«Один дідо з ОУН, інший дивізійник, а в мене цьогоріч вже 50й табір»: історія екс-голови Крайової управи СУМ в Німеччині Андрія Несмачного
Як ми повідомляли, сьогодні Спілка Української Молоді відзначає свій 100-літній ювілей проведенням IX Світового Злету, який зібрав бере представників 12 країн, де діють крайові організації СУМ. Напередодні ми поговорили з колишнім головою Крайової управи СУМ в Німеччині, громадським діячем та дяком катедри УГКЦ в Мюнхені Андрієм Несмачним про історію СУМівського Руху та ролю батьків у збереженні молоддю національної української ідентичности за кордоном.
— Світові Злети СУМу — це завжди подія, яка залишається в пам’яті на все життя, — каже друг Андрій. — Ніколи не забуду свій перший Світовий Зліт у 1988 році в Римі, коли понад 600 СУМівців з Європи, Канади та США брали участь у святкуванні 1000-річчя Хрещення України-Руси. Це був такий доленосний момент у житті, коли отримуєш можливість запізнатися з багатьма цікавими людьми. Зв’язки з ними залишилися дотепер. Я тим дуже щасливий, адже де б у світі я чи мій син не поїхали сьогодні — усюди знайдеш СУМівця або СУМівку, з якими ти знайомий уже десятки років.
Світовий Зліт СУМ у 1988 році, Рим
На Ваше становлення та подальшу активність в організації, як відомо, вплинув приклад батька. Звідки походить Ваша родина?
А.Н.: Тато мій був народжений перед Другою Світовою війною, у селі Авдотівка на Дніпропетровщині (нині Криворізький р-н). Коли мій дідо Олександер Несмачний з бабцею по закінченню війни виїхали з України, йому було лише 6 місяців. Вони мусили втікати, адже дідо був активним членом ОУН, і у тому у разі, якщо б родина залишилася при совітах, вона була б приречена. Ті, хто свого часу казав, що у центральній чи південній частині України не було ОУНівського підпілля, кривив душою, адже є достовірні докази, що члени Організації діяли і на Донеччині, і в Одесі, і в Криму. Проте ані тато, ані сам дідо, на жаль ніколи нам про це не розповідали.
Могила батька, Олександера Несмачного, Штутгарт
У Німеччині, вочевидь, на них чекав табір для переміщенних осіб (англ. Deplaced persons). Який саме?
А.Н.: Вони пробиралися до Німеччини через Румунію: спершу потрапили до DP-табору у Венторфі (Wentorf), під Кілем, а звідти — вже до Гамбурга (напевно, DP-табору Falkenberg), де дідо з бабцею врешті й осіли. Батько там провів своє дитинство. Дідо в тому таборі був і хаусмайстром, адже він добре знав німецьку, яку вивчав у школі. Як і по всіх DP-таборах, де по війні мешкали українці, культурне життя там було дуже розвинуто. Тато розповідав, що дідо грав у таборовому українському театрі і танцював – так само, як згодом і мій батько. У таборах були школи, садочки, церкви.
Німці та англійці (табір належав до англійської зони — Ред.) шукали по таборах фахівців, яких можна було скоро влаштувати на роботу, тож звернули увагу на діда, адже він знав мову і був шлюсаром.
Розкажіть, будь ласка, про знайомство батьків.
А.Н.: Мій тато був активним членом СУМівського осередку в Гамбурзі. Треба зауважити, що у 1960-х роках у Штутгарті була так звана сумівська «бурса», себто школа, де нашу талановиту молодь збирали разом, вони жили у гуртожитку. Свого часу відомі лідери ОУН, такі як пан Костюк, пан Дебрицький чи пан Васькович, їздили до них на вишколи. Почувши, що у «бурсі» є свій танцювальний гурток, батько дуже забажав поїхати влітку до Штутгарту, адже був затятим танцюристом. Він відразу ж долучився до того гуртку і невдовзі запізнав мою маму.
Родина Несмачних
Дитинство мамці, як я розумію, також пройшло у таборі?
А.Н.: Історія її батьків виглядає так. Мою бабцю, яку вивезли на примусову роботу до Німеччини, по війні розмістили в DP-таборі «Елльванген» між Штутгартом-та Ульмом. За інформацією, що я вичитав, Ellwangen був третім за розміром у Німеччині – налічував 5 тис. мешканців (другий за розмірами табір був в Авгсбурзі).
Якось, набагато пізніше, ми потім були у тому Ельвангені – від повоєнного DP-табору там мало що зберіглося. Проте шпиталь, де народилася моя мама, досі стоїть. В тому таборі були і Пласт, і СУМ, і хор, і садочки, також український шпиталь, друкарня і церква. Українці могли по всіх таборах відразу добре самоорганізуватися – адже все, що треба, у них було.
Мама походить із родини дивізійника?
А.Н.: Так. Коли згодом мою бабцю направили до табору в Ульм, вони там знайшлися і одружилися з моїм дідо Василем, який був у дивізії. В Новому Ульмі, як і в Авгсбурзі, по війні мешкало багато наукової інтелігенції, як ось і сестра Лесі Українки і Іван Багряний, Юрій Клен – оселі там були легендарними. Церква УГКЦ з домівкою у Новому Ульмі була першою з тих, що були побудовані в Баварії, наприкінці 1950-х за часів владики Івана Бучка – ще до смерті Бандери.
Коли батьки одружилися, вони осіли у Штутгарті. Мама працювала на фабриці, що виробляла вікна. Тато вивчився на столяра, але на життя заробляв як муляр. Свого часу він власноруч збудував цимбали, на яких потім грав у гуртку, і які ми зберегли дотепер. Згодом він перебрав танцювальний гурток «Київ», що відігравав важливу ролю з точки зору культурної дипломатії, був знаним в Німеччині і отримав багато різних призів та відзнак. З тим також виростав і я: народжений 1969 року у Штутгарті, я танцював в тому ж самому гуртку.
Пам’ятаю, як мені було 10, нас запросили танцювати до Майнцу, який відвідав папа Римський Іван Павло ІІ, коли вперше приїхав до Німеччини. Для мене це було несподівано, адже мене, маленького хлопчика взяли разом з двома нашими танцюристками, щоб привітати понтифіка.
Нова зустріч з понтифіком, студентські роки, Р.им
Місто Мюнхен наприкінці війни було сильно побомблено, табори були розташовані лише на його околицях або в менших містах. В Авгсбурзі, нажаль, з української оселі зберігся лише один будинок (Verwaltungsgebaude). Решту будинків, де мешкали по війні українці місцева влада знесла та побудували сучасні будинки. Але з делегатами ІХ Світового злету СУМ ми все одно поїдемо туди, адже багато чиїх батьків там жили, то вони б хотіли бачити, як то все було.
Як почалося твоє знайомство з Організацією?
А.Н.: Членством в СУМі я передусім завдячую своєму тату, бо він був дуже активним у Спілці. Я в СУМі відмаленьку – мама розповідала, що вперше я відвідав СУМівський табір, коли мені було 2 рочки. Дерево, в тіні якого мене клали спати, стоїть і надалі, хоча йому вже на півстоліття більше. За 5 років я став членом юнацтва і від того щороку відвідував СУМівські табори, тож в мене також ювілей: цього року фактично мій 50-й рік таборування.
Організація мені дуже багато дала: дружність, лідерство, любов до Батьківщини, Завдячую за те своїм батькам, які постійно це підтримували. Коли я був малим, вже була можливість їхати відпочивати і в ту ж Грецію або де-інде. Але ми завжди їхали на табір, і це було для нас найгарнішим відпочинком – ти чувся в колі своїх друзів, постійно щось відбувалося, ми вчилися у старших, і це товариство залишилося до сьогодні. Якщо ти був у старшому юнацтві (або вже дружинником), то отримував право на участь в зимових таборах, які щорічно відбувалися у Бельгії, а від 16 років – на участь у СУМівських спортових олімпіадах. Вони по черзі проходили: один рік у Великій Британії, потім у Франції чи Бельгії, потім в Німеччині. Як уже відновили СУМ в Україні, приїхала українська команда. Це все, безумовно, залишило свої наслідки.
Спортова Олімпіала СУМ
Як починався СУМівський табір в оселі Ґомандінґен? Напевно, має бути якась легенда.
А.Н.: Після відновлення 1946 року СУМу в Німеччині, перші табори відбувалися у Шонгау, біля Мінхена (на шляху до Ліндау). На жаль, згодом Крайова управа мусила була там табір закрити із зауважень місцевої влади щодо охорони довкілля. У пошуках альтернативи якось вони потрапили до села Ґомандінґен, що знаходиться у трикутнику «Штутгарт-Ульм-Ройтлінген». Яким чином вони знайшли саме цю оселю, із зауваги на те, що село знаходиться зовсім не поруч з автобаном, залишається загадкою. Фактично, цього року виконується 60 років від заснування цього табору, але мі відклади святкування цього ювілею на наступний раз, з огляду, що на один рік всього забагато.
Тож, коли Крайова управа мала зустріч із війтом, який дозволив їм провести там перший табір. До сьогодні ті люди, які живуть у тій заможній оселі, нам дуже приязні і щиро тішаться нашому приїзду. Особливо той бавар, в якого ми вже 60 років поспіль купуємо бараболю, чи м'ясар, де ми так само купуємо м'ясо. В пекарні, де вже працює третя генерація, пам’ятають, як ми купляли хліби ще у їх дідуся. Як починається серпень місяць, всі у Ґомандінґені знають: от-от приїдуть українці.
СУМівський табір в Німеччині, оселя Ґомандінґен (Баден-Вюртемберг).
Але ж, напевно, так було не відразу – хіба після війни німці мали рацію, чим українці відрізняються від совітів?
А.Н.: Так, перші роки люди дивилися на нас криво і казали: «Russen kommen». Деякого часу це потривало, поки прийшло розуміння, що ми – не росіяни. Ми між собою постановили: ті речі, які ми маємо закупити на табір, купуємо в місцевих – так залишилося дотепер. А тому спільну мову ми знаходили завжди, і вони нам дуже вдячні. Містечко дуже комфортно розбудовано та має зручну інфраструктуру, адже є куротом для покращення дихання. Війт нас завжди радо чекає. І люди, і місцева влад, себто війт, нам дуже тут сприяють.
Як це проявилося з початком повномасштабного вторгнення?
В повній мірі: Крайова управа втоді дала мені згоду відразу ж зконтактувати з ними щодо гуманітарної допомоги. Ми висилаємо її до сьогодні, але першу вантажівку було відправлено вже за тиждень після початку повномасштабної війни у 2022 році. За то ми завдячуємо, окрім війта, також нашому м’ясарові на ім’я Людвіг Файншмідт, який не лише допоміг нам фінансово, зорганізувавши місцеву громаду щодо допомоги. Він також закатав пушки (консерви) для військових і дав власного шофера. Таких великих вантажівок ми зорганізували вже п’ять. І постійно вони нам допомагають: якщо не фінансово, то харчами. Пан Файншмідт, який є в регіоні дуже знаним, навіть розробив для військових спеціальні збільшені пушки з квалітетного м’яса. Це все є наявним доказом, як історія 60-ти років добрих відносин з німцями допомагає Україні у сучасних умовах.
