Укріплення позицій Вселенського Патріархату в Прибалтиці – гарантія міцності форпосту незалежної Європи?
Історична справедливість та істина перестають попиратися брудними московськими чобітьми й починають очищатися від тих перекручень, які під час свого перебування на території Литовської Республіки приніс московський патріархат.
17 лютого 2023 року відбулася дійсно важлива (хоча й не всі її помітили), подія – Патріарх Варфоломій, завдяки своїй мудрості та добрій волі уряду Литви, відновив у сані й прийняв до свого кліру литовських священнослужителів, яких свого часу незаконно позбавили сану репрезентанти московського окупаційного патріархату.
Наскільки відомо зараз, ці клірики складатимуть основу нового Литовського екзархату, який буде створений найближчим місяцем Константинополем. Повернення Вселенського Патріархату в Литву на свою канонічну територію надає можливість молитви й духовної опіки десяткам тисяч православних українців. Важливо зазначити, що всі ці люди опинилися за межами України «завдяки» путіну і представникам рпц, які його підтримують. Звичайно, зі своїх переконань українські біженці не хочуть і не можуть відвідувати храми на території Литви, які поки що залишаються у користуванні московських попів.
Саме тому заснування екзархату Константинополя в Литві – це рішення одразу декількох питань. По-перше, це важливий крок з оздоровлення релігійної ситуації та укріплення держбезпеки країни. По-друге, це послаблення впливу росії на Прибалтику в цілому. По-третє, що дуже важливо, це створення ще одного аспекту, який єднатиме Україну і Литовську Республіку на міжнародній арені.
Україна безмежно вдячна литовським друзям за неоцінну військову допомогу і з радістю чекає на возз’єднання з Литвою в одній великій родині, якою опікується Константинопольська Матір-Церква. Не є секретом, що час, відведений моспатріархату на перебування в Україні закінчується. Країна проходить непростий, але дуже важливий етап очищення від московського ярма. Ярма, яке українські патріоти почали зривати з себе ще на легендарному Майдані Незалежності у 2013 році.
Зараз на українській землі московський патріархат втрачає довіру суспільства і скоро буде остаточно заборонений. Це справді історична подія, на яку українські патріоти чекали майже шість років: саме тоді стало зрозуміло, що Українській Автокефальній Церкві – бути. Щоправда, московські попи самі зробили все, аби їх заборонили. Позиція керівництва УПЦ МП стосовно путінського вторгнення не витримує жодної критики. Як би вони не старалися відхрещуватись, усі адекватні люди бачать, що в парафіях МП панують проросійські настрої, а ієрархи отримують вказівки безпосередньо з моспатріархії.
На жаль, подібні настрої є і в литовських парафіях МП, хоча й не всі їх поділяють. Саме тому храми Вселенського Патріархату в Литві стануть здоровою альтернативою для вірників, міцним «заслоном» на шляху розповсюдження «русского мира», який відсікає мацаки руської гідри, що бажає проникнути в серця і душі литовських та й, в принципі, європейських православних вірників.
Як вже підкреслювалося, українці в нинішній ситуації можуть стати кістяком пастви Константинопольського Патріархату в Литві. Саме вони, безперечно, разом з православними литовцями, і будуть відвідувати ті храми, які передадуть Фанару в Литві. Правда, з цими храмами є певна притичина заковика. Повідомляється, що Константинополю передадуть Микольський храм у Лукішському тюремному комплексі. Іншими словами, українцям запропонують молитися в радянській в’язниці, свого часу побудованої росіянами для литовців. З історичної точки зору звучить занадто іронічно. Навряд чи, звичайно, це навмисний жест литовського уряду – але, погодьтеся, головний храм Константинополю в Литві обрали вкрай невдало.
Зрозуміло, що українському народові, як одному з інтересантів розвитку й укріплення Матері-Церкви на терені Литви, у будь-якому випадку треба бути вдячним литовському уряду за ті будівлі, які нададуть. Та й старцю-митрополиту Халкідонському Еммануїлу вищезгаданий храм сподобався… Однак все ж таки молитися там будуть нащадки жертв царського й радянського режимів. І в якості головного храму ця культова споруда жодним чином не підходить. В якості однієї з декількох, враховуючи її меморіальне значення, так. Але точно не в якості основної. Все ж таки православна віра – це не тільки скорбота за невинно вбитими.
Та й до того ж поки що не дуже зрозуміло, як православні богослужіння поєднуватимуться з сучасними світськими концертами, та діяльністю бара в колишній в’язниці? Школа джазового танцю, яка розташовується в сусідньому будинку і бере участь у заходах на терені комплексу, також створює своєрідну «конкуренцію» і дисонуючий контекст для вечірніх богослужінь: уявіть собі перетинання потоків настільки по-різному налаштованих людей, хтось йде танцювати, а хтось молитися… Навряд чи влада Вільнюса буде готова розірвати договори з відповідними приватними організаціями і знайти для них інші приміщення. Занадто багато витрат. Не говорячи вже про можливе зростання незадоволення серед представників бізнесу. І у зв’язку з цим напрошується запитання – чи не простіше було б дізнатися думки литовських православних вірників? В Україні, наприклад, практика соцопитувань показала себе цілком життєздатною.
Також хочеться запитати: мабуть, литовській владі все ж треба розглянути питання про передачу хоча б одного з храмів МП (хочеться сказати «для початку») у користування вірникам, зокрема, українцям? Це було б справедливо, як щодо литовців, які вже й так багато натерпілися від росіян, так і до українців, зокрема до тих, хто був змушений покинути країну, яка стала оплотом боротьби за свободу Європи. Та й з головним храмом Константинопольського Патріархату в такому разі можна було б вирішити.
Не думається, що Святіший Патріарх Варфоломій боїться якихось конфронтацій з главою рпц. Предстоятель Матері-Церкви вже цілком чітко окреслив свою позицію і візію щодо світового православ’я, потіснивши московітів в Україні. Не зовсім зрозуміло, що заважає зробити те саме в Литві? Трудно уявити собі будь-які об’єктивні фактори, які можуть завадити владі країни переглянути закон про передачу нерухомості релігійним організаціям. Очевидно ж, що присутність МП в країні, особливо в спорудах, що належать державі, абсолютно не відповідає національним інтересам.
Тем не менш, збитковість адміністративних будівель, які уряд пропонує передати екзархату, також наводить на думку про те, що щось таки стримує бажання литовської влади розвивати співпрацю зі Вселенським Патріархатом або заважає усвідомити важливість ініціативи на цьому напрямку. Передати на баланс екзархату, який тільки-но відроджується, будівлі не в найкращому стані (йдеться передусім про Antakalnio gatvė 10) – рішення досить спірне, і логічність його сумнівна.
Antakalnio gatvė 10 (фасад пофарбували нещодавно, а ось тильну частину будинку до ладу не привели)
Rožių al. 4A(закрите подвір’я, посольства США й України в радіусі 300 м, найпристойніша будівля – хоча насправді теж старої побудови 1908 року та має сліди вандалізму)
Безперечно, православні вірники Литви радітимуть будь-якому варіанту, але якщо під час реформування релігійної сфери можна уникнути помилок, навіщо їх робити? І рішення з нерухомістю МП – максимально очевидне, треба тільки віднайти політичну волю. З московськими попами так чи інакше доведеться розбиратися, – і, як показує досвід України, краще зробити це якомога раніше.
Також, можливо, у майбутньому треба уважніше ставитись до тих кліриків МП, яких Його Святість Патріарх Варфоломій прийняв у лоно Константинопольського Патріархату. Так, факт їхнього незаконного позбавлення сану свідчить про їхню нелояльність до путінського режиму, але, на жаль, не може остаточно гарантувати лояльність тим ідеям, заради яких на Прибалтійську землю повернувся Константинополь.
У певному сенсі, було б, якщо не логічніше, то точно не зайвим, надати можливість опікуватися українськими біженцями саме пастирям з української Помісної Церкви – ПЦУ. Після початку війни українське суспільство сприймає представників МП, навіть колишніх, вкрай болісно, і присутність на службі представників цієї організації може викликати вельми змішані емоції. Надання ж можливості отцям з ПЦУ служити в Литві, хоча б й тимчасово, дозволило б підтримати українців, які вже стільки втратили, а також укріпити не тільки міждержавні, але й міжправославні зв’язки (особливо якщо згадати, що Литва й Україна в минулому були єдиною юрисдикцією Вселенського Патріархату).
Дуже хочеться вірити, що гостинна Литва разом з Патріархом нашої Матері-Церкви почує сподівання українців і дозволить підкорегувати як список храмів, що надаються, так і внести зміни до штату майбутнього Литовського Екзархату, додавши до нього пастирів із ПЦУ. Тим більше, що це питання порушувалося й архієпископом Євстратієм Зорею на зустрічі з литовськими чиновниками у 2022 році й митрополитом Епіфанієм на зустрічі з віцеміністром закордонних справ Литви 16 лютого цього року. Так що готовність і бажання ПЦУ реалізувати такий сценарій не являються для них новиною.
В жодному випадку не можна забувати, що укріплення позицій Вселенського Патріархату у Прибалтиці – це ще одна цегла у стіну форпосту проти азійської росії, яким стане повна релігійна та ідеологічна незалежність Європи. Дуже важливо міцно скріпити цю цеглу із цеглою попередньою – релігійною незалежністю України. І найкращим цементом тут буде якраз таки спільне служіння кліриків Фанару та Києва на стародавніх землях литвинів.
