Словоцентрична, конструктивістська й ленд-артова: 9 виставок «СлободиКульт» допоможуть пізнати Слобожанщину — через мистецтво
9 виставок, 2 перформанси, декілька розмов і майстер-класів та 3 кінопокази. Близько 150 творів живопису, графіки, скульптури, інсталяції, фотографії та відеоарту з колекцій харківських галерей, Національної спілки художників України, галереї Артсвіт (Дніпро), приватних зібрань (родини Гриньових та ін.) та майстерень художників.
Це якщо в цифрах і фактах. У змісті — складніше.
Головна виставка, яка так і називатиметься, «СлободаКульт», має на меті проаналізувати «міфи про Слобожанщину» (і Харків — зокрема), котрі існують як усередині самого регіону, так і поза ним. Один із ключових векторів роздумів — Слобожанщина як фронтир, залучення регіону у символічний і реальний простір імперій, тема пам’яті, місця та часу, приватного й суспільного.
«Ще починаючи з першого форуму, «ДонКульт», для нас стоїть задача: дослухатися до голосу мистецтва у регіоні, щоб спробувати зрозуміти — чому цей регіон саме такий, чому з ним сталося або не сталося те або інше, — говорить співкураторка програми Оксана Баршинова, Національний художній музей України. — Відправною точкою цього разу для нас стали роздуми про «першу столицю»: чому цей міф є таким живучим, при цьому одні ним пишаються, а інші відчувають незручність і відторгнення?».
Досвід Харкова з усім комплексом міфів «першої столиці», центру конструктивізму, потужного новаторського літературного й театрального осередку, тісно пов'язаний із наративом «утопія vs реальність». В експозиції він розкривається від класики авангарду 1920-х років (Василь Єрмілов, Борис Косарєв, фото та відео Держпрому тощо) до знаменитої Харківської школи фотографії 1970 – 1990-х років (Борис Михайлов, Євген Павлов, Сергій Братков, Ігор Манко та ін.).
До речі, Сергій Братков, котрий уже багато років живе поза Україною, приїде до Ужгорода і 24 травня в галереї «Ілько» прочитає лекцію «Харківська мистецька ситуація 1990-х».
Тетяна Тумасян, ще одна кураторка програми, розповідає, що самі засновники та головні адепти Харківської школи фотографії нерідко заперечують, що працюють із міфом «першої столиці», переосмислюючи його: «Вони це коріння не визнають, наче вони його десь із повітря взяли. Взагалі цікаво, як у ті сто років, які ми вибрали для головної експозиції, звучать перегукування всередині культури. Починаючи з авангарду, все щільно переплелося і взаємодіє. Для мене Харків 20-х років минулого сторіччя і початку цього сторіччя страшенно близькі».
Тетяна Пилипчук, кураторка літературно-дискусійної програми «СлободиКульт», нагадує, що програми форуму теж переплетені і взаємодіють: «У нас буде розмова про пошук міської ідентичності, про концепцію «П’ятого Харкова» Юрія Шевельова, про те, що сьогодні ми спостерігаємо, як одночасно проявляються всі чотири періоди Харкова. І мене тішить, що Третій Харків - небувалого культурного підйому, відродження - відвойовує собі все більше простору, в тому числі в наших головах».
З Харкова 1920-х бере свій початок і своєрідний «словоцентризм» («Слово» — так називався будинок літераторів, більшість із яких належала до когорти «Розстріляного Відродження»). Він виявляється у підкресленій увазі до тексту чи коментаря в художньому творі й сучасних художників: Павла Макова, Вагрича Бахчаняна, Гамлета Зіньковського та інших.
На іншому полюсі розмови про Слобожанщину, говорять куратори, — специфічний ландшафт, що характерний широкими просторами, високим небом, слідами минувшини. Цей аспект розкривається через багаторічний досвід ленд-арт симпозіуму «Простір покордоння» в селищі Могриця на Сумщині і представлений фото- та відеодокументацією кращих мистецьких творів.
“Моє власне відкриття про Слобожанщину, на противагу (чи в доповнення?) сталому уявленню про авангард, конструктивізм, поетику індустріальності, — це її тяжіння до рукотворності, до землі, — говорить третій куратор головної експозиції, Дмитро Голець. — Нам було страшенно важливо показати розріз «людина — ландшафт». Ландшафт визначає свідомість. Ви б бачили реакцію закарпатців, коли ми їх сюди привозили. Поля, степи, так звичні нам, були для них надзвичайним враженням».
Окрім уже названих, на виставці представлено твори таких провідних митців Слобожанщини, як Євген Світличний, Віталій Куликов, Олексій Борисов, Віктор Гонтаров, Юрій Шеїн, Олександр Рідний, Іван Світличний, Роман Мінін, Артем Волокитін, Влад Краснощок, Віктор Сидоренко, Олександр Мартинець, Василь Мироненко та інших.
У межах програми відбудуться перформанси харківських художників Юрія Штайди та Костянтина Зоркіна, лекції дослідників Бориса Філоненка та Ігоря Манка, художників Миколи Коломійця та Сергія Браткова. У залах експозиції будуть демонструватися фільми про Василя Єрмілова, Вагрича Бахчаняна, Гамлета Зіньковського.
Супутні проекти, іще сім виставок, є вибором харківських співкураторів (Анастасія Леонова, Борис Філоненко) і покликані розширити уявлення про тяглість художньої традиції та розвиток широко відомих практик – зокрема Харківської школи фотографії та графічного дизайну.
Виставками-супутниками будуть: «Лесь Курбас у Харкові» (куратори: Вірляна Ткач, Тетяна Руденко, Вальдемарт Клюзко, Драмтеатр у Мукачеві), «Чорнобиль 30 + Фукусіма 5», виставка Міжнародної трієнале екоплакату «4-й Блок» (Атріум Закарпатської обласної ради), «Мама, включи свет» студії Aza Nizi Maza (Мукачевська дитяча художня школа ім. М. Мункачі), «Політика тіла. Харківська школа фотографії з колекції родини Гриньових», виставки фотографів Поліни Карпової Pretty Ghetto та Ігоря Чекачкова «СПИ» (резиденція «Вибачте, номерів немає», готель «Закарпаття»), Міші Педана «M is for Metro» (галерея «Коридор»).
«4-й Блок» – це найбільший в Україні та один з основних у Східній Європі фестиваль плакату і графічного дизайну, котрий от уже 30 років намагається мовою дизайну змінювати ставлення людей до оточуючого світу і до себе. Трієнале виникла в 1991 році, її основною темою став Чорнобиль. Згодом тематичний діапазон розширився (мова пішла не лише про екологію простору, а й про екологію свідомості, людської взаємодії), проте події Фукусіми вкотре підтвердили актуальність основної проблематики. «Чорнобиль 30 + Фукусіма 5» знайомить із новими екологічними плакатами 35-ти провідних світових дизайнерів-графіків.
«Лесь Курбас у Харкові» є адаптацією для Мукачева проекту, здійсненого цього року в харківському ЄрміловЦентрі. Лесь Курбас, найцікавіший режисер-авангардист, переїжджає до Харкова із своїм театром «Березіль» у 1926 році та змінює поняття про театр у місті. У світовому театрі Курбасові експерименти з кіно належать до найцікавіших ранніх застосувань нових медіа у виставах. Цю роботу він довершить у Харкові, починаючи активно експериментувати з радіо – медіа, що на той час тільки з’являється у широкому вжитку. Його постановки формують нове міське урбаністичне українське обличчя Харкова. Курбас співпрацює із художником-авангардистом Вадимом Меллером, створюючи сценографію, яка оживляє простір новою технікою. Композитор «Березиля» тепер Юлій Мейтус, а драматург — Микола Куліш. В експозиції продемонстровано саме ті театральні інновації, які окреслюють творчість Курбаса та ставлять його в один ряд із найбільш знаними авангардистами першої половини ХХ-го сторіччя.
Студія Aza Nizi Maza – одне з найцікавіших культурних явищ Харкова останніх років. У цій художній студії, заснованій в 2011 році в Харкові Миколаєм і Марією Коломієць, працюють діти, але працюють як дорослі художники, рухаються від обговорення ідеї до створення картини. На цьому шляху нерідко звертаються до колективного написання поезії, що дозволяє розкрити персонажів і насичує їхні образи. Одним з положень Aza Nizi Maza є прагнення позбутися двох розповсюджених крайнощів: академічного догмату «навчись, а потім твори», з одного боку, і уявлення про неймовірну продуктивність творчості без обмежень, з іншого. Студія має регулярні виставки як у Харкові, так і в Києві.
Pretty Getto Поліни Карпової - це спроба діалогу з рідним містом мисткині. Досліджуючи повсякденне життя Харкова, фотографиня будує свою ідеальну картинку. «СПИ» Ігоря Чекачкова - даосистське порівняння сну та реальності, вивчення феномену сну двох людей поруч. Впускаючи глядача до своєї кімнати вночі, камера художника пильнує та намагається викрити чи то зовнішню реальність, чи то саму природу сновидінь. Серія фотографій «M is for Metro» Міши Педана зроблена у 1985 – 1986 роках в харківському метрополітені, під час щоденних поїздок двома лініями – синьою і червоною, з пересадкою, в обох напрямках.
«Політика тіла. Харківська школа фотографії з колекції родини Гриньових» – зріз творчості 1970 – 2010-х років представників Харківської школи фотографії. Право на прояв оголеного тіла в радянські часи було протестом щодо панівної цензури у мистецтві й суспільстві. Цензуру виправдовували єдиною офіційно дозволеною художньою концепцією соціалістичного реалізму та необхідністю дотримання «чистоти помислів радянської людини». Поняття «політики тіла» Мішеля Фуко стало лейтмотивом до переосмислення наготи і права на неї в радянському та пострадянському суспільстві крізь практику Євгена Павлова, Бориса Михайлова, Юрія Рупіна, Олега Мальованого, Віктора і Сергія Кочетових, Сергія Солонського, Сергія Браткова, групи ШИЛО, Романа Мініна та Сергія Мельниченка.
