П’ять років початку церковних експериментів Віктора Ющенка
Головним аргументом нападників було те, що Патріархія має належати предстоятелю церкви. Ним у добу президентства Леоніда Кучми було обрано саме владику Мефодія – на противагу волі попередника, спочилого патріарха Димитрія (Яреми), котрий заповідав УАПЦ не обирати нового керівника, а визнати зверхність діаспорного глави церкви, митрополита Константина (Багана). Таким чином патріарх Димитрій хотів полегшити процес унормування канонічного становища поділеної української православної спільноти та відкрити перспективу її поєднання під омофором Вселенського патріарха, до юрисдикції котрого належав і належить митрополит Константин.
Але перспектива одержати керівником УАПЦ ієрарха з паспортом громадянина США перелякала тодішню українську владу, звиклу використовувати церковне середовище насамперед у цілком прагматичних політично-бізнесових цілях. Адже керувати американським громадянином їй було б, м’яко кажучи, непросто. Відтак раніше мало цікава для президентського оточення через принципову позицію патріарха Димитрія церква раптом стала об’єктом його уваги: в Києві допомогли на належному рівні провести помісний собор 2000 р., виділили для богослужінь Андріївську церкву. Але неодмінним учасником архієрейських соборів УАПЦ став голова Державного комітету в справах релігій Віктор Бондаренко, а в президії помісного собору поряд із ієрархами сів не тільки він, а й віце-прем’єр Микола Жулинський. І врешті митрополит Константин відбув додому в дивній якості «духовного опікуна» церкви, а її юридично визнаним предстоятелем став митрополит Мефодій. Той самий Мефодій, котрий відзначився на виборах-2004 агітацією за Віктора Януковича, тоді як Патріархія – центр, створений у столиці патріархом Димитрієм – під час «помаранчевої революції» стала одним із осередків духовного окормлення Майдану.
Ясна річ, не пасувало б церкві чекати якихось преференцій від нової влади за громадянську активність своїх вірян. Найбільшою надією було, мабуть, те, що команда, як тоді модно було називати, «народного президента», всього лише не втручатиметься з ручним керуванням у ті площини, де регулювати стосунки мали б церковні традиції та українські закони. Та ці наївні ілюзії було розвіяно для вірних УАПЦ чи не найперше з-поміж решти громадян України: уже за лічені дні по інавгурації Віктора Ющенка. Несподіваним ударом для працівників Патріархії стало те, що силові відомства, прокуратура, державна влада сором’язливо «вмили руки». Делікатна, мовляв, ця релігійна сфера – розбирайтеся між собою самі, церква в нас відокремлена від держави...
А заразом і від закону також. Бо кількох присутніх у Патріархії чоловік включно із священиком було побито, бібліотеку, документи, підшивки «Нашої віри» нападники викинули на мокрий сніг, церковні речі й ікони з виставки банально розікрали – а покарано нікого не було. Зник невеличкий, але досить динамічний християнський осередок, де адміністративний центр сполучався з охоче відвідуваною вірянами каплицею, а редакція православної газети «Наша віра» – із науковим центром візантиністики й патрології та популярною галереєю православних ікон.
Спершу насильницьке захоплення будівлі на території Михайлівського монастиря працівники Патріархії ладні були розглядати як непорозуміння, агонію чи акт відчаю підопічних колишнього президента. Згодом – як провокацію проти нової влади, бо ж трапилося це саме в день затвердження нового українського уряду на чолі з Юлією Тимошенко. Та подальші події засвідчили закономірність того, що відбулося: Патріархія - її на прохання патріарха Димитрія з осені 1996 р. очолював архієпископ Ігор (Ісіченко) - мала надто незалежну від поточної кон’юнктури позицію, давала непотрібний для влади приклад самостійного ведення церковної політики. Певне, це становило небезпеку новим моделям утворення «єдиної помісної церкви» в Україні. Реалізувати цей проект пострадянським політикам куди простіше було б з ієрархами на кшталт митрополита Мефодія: хай вони й агітували колись за політичного опонента, але ж і на будь-яку нову владу працюватимуть так само сумлінно, як на попередню!
П’ять років тому, мабуть, навіть затяті скептики не уявляли, наскільки великим суспільним розчаруванням обернеться період правління президента Віктора Ющенка для України. Та випадок із Патріархією УАПЦ виявився провісником майбутнього стилю суспільно-церковних взаємин: еліти так само, як і за часів Кучми, зробили ставку на конформістське, декларативно-патріотичне й духовно порожнє крило духівництва. Високопосадовці не бажають бачити церкву інституцією, здатною говорити на суспільні теми чесно, жорстко, послідовно, самостійно. Про яке духовне оновлення України можна всерйоз говорити за подібних обставин?
УАПЦ за таких умов, звісно, не могла і не змогла використати унікальний шанс увійти в канонічну єдність із Вселенською церквою. Натомість вона втратила своє місце в інформаційному просторі України, загубила довіру інтелігенції й колишній суспільний авторитет. Епізодичні об’єднавчі проекти з УПЦ-КП чи УПЦ (МП) щоразу виявлялися лише мильними бульбашками, як і головний президентський проект утворення «єдиної помісної церкви».
Праця Патріархії де-факто зупинилася. УАПЦ перетворилася на конгломерат окремих громад, досить номінально керованих предстоятелем. Давнє оточення патріарха Димитрія легалізувалося, зареєструвавши окремий статут Харківсько-Полтавської єпархії з вимушеним додатком у назві – «оновлена». Єпископи з «колишньої» УАПЦ лишилися в ній у незначній меншості на тлі бадьорих блукальців, що в останні роки прибилися до УАПЦ з кар’єрних мотивів. Заклик архиєпископа Ігоря, о. Юрія Бойка, редактора газети «Наша віра» Євгена Сверстюка й голови всеукраїнського братства УАПЦ Валентини Чешкової до скликання нового помісного собору, підтриманий мирянськими організаціями, не знайшов відгуку. А розгром Патріархії й фактичне припинення діяльності УАПЦ як суспільної сили стали прологом сумної п’ятирічки, коли реальна духовна криза приховувалася за порожньо-патріотичними промовами, будовами пам’ятників, блиском орденів та імітацією релігійного життя пірнанням в ополонку на Водохреща.
