«Вони не біженці, вони у себе вдома» - Собко про тих, хто знайшов прихисток на Львівщині
Почнемо, напевно, з цифр. Скільки є на сьогодні загалом ВПО на Львівщині?
Іван Собко: Оперативні цифри змінюються. Через Львівщину дотепер пройшли і тимчасово знайшли тут прихисток понад 400 000 внутрішньо переміщених осіб. Втім станом на сьогодні в області з них перебуває 266 400 таких осіб, однак статус ВПО офіційно мають лише 244 000 (74 тисячі з них — це діти). Але тішить те, що наші збройні сили впевнено женуть орків з нашої землі. Останні 2 тижні ми бачимо тенденцію щодо відтоку внутрішньо переміщених осіб в центральну частину країни. Фактично сьогодні у нас перебуває в основному населення з тимчасово окупованих територій, тобто з півдня і сходу України:
Тобто це Донецька, Луганська, Харківська, Запорізька та Херсонська області.
І.С.: Так.
Зараз літо і якщо їх житловий будинок постраждав і стоїть без вікон, то можна повернутися до своєї оселя, натягнути на раму плівку, прибратися тощо. Але як каже Харківський міський голова, там від початку війни вже постраждало більше 2000 багатоквартирниї житлових будинків…
І.С.: 2226 багатоповерхівок.
То їх і не побудують — не за рік, і не за два! Львівщина готова до того, що багатьом з тих, хто знайшов тут прихисток, просто нема, куди повертатися? Це ж надовго, чи не так?
І.С.: Першим завданням нашої команди було зробити все, щоб та людина чи сім’я, яка приїхала із зони бойових дій, тут відчувала себе вдома. Ми не кажемо, що у нас для всіх є супер-умови. Приходьте. Живіть. Коли активна фаза росіської агресії почалася з бомбардувань нашіх міст, всі масово тікали до країн Європи через польський кордон. Ми всі пам’ятаємо, що відбувалось. Ну, чесно: на початку було лячно — ми просто не розуміли, скільки ще українців зі сходу приїде. Вже тоді головою Львівської військової адміністрації Максимом Козицьким нашій команді були чітко поставлені завдання — хто за що відповідає. Так, можливо, не зразу все ідеально працювало, але ми справилися. Всі разом: спільно з громадою міста та територіальними громадами Львівщини.
Зараз ми бачимо, що 18% внутрішньо переміщених осіб мають бажання залишитись тут мешкати надалі. Тож потрібно зрозуміти ці 18% від 266.5 тисяч — хто це? Це ті, що: а) знайшли тут роботу (а це — кожен п'ятий); б) приїхали до друзів, і хочуть тут ще рік пожити (бо поки що не мають, куди повертатися); в) не мають, де жити взагалі — тобто їм потрібне не лише тимчасове, але й постійне житло, і держава взяла на себе відповіжні зобов’язання. І далі вже треба, відповідно до кожної категорії, приймати окреме рішення.
Що ми розуміємо зараз під тимчасовим житлом?
На сьогодні: у нас розгорнуті місця як в бюджетній сфері, так і в приватному секторі: є місця профоздоровниць, санаторіїв, курортів і т. ін. Проте ми чітко розуміємо, що спочатку COVID, а тепер війна, вкрай негативно впливають на навчальний рік та на розвиток дітей. Як на це реагує громада і та сама бюджетна сфера щодо надання якісної освітніх, медичних, соціальних та інших послуг? Який баланс можливостей прийняти чи надати якісну послугу.
Втім, дійсно, люди їхати ще будуть. Бо цей рух через митні переходи, був завжди і він буде далі. Дякувати Богу, вже більше повертається, аніж рушає в Європу. Останні декілька днів ми відчуваємо вже певні перекоси в певних категоріях. Люди, які мали гроші та можливості, у тому числі і чоловіки непризовного віку, виїхали в Польшу та інші країни Європи. Багато хто перечікує досі. 4 000 000 українців в Європі, що втікли від війни після 24 лютого та чекають зараз її завершення. Я впеснений: 70-80% з них повернуться.
Як виглядвють категорії ВПО, по цей бік кордону?
Частина з тих, хто мав кошти, орендують тут житло, пішли на роботу. Вони нормально себе почувають — завдяки їм ми не відчуваємо, що ми в області маємо не 2 600 000, а умовно 2 900 000 людей. Тобто саме цієї категорії серед них не відчувається. Це люди біснесу, самодостатні добродії, що, як кажуть у нас на Галичині, «дають собі раду».
Є інші категорії, які теж спроможні та мають певні кошти та мінімальні можливості. Але вони потребують віддати дитину в садочок або в школу, отримати різного роду,медичне обстеження, можливо, вирішити якісь інші питання — навіть яку відвідувати церкву. І ми до кожної такої людини маємо спільно знайти підхід, починаючи від очільника області і закінчуючи малесеньким селом чи невеликою територіальною громадою. Бо йжеться про людей, які на сьогодні є дуже вразливі.
Так сьогодні, справді, дуже багатьох (і мене, в тому числі) дратують російська мова чи російський патріархат. Але українці, які приїхали зі сходу, навіть розмовляючи російською мовою, тут навряд чи почують у свій бік образи, як там хтось собі придумує. Ніхто їх не виставить за мову із хостелів чм шкіл.
Я не називаю їх біженцями — так само, як і переселенцями. Це наші українці, які тікають від війни. Я спілкувався з багатьма з них, то вони кажуть: «Ми - не біженці. Ми в себе вдома. Просто там нас вигнали, нашу хату спалили».
От щодо тих, у кого спалили хату…
І.С.: Ми маємо на сьогодні завдання: спільно знайти альтернативні місця тимчасового проживання для українців зі сходу і вивільнити приміщення садочків та шкіл в першу чергу. Ну, погодьтеся, що не нормально, коли люди живуть у садку чи в школі. Ну, в садочку діти мають займатися навчанням і в школі, правильно?
Ще літо попереду. А ось 1 вересня…
І.С.: Ще тим більше літо. Треба готуватися до 1 вересня, так. Таке завдання ми отримали і департамент освіти, і всі керівники. Проте, куди переселяти людей? Ми довго думали…Є фонди. Наприклад, ЮНІСЕФ непогано працює. ПРООН непогано працює. Фонд «Люди в біді» непогано працює. Є. Я не хочу всіх перелічувати. Є, справді. Дуже слушна, дуже вагома є допомога наших посольств, відомств, скажімо, наших партнерів таких дуже сильних, стабільних країн Європейського союзу. Є грошові допомоги для українців зі сходу. Є мобільні містечка у Яворові, у Львові - 2, в Новояворівську, в Судовій вишні.
Скільки?
І.С.: Частка - 10%. Це 10% орієнтовно ми плануємо, що ми з тих 266 000 - це на сьогодні є. Ті, що кажуть, що, якщо завершаться бойові дії на сході найближчим часом, то лише 18% планують залишитись. З тих 18% - 10% ми готові переселити в модульні містечка і відповідно в місця, де, скажімо, з'їдуть інші люди, тобто це профоздоровниці, хостели, готелі. І навіть тимчасово люди самі - це ж невеличкі гроші - люди будуть це оплачувати, ті, які підуть на роботу. І ми розпочали системно ремонт гуртожитків.
Якраз те, що ви казали.
І.С.: Збудувати з нуля будинок - це треба мінімум 7 місяців.
І коштів. І часу.
І.С.: І кошти потрібно. Держава починає відновлювати критичну інфраструктуру - це правильно. Мости, дороги і так далі, залізниці, зв’язкове все має бути, зв’язок, газ, світло, вода і так далі.
Чиї це гуртожитки?
І.С.: Це є власність, власне, що держави. От це є гуртожитки при інститутах, при університетах, при ліцеях, при коледжах.
Міносвіта.
І.С.: Це є, зазвичай, державна форма власності. І це держава фактично дозволяє це. На сьогодні керівник, начальник військової адміністрації - це є фактично представник чітко держави. Який має певні повноваження (на сьогодні розширені), і він приймає рішення. Тобто, звичайно, що вузи не проти. Тим більше, що даються кошти обласного бюджету.
Відремонтувати вузівські…
І.С.: Ми фактично скеровуємо 47 000 000 грн., у першу чергу, на ремонт гуртожитків. Трішки нам допомагають і територіальні громади. Дуже багато долучаються і самі люди, які там живуть. Вони хочуть теж бути корисними чи то працею своєю, чи то якимись іншими засобами. І ми таким чином плануємо, ну, 10 гуртожитків, скажімо, відремонтувати. В середньому це від 70 до 300 місць, відповідно в такий гуртожиток люди можуть заїхати. Тобто в середньому 2 500 людей ми переселимо туди. Це, по-перше, багатодітні жінки з маленькими дітьми, жінки, які, не дай Боже, втратили на війні там чоловіка зі сходу чи чоловік воює.
Має бути мотивація. Людина має бути зареєстрована у центрі зайнятості. Людина має бути в пошуку роботи, якщо, можливо, є така. Не так, що «я приїхав, я сиджу, дайте мені, дайте, бо я приїхав».
Це зрозуміло. Львівщина вирішує частково таким чином проблему робочих місць, яких не було…
І.С.: Ми маємо понад 100 вже релокованих підприємств, з яких біля 70 вже працюють, платять там, навіть податки і так далі. У нас була зустріч. Голова зустрічався, департаменти профільні з цими власниками релокованих підприємств. Де чітко ми кажемо: «Давайте, потребу. Які працівники вам потрібні?» Наша профтехосвіта вся готова включатися в цей процес. А ми готові вчити людей. Нема питань. Тобто у нас є курси зараз.
Які, наприклад, це підприємства?
І.С.: В першу чергу акцент і пріоритет мав би надаватися тим людям, які прибули зі сходу, з півдня, щоб вони першочергово могли собі заробити на кусок хліба і на свої потреби. Тому у нас позиції дуже чіткі, дуже зрозумілі. Тобто ми маємо окрему обласну програму по підтримці бізнесу релокованого, окрему обласну програму по підтримці АПК, окрему обласну програму, яка спрямована на, власне, військовий зараз акцент у пріоритеті надається, яка спрямована на проблематику внутрішньо переміщених осіб - це і харчування, це і соціальний захист і так далі. Ми повинні розуміти, що і інші верстви нікуди не поділися, тобто…
Місцеві.
І.С.: Зараз дуже часто хочуть протиставити. Знаєте, політики десь починають собі загравати: приділяйте увагу внутрішньо переміщеним особам. Ми кажемо: «Ну, окей. Добре. Ми приділяємо». - «Ну, добре. Там особлива увага». - «Та добре, особлива увага». Але знову ж таки, коли це люди чують особливо з телеканалів - там інше, кажуть: «ВПО. ВПО. Ну, а ми ж де? Наші проблеми теж треба вирішувати». Тому, не дай Боже, не можна ніколи ділити ніяких категорій. Так, звичайно, до цих людей має бути особливе, акуратне, дуже таке, я би сказав, наддбайливе ставлення і першочергове, так. Але є мешканці Львівщини, які тут до того жили, проживали і будуть проживати, і 86% цього населення дуже активно працює на допомогу ЗСУ. В тилу всі: одні те, другі - інше. Ті тушонки там роблять. Ті плетуть і в’яжуть. Ті за броніками поїхали. Ну, кожен щось робить, та ми не бідкаємось. Якщо темно - ми запалюємо свічку. Ми робимо так аби світло перемогло темряву.
