Україна століттями мала пасіонарну військову еліту на порядок більшу за сусідів — Алфьоров

Іноді відсоток спадкового воїнства у нас дорівнював 10-15% від загальної кількості населення (у той час як у Європі — не більше 2–3%), себто чисельність військової еліти в Україні була на порядок більше, ніж у сусідів. Зокрема, на момент ліквідації Гетьманщини у 1780-х роках козацький стан офіційно налічував близько півмільйона осіб. Та сама ходачкова (маргінальна) шляхта на Правобережжі, що не мала землі і на початку XIX століття була переведена Російською імперією у «острянський» стан, становила близько 300 тисяч шляхтичів.

Цей надлишок станового військового елементу складався з вільних людей, які мислили інакше, мали інакшу поведінку — навіть якщо вони були бідними. Ця пасіонарна кількість та «инакшість» сприяли постійній появі в Україні нових лідерів і навіть власних політичних кланів. Саме тому казали: «Там де два українця – три гетьмани», а не тому, що ми схильні до бардаку чи анархії, як нам це привнесли.

Йдеться геть про інше: невелика країна, яка вкладеться у сучасні 3-4 області України, була здатна постійно народжувати пасіонарну політичну еліту у такій кількості, що навіть експортувала її в сусідні країни: до Варшави, Відню або Санкт-Петербургу. Починаючи від духовенства – так, що до кінця XVIII століття всі митрополичі столи в російській імперії займали українці – і завершуючи українцями-канцлерами (чернігівський шляхтич Олександр Безбородько) та радниками російських імператорів: згадаємо нашого гетьмана Кирила Розумовського. Варто зауважити, що він також був президентом російської Академії наук, який займав цю посаду найдовше з-поміж усіх її керманичів.

Текст для блогу є фрагментом інтерв'ю історика та голови Українського інституту національної пам'яті Олександра Алфьорова, в якому він аналізує українські історичні шанси, міфи меншовартості та найсильнішу політичну еліту в нашій історії. Полная версія – нижче: