі та виклики.
Робити щось своє було не лише круто і романтично, а й життєво необхідно. На початку 90-х це саме так і було. Студентам потрібна була не тільки духовна їжа)) З досвідом приходило й усвідомлення: коли берешся влаштувати вечірку — всі натхненні, охоче допомагають.. А щойно вона завершується — лишаєшся сам: прибирати, вивозити все за власний рахунок. Саме тоді романтика стикалася з реальністю.
Заробляв тоді, очевидно, діджеєм?
– Ну звісно. За пульт я вперше став ще на шкільних дискотеках і в сільському Будинку культури. Наступним етапом, на початку 90-х уже в Харкові, була робота в диско-клубі «Апрель» на Одеській, влітку — у Ялті. А згодом — вихід на клубну сцену, але вже в іншій ролі.
У 1993 році ми з моїм однокурсником Дімою Тітовим запропонували арт-директору нічного клубу «Пелікан» Олегу Орлову власне шоу. Це був авторський перформанс, присвячений творчості Майкла Джексона — такий собі імпресіонізм: з постановкою, танцюристами, монахами з факелами тощо. Олегу виступ здався кумедним і сподобався. Так ми й познайомилися, не підозрюючи, що це знайомство переросте в дружбу і багаторічну співпрацю.
Що відрізняло «Пелікан» від інших подіжних закладів?
– На відміну від «Меридіана», який тоді був просто дискотекою до другої ночі, «Пелікан» став першим у Харкові клубом у класичному розумінні: з шоу-програмами, виступами зірок, казино, дискотекою, стриптизом, обмінником і бандитами. Для студента Інституту культури — можна сказати, солідний старт))
Паралельно мене тягнуло ще в інші цікаві напрямки — певний час працював на телебаченні з Рамілем Бікмуліним. Студія «Lenar Prime» на початку 90-х знімала рекламу й тележурнали-комікси «Каламбур», «Магазин Фу» («Деревня дураков»). Я там був адміністратором (а паралельно — і звукорежисером). У 1994 році навіть зняв свою авторську програму «Тусовка» для телеканалу «Оріон», яку ми ночами монтували з Михайлом Комаровим. Але тема не пішла, бо треба було фінансування, а ніхто не розумів, навіщо витрачати рекламний бюджет на музично-молодіжну передачу про субкультури, брейк, скейтбординг і стріт-арт, якщо це не приносить прибутку одразу.
У будь-якому випадку, робота на телебаченні теж дала дуже цікавий досвід. Як показав час, практичне знайомство з різними напрямками потім допомагає розвиватися як універсальному фахівцю у сфері шоу-бізнесу. В інституті ж цьому не навчали — тож доводилося просто брати й набивати гулі.
Але потім був ще один етап: радіо?
– Так, перша спроба побути радіо-діджеєм була в мене на «Х-Радіо», де директором був Дмитро Грицький. Але після кількох ефірів я відмовився: після живого контакту з публікою було складно переключитися на віртуальну аудиторію слухачів. Мені було важливо відчувати реакцію залу прямо в моменті — саме від неї залежав мій сет (тоді це ще називалося «компіляція»).
А ти не пробував уявляти, що «на тому кінці» сидить просто людина, яка прокинулася, п’є каву з бубликами і слухає тебе?
– Або, навпаки, думає: «Та закрий вже пельку, дай нормальну музику послухати!»)) Ні, мені тоді це не зайшло.
Але буквально за рік, у 1995–1996, доля дивовижним чином занесла тебе разом з Євгеном Боровських в дивну організацію під назвою «Радіо «Фаворит». Цікаво було створювати проєкт з нуля?
– Ми справді запускали його «під ключ»: від вивчення принципів роботи радіопередавача, отримання частоти та закупівлі студійного обладнання — до створення формату, фонотеки, запису джинглів, штатного розкладу діджеїв тощо. Це ще були часи пейджерів: у приміщенні поруч із нашою ефірною студією на вул. Дерев’янка (на території ТРЦ) сиділи дівчата-операторки, які приймали повідомлення й пересилали їх на ці примітивні, за сьогоднішніми мірками, пристрої.
Ну, чому ж — не так давно ось ізраїльський Моссад підірвав пейджери купі терористів. Хоча, погоджуюсь: коли зараз люди дивляться якийсь американський фільм 1990-х, де кажуть: «Надішли мені повідомлення на пейджер», – вони не розуміють, про що це взагалі.
– Я тоді рік працював над організацією роботи Радіо «Фаворит». До речі, саме я вигадав слоган «оптимістичного радіо» і джингл: «Все буде добре! Радіо Фаворит».
Ніколи не забуду той чарівний комп’ютер «Pentium» у студії «Art Way» Михайла Медведєва в Домі Проєктів. Він з «неймовірною швидкістю» рахував «цифрові» аудіоролики для нашого радіо. Хоча вони й проходили оцифрування, записували їх у підсумку все одно на хромові й METAL-касети — ні на CD, ні на MD тоді ще не писали, а флешок узагалі не існувало. Оцифровка 30-секундного ролика займала приблизно півтори години. За цей час ми встигали сходити до «правильного» нічного кіоску, купити джентльменський набір: турецький батон, балтійські шпроти, польські грибочки, корейську моркву й пляшку самопальної (але перевіреної) горілки, випити її — і якраз до цього моменту ролик закінчувався, можна було послухати, що вийшло. Це, звісно, якщо комп не завис або напруга в мережі не скакнула — тоді процес (включно з кіоском) доводилося починати спочатку.
Того ж, 1996 року, я отримав режисерський диплом уже Академії Культури. А моєю дипломною роботою стала велика концертна шоу-програма «Весна. Кохання. І Музика.» на рідному селищному стадіоні. Усе пройшло з таким розмахом і феєрверками, що це свято мої односельці згадують і досі. Ну, хто ще залишився при пам’яті ))
Але паралельно ти не втрачав нагоди щороку поїхати діджеїти до Криму? Розкажи трохи про цей курортнийц етап.
– Це був піонерський табір Харківських теплових мереж і Харківобленерго при другій середній школі міста Ялта. Кожного літа з 1993 по 1996 рік ми розставляли там ліжка і меблі — потім приїжджали школярі з Харкова, для яких ми влаштовували дискотеки. У часи тотального гаманцевого штилю я радів можливості, відпрацювавши годину-півтори, взяти пляшку масандрівського портвейну й піти з нею на ялтинську набережну. Крім власне натхнення, це давало унікальну можливість зустрітися й познайомитися з великою кількістю цікавих людей. Тоді приїхати до Ялти на відпочинок могли дозволити собі лише круті москвичі або мешканці Хабаровська — ті, хто добре заробляв. Там постійно знімали якесь кіно. Цікавий етап.
Власне, саме туди, до Ялти, приїхав Орлов, який запропонував мені попрацювати в новому проєкті з Дімою Палкиним, що звався «POP-Art» (себто: Palkin and Orlov Promotion Art).
Це був початок вже абсолютно іншого клубного руху, чи не так?
– Абсолютно! Ще у 1995 році відбулася перша рейв-вечірка Мамедова й Гаврили в «Меридіані», пізніше схожі вечірки робили Дмитро Грицький та Вася Пацифік. Історично склалося так, що Харків у клубній культурі стояв особняком. У Києві тоді ще мало що відбувалося — у них був зовсім інший, не схожий на наш, рух. Те, що відбувалося у харківській клубній тусовці, було справді незвичним. Той самий Палкін з гуртом «Turbo» був попереду всіх ще з 1980-х, відстежуючи тенденції не лише європейські, а й світові. Тут можна було зробити все інакше: не умовний «Дим сигарет з ментолом», а з іншою музикою, іншим вайбом, в іншому одязі, з іншою поведінкою і з іншим посилом. Мене, як режисера, привабила ця новизна. Мене завжди приваблювали творчі експерименти.
Я погодився на пропозицію Орлова, завдяки якій на одній із вечірок і з’явився перший клубний MC Харкова — MC «Риба». Клубна культура у 1996–97 рр..для мене стала новим етапом творчості. Кожного разу, виходячи на сцену чи проводячи якийсь захід, я був упевнений у тому, що є новатором. А головне — люди були відкриті й готові до цього: вони із задоволенням сприймали всі нові фішки.
У Харкові почали з’являтися й інші промо-групи...
– Так, вони займалися організацією вечірок в інших закладах. Я ж паралельно став арт-директором нічного клубу «Адмірал» на Сумській. Його головною фішкою була супутникова тарілка, яка відкривала можливість записувати в гідній якості різну музику з американських і британських музичних каналів — таку, яку в Харкові більше ніде було дістати. Багато діджеїв користувалися цим, приходячи до нас тимчасово попрацювати. Саме там діджей Слава «Флеш» підписав собі чимало клубної музики, саме у відеоформаті. Це була можливість не просто споживати цей матеріал, а й отримати знання, побачивши через спутникову тарелю маленького клубу, як усе відбувається у сучасному світі.
Згодом я почав розвивати історію з власними вечірками разом із «Флешем» (Flash & Fish Project) — у клубі ДНК біля Благовіщенського собору. Під лейблом FF ми почали випускати касети (Олексій Січ дуже допомагав нам з цим). Альтернативним майданчиком для зовсім сміливих експериментів був клуб «Живот». Ми намагалися не забувати про комерційний успіх, адже треба було за щось жити, розвиватися.
Я пам'ятаю грандіоний проєкт — «Новорічний мегаданc», на якому виступали Ані Лорак, Green Grey, Містер Мавой, багато різних діджеїв...
– Це було цілих два тижні клубного руху! Проте в результаті все провалилося настільки, що Палкину з Орловим довелося продати машину. Так, всі залишилися без зарплат, втім дуже кайфонули.
Після «Адмірала» було «Диско 2000» — перший великий рейв-клуб у Харкові. Більше за нього клубів тоді просто не було! Політика клубу була така: вони віддавали свої дні різним промогрупам, аби ті проводили свої вечірки. У кожної був свій стиль, своя філософія, своя аудиторія — хтось любив одну музику, хтось іншу, всі у всьому розбиралися. Це був неймовірний підйом клубної історії: щоп’ятниці — день команди POP-Аrt (Палкін, Орлов і я), щосуботи — промо-група Ольги Яценко. Людей приходило багато: вечірки на 1000–1500 людей були звичайною справою. Це було епічно.
Ми продовжували експериментувати, діджеї ставали все досвідченішими — Слава Флеш, Піджик та інші. Діджеїнг перетворювався на культурне явище, в центрі якого був не просто той, хто ставить чужу музику, а той, хто цікаво її міксує, компілює — це ставало значущим.
Ти ще брав участь як ведучий у програмі «Дело Вкуса» Вадима Бєспалова та був одним із авторів і часто з’являвся в гучній програмі «КоZа» того ж Орлова.
Варто згадати, що дуже успішна програма «КоЗа» («Коротке Замикання»), дійсно, виросла з рубрики авторської програми «Дело Вкуса» ("Справа Смаку") Вадима Беспалова (на фото). Вона була рупором не лише для POP-Art, а й для інших промоутерських груп, і регулярно розповідала про деталі клубного життя Харкова. Іноді тривалість програми сягала години й більше.
Сила і цінність «ХХІ» полягала в тому, що він став справжнім культурним центром, де могло відбуватися все: від фешн-показів до фестивалів брейк-дансу і рейв-вечірок із власним промоушеном. Себто можна було приходити на різні заходи в одне й те саме місце. Головне — це якість і рівень події: саме це забезпечувало статус. А відповідно — і рентабельність закладу. Останнє було дуже важливим, адже «ХХІ» був дорогою локацією з індивідуальним дизайнерським проєктом і найкращою в місті саунд-системою.
Це був доволі великий етап у моєму житті — пік моєї клубної діяльності. Перший рік ми напрацьовували формат, а з 2001-го вже все йшло «на ура». З’явилися перші приватні корпоративи й концерти, фестивалі тощо. На власних вечірках «Амнезія» ми, наприклад, експериментували з внутрішньою піротехнікою.
Але потім, як це часто буває в житті, між власниками щось сталося....
– Клуб майже рік не працював(( Разом із Євгеном Романовим та Ренатою ми цілий сезон працювали в Дніпрі. Увесь арт-відділ центру на рік переїхав до клубу «Пілот». Ми тоді наробили галасу, адже це був величезний літній клуб! Наприклад, у нас була акція: «Першим 500 дівчатам — вхід безкоштовний», або байкерам дозволялося заїжджати прямо на територію клубу, після чого вони катали кобіт навколо танцполу. На той момент це було щось грандіозне: на території навіть стояв справжній літак — нехай і «кукурузник», але менше з тим. У Дніпропетровську люблять масштаб. Щотижня або раз на два тижні ми організовували концерти зірок.
Зірок де брали? Маю на увазі, чим їх заохочували, адже це не Крим...
– А справа у тому, що за рік до ціх подій Максименко як раз. покликав мене до Криму попрацювати з ним над організацією концертів. Усі артисти категорії «А» — від Валерія Меладзе до Філіпа Кіркорова чи Бориса Моїсеєва — вважали за обов’язок приїхати влітку до півострова: і відпочити, і виступити. Тож ми домовлялися з продюсерами, щоб зірки по дорозі до Криму зупинялися на один вечір у Дніпрі — кожного разу в «Пілоті» були аншлаги. Наймасштабнішим був концерт, якщо не помиляюся, Агутина або Преснякова. Збирали по 5–7 тисяч осіб — розміри клубу це дозволяли.
А потім у клубному русі почалася криза... КЦ «ХХІ» так і не відкрився?
– Десь за рік після того, як він закрився на невизначений термін, нас знову запросили. Клуб запустили, але вже з іншим менеджментом, з яким спільної мови ми врешті так і не знайшли. Тож, попрацювавши з ними пів року, мені стало зрозуміло, що це абсолютно не моє. Коли мрія реалізована, вона просто перестає бути цікавою. Я вперся у стелю й не знав, куди рухатися далі...
І тут я отримую пропозицію — абсолютно нову для себе: приїхати й очолити роботу як режисер і ведучий у крутий парк-готель. Це трохи схоже на те, що ми всі бачили в Туреччині: є готель, при ньому — анімаційна команда, басейни... В результаті я здобув абсолютно новий і цінний досвід: як працює команда анімації. До цього я навіть не усвідомлював, наскільки це важливо й цікаво, як це можна розвивати. За півтора року я повернувся до Харкова, щоб відкрити власне агентство.
Так з’явилася «Ейфорія Івент Сервіс»?
– Ми відкрили її разом із Дашею Потьомкіною. Але це вже інша історія))
Наостанок нашої розмови про клубно-музичне життя у Харкові варто було б згадати ще мега-рейви «Точка зборки» Андрія Гунченко. Наш друг Олег Орлов брав у цьому безпосередню участь, долучив багато людей. Це була реально мега-подія: на «Точці зборки» були й скеледроми, й пивні басейни, і чілл-аути з окремою музикою. А також цікаві запрошені гості, як-от Benny Benassi, на рейв-вечірку з яким зібралося понад 10 тисяч осіб!
Матеріали за темою:
08 червня 2025
02 червня 2025
01 червня 2025
28 травня 2025
26 травня 2025
24 травня 2025
comments powered by HyperComments
