Духовними кордонами нації є мова
За будь-якої доби мова є спадщиною попередньої епохи. А традиції є дуже важливими для розуміння норм, оскільки люди часто діють на основі звички, а не раціонального вибору.
Понад 300 років поспіль українську мову забороняли та зросійщували.
Ще 1686 року спеціальним указом було заборонено церковні служіння українською мовою. Натомість було запроваджено російську вимову церковнослов’янських текстів. Але власне українська вимова від найдавніших часів разом із поширенням християнства та церковними книгами, що писалися слов’янською мовою у фонетичній українській адаптації, пішла вглиб Росії і міцно затрималася там, усупереч усім заборонам.
Про цей факт свідчать церковнослов’янські тексти російської літературної мови старообрядців 17-18 століття. На лінгвістичному рівні провідне місце української говірки у літургійному стилі російської мови довів професор О. Ткаченко.
Тож російській мові, формуючись окремо, довелося долати давньокиївський, за своєю суттю, український вплив.
За повідомленнями литовських вчених-геофізиків, складена карта електромагнітних полів на території держави збігається з картою литовських діалектів із точністю до 1 кілометра.
Себто кожний терен, де проживає корінний, історичний етнос, має свою енергетику, яку випромінює земля. І власне, ця енергетика тисячоліттями формує менталітет і мову корінного населення.
Найбільших змін українська мова, як і українська нація зазнали за часів Совєтського Союзу. Близько 400 законів та указів забороняли вживання певних буквосполучень і слів у власній же мові. Фонетику теж намагалися кардинально змінювати. А використання букви «Ґ», як на письмі так і в усному мовленні, вважалося буржуазним націоналізмом і жорстко каралося тодішніми совєтськими законами.
Аби люди не думали про українську мову та збереження своєї нації, совєтська влада неодноразово влаштовувала масовий терор мирного населення.
Голодомор 1932-1933 років, що виник через насильницький збір зерна та інших харчів виморив голодом близько 7-10 мільйонів українців. Але після закінчення цього страшного періоду, совєтські окупанти відправляли українців на війну з Фінляндією. Солдати не мали гарної зброї, теплого одягу, харчів у достатній для життя кількості. Крім того, молоді юнаки не були загартовані до холодних кліматичних умов. Критично бракувало моральної підтримки від рідних. Солдати під час голоду втрачали своїх батьків, сестер та інших членів родини. Навіщо воювати за шматок тундри теж розуміли не всі.
Росіяни теж воювали в Фінляндії 1939 року, але у більшості випадків не стояли в перших рядах, а коли діставали поранення, то їх лікували під Ленінградом, чи в інших лікарнях, що знаходилися неподалік цього великого міста.
Поранених українців на території Фінляндії тягаровими потягами везли на лікування до України, а частину людей, аж до міста Ковеля, що на Волині. Під час такої дороги травмовані гинули не лише через брак медичної допомоги чи ліків, а й через нестачу харчів та нестерпний холод. Ті, хто не могли підвестися з підлоги тягарового потяга, усі життєві потреби справляли просто в штани.
Потім таких поранених по 200 – 250 людей завозили до однієї лікарні. Виживали лише найсильніші. Лікарі бачили, як держава ставиться до поранених. За те, що медичний персонал володів такою секретною інформацією, сестер милосердя та лікарів через певний час розстрілювали, або засилали в Сибір. Убивали також тих, хто робив перепис населення. Саме в такий спосіб совєтська влада приховувала інформацію від власного населення і всього світу.
Дітей сиріт, що були українцями західних теренів просто вивозили у поле і чекали, доки малеча помре, або морили їх голодом чи знущалися у якийсь інший спосіб. Якщо сирота була записана під російським прізвищем, то вона могла мешкати в сиротинці та відвідувати школу.
Під час Другої світової війни, багато українців потрапило в німецькі концентраційні табори. Працювати там було вкрай важко, але з голоду не люди помирали.
Так в історичній повісті «П’ять колосків» Любов Василів-Базюк описує, що коли совєтські солдати почали «визволяти» Німеччину, то усіх українців вони вишукували по концентраційних таборах і вивозили в Сибір, або розстрілювали, прирівнюючи їх до ворогів народу. Аби не попасти до рук совєтських «визволителів», українці часто прохали керівників таборів, аби ті казали совєтам, що вони поляки і тому мають право залишатися там надалі. Начальство інколи погоджувалося на такі хитрощі та не віддавало полонених. Але совєтські військові неодноразово перевіряли всі списки прізвищ і забирали всіх кого знайдуть.
За текстом історичної повісті «П’ять колосків», совєтські солдати дісталися до спеціального табору для полонених хворих туберкульозом. Усі охоронці втекли і красноармійці мали вільний доступ до тих, що там перебували. Совєтська влада наказала зробити список із тих, що потрапили туди із Східної України та Росії та повернути їх в родини. А всіх інших брати по десять осіб, вивозити в лісок і розстрілювати. Тих, що мають сили працювати вивозити до Сибіру. Совєтські солдати дуже хворих дівчат убивали прямо в ліжках.
Ті, кому вдалося ще на деякий час залишитися в концентраційних таборах Німеччини потім були запрошені на тяжкі роботи до Канади, Англії та інших розвинених країн. Німеччина відмовилася від такої великої кількості людей інших націй, що проживала на її території. Трудові домовленості підписувалися на один чи два роки. Потім люди мали право вільно жити і працювати на території тієї держави, куди були запрошені. У такий спосіб багато українців зуміло емігрувати до Канади.
Люди, які зуміли пережити совєтський терор написали про нього багато спогадів, аби жоден народ світу не допустив до влади таких люциперів як Сталін, Лєнін та їм подібних тиранів. Українці за походженням, що мешкають у Канаді зуміли добре зберегти українську мову. Вони не виконували ті закони совєтської влади, які змінювали українську фонетику та граматику. Тепер канадський варіант української мови багато людей вважають діалектом. Насправді ж, саме українська діаспора і зберегла українську мову набагато точніше ніж ті, що мешкають на території сучасної зросійщеної України.
