Як доля дідів проявляється на (пра)онуках: сумський, луганський та харківський досвід

Я народився в окупованому вже понад 10 років московитами Луганську. Місто, що повстало за часів промислової революції кінця XVIII – другої половини XIX століть (коли для будування та роботи заводів сюди активно переводили людей із російської імперії), насправді, починалося з козацьких зимівок Камʼяний Брід та Вергунка часів Гетьманщини. Найбільша хвиля козацького заселення майбутньої Луганщини припадає ще на так звану «Руїну» (тобто 70–80-ті роки XVII століття) — коли люди шукали новий, більш безпечний дім. Саме у ті часи тут з’являються черкаські слободи Більська (сучасний Старобільськ), Біловодська, Марківка тощо. З однієї з таких слобод Біловодської округи, Йовсугу, і походить мамцін батько Прокіп Колісник – ледве не єдиний в моїй родині, хто не цурався української мови.    

Запорізькі козаки. Джерело: myukraine.org.ua

Російська колонізація, що почалася зі створення у 1753 році на частині Луганщини окремої військово-територіальної одиниці Словʼяносербії (куди відійшли, зокрема й запорізькі селища) і тривала більше, ніж півтора століття, лише посилилася з приходом радянської влади і «нової індустріалізації» — совєтської. Саме тоді, під час перших «п’ятирічок», вчитися до сільгосптехнікума на Луганщину з Яструбиного на Сумщині приїхав мій інший дід, Василь Касьяненко. У свою чергу, Грабовців — батьків бабці по тату (на фото нижче, моя бабуся Люба у верхньому рядку ліворуч), що рятувалися на будівництві консервного заводу в Керчі від розкуркулення — привабив попит у Донбасі на робочу силу.

Її дуже потребували як старий патронний завод (до 1887 року — той самий чугунноливарний, побудований засновником Луганська, шотландцем Гаскойном, див. фото нижче), так і луганський паровозобудівний завод (побудований наприкінці XIX ст. німецьким промисловцем Густавом Гартманом). Адже на початку 1930-х тут свідомо не звертали уваги, звідки прибули «робочі руки». Про це повідомили т.зв. «агітатори-вербувальники з Донбасу», що доїхали у пошуку «нового пролетаріяту» аж до Криму, куди Павло Грабовець приїхав на підводі з центральної України — села Піддубівка на Прилуччині (нині Чернігівська обл.). Його єдиний син знайшов собі наречену у донській козацькій станиці Мітякінській, де Грабовці і жили до кінця Другої світовой війни.

В той час, як їх діти, що знайшли собі роботу в Луганську, осіли у згаданих вище Вергунці та Кам'яному Броді. У тому числі, і наймолодша з них – моя бабця, що закінчила тут згодом бухгалтерські курси. Де і як саме вони познайомилися з дідом, достеменно невідомо. Та певно одне: у 18 років дід Василь (на обох фото нижче - праворуч) уже вступив до комсомолу, закінчив курси Ворошиловських стрільців та був згодом розподілений на роботу у міській раді, до відділу геокадастру. Він стрімко робив кар’єру і так само рішуче просувався в особистих справах — у 20 років освідчився, одружився, а у 1939-му бабця вже народила першого сина – стрийка Віктора.

Дід на той час за «комсомольською путівкою» почав працювати на окупованій совітами Західній Україні: готував перші «демократичні вибори» до місцевих рад. Потім займався забезпеченням роботи літніх дитячих таборів, а надалі – питанням опалення у добромільських школах. Паралельно редагував і дописував до місцевої газети (зрозуміло, що називалася вона «Більшовик»), поки не очолив наприкінці 1940 року відділ військкомату. Рятуючи його секретну частину після окупації німцями Доброміля, відступав до Проскурова (нині Хмельницький), старшим офіцером корпусу самохідних установок закінчив війну у Празі. Тільки уявіть собі, наскільки я був вражений, тримаючи в руках за 80 років після цих подій його особову справу! Читав його автобіографію, розуміючи, що фактично повторив його долю: і з комсомолом, і з журналістикою, і з роботою на виборах (врешті решт – і з розподілом до Західної України:)). Коли дід заїзжав на танку у чеську столицю, з неї бігли до Баварії останні професори Українського вільного університету, рятуючись від радянських "асвабадітєлєй"...  

Так само, долю мого другого діда, Прокопа (на цьому фото праворуч) — тракториста в колгоспі, який пішов на фронт звільняти Слобожанщину від нацистів і невдовзі став командиром кулеметного взводу — у дивовижній точности повторив мій син. Наразі він – також командир взводу БПЛА, що захищає рідну Харківщину від рашистів. Доля дідів проявилася у (пра)внуках.