УПА та Червона Армія: герої та жертви у «Війні сердець» Павла Ар’є

Дізнавшись про «ворога» на сусідньому госпітальному ліжку – бандерівця Остапа Ільковича Шмелєва, ветеран ВВВ Андрій Васильович Чумаченко вимагає іншої палати, але попри старання лікаря  знайти вільний лежак у клініці – все ж вимушений залишитися, використовуючи цю можливість для подальшої стратегічної оборони своїх політичних переконань.

Головні герої, у доказах власної переваги, маневрують на межі агресії та гумору, зодягаючи свої нагороди, доказуючи саме свою правоту, попри те залишаються покинутими напризволяще державою, яку вони колись так віддано захищали. У шпиталі діє своя система припису ліків – хто заплатить, той звісно має шанс на одужання. Андрій Чумаченко практично покинутий власною родиною, навіть сином-бізнесменом, достеменно  знає, що потрібен тільки своєму собаці  Біму. Остап Шмелєв, колись воюючи в лавах УПА, а в теперішній незалежній Україні живе з 31 річною онукою у маленькій кімнаті – колишньому гуртожитку. У першого є певна матеріальна допомога від сина, у другого – тільки любов онучки, яка доглядаючи за дідусем так і не влаштувала особистого життя.

Зрештою, у «неприязних» перепалках, драматург чітко підкреслює, що обидва ветеранів особисто не налаштовані агресивно один до одного, їх тримає тягар минулого, від якого їм вкрай важко відмовитись. Врешті невгамовні дідусі заспокояться, розкривши душі один одному. Остап Шмелєв повідає історію, як самотужки з покійною дружиною виховували онуку, народжену в Сибіру, бо  їхня дочка – бандерівка, ґвалтована москалями, покинула новонароджену. Андрій Чумаченко, просячи у сина гроші на операцію своєму «ворогові» з сусіднього ліжка, хоче спокутувати провину за те, що писав доноси на людей, яких після цього було заслано до Сибіру.

Знайшли точки доторку «непримиренні» пацієнти і у питаннях віри: колишній червоноармієць лише з часом відчув бажання повірити, так і каже: «Хочеться вірити, іноді хочеться, а чого не знаю?», бандерівець навпаки після життєвих випробувань, не своїх, а дітей, пішов від Бога.

Восьмидесятирічні чоловіки виявляються замкнутими у стінах однієї кімнати і тепер це їхній умовний фронт, полишити який можливо у одному випадку – вмерти, але вже не на полі бою, а від старості. У них немає зброї, щоб захищатись чи нападати, тепер у них є тільки хворі серця, які зможуть «вилікуватись» прощенням один одного і себе. Лікарняна палата набуває символу чистилища, де старцям наданий шанс звільнити душі від тягаря братовбивчого зіткнення, задуманого справжніми ворогами України.

Порушена Павлом Ар’є тема вкрай актуальна та полемічна для нашої країни. 21 рік минув з часу проголошення Україною незалежності, а донині так не знайшлося героя у особі держави, який би не плекав внутрішнього ворога у власному лоні, а вирішив питання гідного місця всім ветеранам, які жертвували своїм життям, щоб їхній народ більше не служив чужим імперіям.

Попри зовнішні чинники, невідомо чи знайдуть порозуміння колишні вояки між собою, чи зможуть визнати власні помилки у світогляді? Важке запитання, а ще важче знайти відповідь. Драматург наче намагається дати її, ділячи твір не на акти, а на сни, таким чином задаючи свої умови життєвої «гри» у драматургічній площині, і, в результаті озвучує власне ставлення до соціально-політичної ситуації «сучасного-минулого» нашої держави. Зрештою, драма набуває сомнамбулічного характеру, і ми розуміємо, що головні герої все життя перебували наче у маревному хворобливому стані: вони цілеспрямовано і адекватно будували свої долі, не визнаючи право на існування іншої точки зору.

Олег Стефан та Андрій Козак - актори Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса

Автор фото - Володимир Стецькович

У сценічному читанні п’єси Павло Ар’є виступає не лише драматургом, а й режисером. Використовуючи відеоряд, де ми бачимо Гітлера та Сталіна в чудернацьких нарядах: Гітлер у балетно-весільній сукні виголошує наміри щодо українців, які на його думку – раби, з єдиним правом обслуговувати німецький народ, а українки – безкоштовні шльондри. Сталін у вечірній оксамитовій сукні, в свою чергу теж окреслює близькі тези, з наміром експлуатувати українські землі для зміцнення супердержави. Драматург-режисер зобразив постаті двох диктаторів у гіперболізовано травестійно-асексуальному плані, підсилюючи ефект стану сну не просто окремої людини, а цілого народу. Справді, коли обернутися назад, то бачиш, що кілька поколінь українців перебувало у стані напівсну –напівбадьорості, із закрито-відкритими очима власними руками допомагали тиранам-близнюкам будувати їхній деспотичний, а свій – рабський світ.

Олег Онещак - актор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса

Автор фото - Володимир Стецькович 

Автор не дарма влаштовує зустріч двох вояків у сьогоденні, адже скільки ще залишилось ветеранів? Він наче дає шанс на пробудження нам – теперішньому поколінню, оскільки попри європейську обгортку, ми досі залишаємося у полоні примарних цінностей та уявлень про себе, ми досі витискаємо із себе рабів по краплині, але якось мляво, бо насправді  розбудити більшість сновид дуже складно – краще обережно проводити їх назад до «ліжка» – так безпечніше. Справа в тому, що чекати, коли хтось прийде і розбудить тебе – марно, зона комфорту вже давно облаштована, а справжнє життя поза цією зоною, і все в наших руках, адже не можливо розбудити людину, яка прикидається що спить.

Павло Ар’є не лише повертає нас у минуле, він яскраво зображує сучасну площину, використовуючи для цього другу сюжетну лінію п’єси, в якому медичний персонал віддзеркалює модель життя теперішнього суспільства. Ми бачимо перед собою стосунки двох медсестер та лікаря-кардіолога, яка попри свій талант дарувати людям другий шанс на життя, застрягла в системі хабарів. Навіть знаючи ситуацію медсестри Гані – онуки Остапа Ільковича, вимагає за операцію 5 000 доларів. Зрештою ця ситуація, попри трагічний фінал п’єси, пробуджує Ганю від сну, вона зуміла постати проти лікаря Ірини Зозулі і відстояти право відчувати себе людиною.

Проблематика п’єси «Війна сердець» Павла Ар’є вкрай важлива для нашого суспільства та неймовірна цікава для театру, адже сьогодні ми потребуємо героя, який би самостійно приймав рішення і мав сміливість відповідати за них.