Простір, де готують «Агентів змін»: деканка Могилянки Тетяна Нагорняк про «Резиденцію молодіжних амбасадорів» у Мюнхені

Пані Тетяно, як виглядав Ваш шлях до Могилянки? Наскільки я розумію, Вашим рідним університетом був Донецький, який в буремні часи опинився у Вінниці…

Як кажуть, наша історія починається ще задовго до народження. Тому, мені здається, що той шлях, про який ви питаєте, почався в той самий момент, коли я захищала докторську з політичних наук на філософському факультеті у Червоному корпусі КНУ імені Тараса Шевченка. А в цей самий час у Києві стояв Майдан, тож я ніяк не могла дочекатися, поки все здам…

Відверто кажучи, я була як на перехресті: мала б залишитися працювати у Києві, де працювала як практик. Але мене покликав ректор Донецького Національного університету професор Роман Гринюк, тож після Майдану я повернулася до своєї першої Alma Mater. Очоливши у Донецьку рідний історичний факультет, я разом із колективом зустріла 16 вересня 2014 року – день захоплення ДонНУ російськими бойовиками на чолі з ФСБ. З цього дня почався новий етап в житті всіх працівників університету – тих, хто обрав зрадницький комфорт, і тих, хто розпочав евакуацію ЗВО на контрольовану Україною територію.

ДонНУ імені Василя Стуса був першим евакуйованим університетом під час «великої війни»?

Так! За нами тим самим шляхом пішов ще 21 університет, до яких, вже після початку повномасштабного вторгнення, долучилися інші. З 5 жовтня 2014 р. моя історія почалася у Вінниці, де я набула величезного досвіду – управлінського, викладацького, експертного, комунікативного. Уроки того періоду  - непопулярні рішення і зміцнення рейтингових позицій університету, робота 24/7 і команда, з якою мало неможливого, виклики війни й COVID-2019 та розуміння, що мережа однодумців здатна на зміни державного масштабу й більше.

Війна змінила всіх і країна перетворилася на територію постійної міграції. Абревіатура ВПО набувала все більших кількісних показників, а держава втрачала свій людський (у т.ч.інтелектуальний) капітал на фронті, на тимчасово окупованих орками територіях, серед мігрантів, які покинула країну, врятовуючи свої родини від війни. В такій ситуації швидко прийшло усвідомлення, що кожний українець важливий — незалежно від його місця знаходження і рівня освіти. Єдине, що має значення, це те, що його серце б’ється в унісон з Україною. Україна — саме там, де українці, тому важливо не дозволяти ширитися наративу про сорти українців і формування комплексу вини в тих, хто сьогодні за кордоном. «Мʼякою силою» слід зміцнювати українську ідентичність наших земляків за кордоном поки важка сила нашого Українського війська виборює наше майбутнє. Інструментами нашої «мʼякої сили» були Дні України в університетах-партнерах, конкурси «Знайди Україну» в крупних містах Європи, щоденні інформаційні дописи про хід російсько-української війни 5-ма мовами «Стусівський про війну» та інші заходи, організовані нашими колегами.

Ми напрацьовували потужну мережу українців за кордоном, щоб одним голосом говорити про російську навалу, яку  ми зупинили, і про Незламну і Соборну Україну в серці Європи. А Могилянка мені подарувала нові можливості для цієї діяльності.

Як виглядав процес запуску на базі німецько-української школи SchlaUA «Резиденції молодіжних амбасадорів» — фактично, бакалаврату Києво-Могилянської Академії?

Сила мережевих спільнот є значущою, особливо під час війни. Поділяю думку Фергюсона, що площі завжди перемагають вежі, а мережа міцніша за ієрархію.  Україна сильніша за росію, бо  Україна – мережа, а росія – бюрократична вежа. Дуже ціную ту мережу взаємовідносин, яка створюється протягом життя. Тому що Господь посилає мені абсолютно унікальних людей для розвитку, добрих справ і реалізації мрій. Він дає можливість бути свідком Талантів і ніжно торкатися їх становлення. Мої Студенти – Мої Вчителі. Мої Колеги – спеціальні люди для спільного важливого і для Служіння. Тож, моя Могилянка почалася з навчальної програми для дітей загиблих Захисників і Захисниць України «Індивідуальна траєкторія Лідерів», відкриття Шкільної Резиденції молодіжних амбасадорів в Європі, запуску рескіллінгових програм для ветеранів і започаткування представництва Києво-Могилянської академії в Мюнхені.

Кому саме ми б мали завдячити її втіленню на базі SchlaUA?

Власне моїм керівникам – Сергію Квіту і Денису Азарову, Команді, яка придумала і реалізувала назване вище, трьом важливим людям, першим з яких є кадровий дипломат Олександр Щерба, за різних часів — повноважений Посол України в США, Німеччині, Австрії (який дозволив мені познайомитися з українськими школами в Австрії, зокрема, у Відні). А ще дві чарівниці – Алла Дубровик – Рохова і Катерина Міляновська, які запустили мрії про єднання українців за кордоном на базі прекрасної української школи SchlaUA в Мюнхені. На відміну від багатьох українських шкіл за кордоном, як на мене, це - приклад абсолютно позитивної динаміки розвитку і атмосфери довіри, настрою, натхнення, дружньої опіки, в якій хочеться генерувати та розвивати різні проєкти. На запрошення Катерини з Аллою я приїхала минулоріч на Другий Міжнародний Освітній Саміт до Мюнхена і мені довірили модерувати панель з дітками – учнями школи, виїхавшими з різних куточків України. На мій погляд, вона була найкрутішою, адже всі учасники форуму приїхали на нього саме заради цих школярів.

Це, дійсно було феєрично: адже випускникам школи дипломи (а одній навіть золоту медаль!) вручали Міністр освіти Вільної держави Баварія та Генеральний консул України у Мюнхені…

Мені пощастило працювати з ними напередодні, створивши певні проєкти, які пройшли конкурс, і знайшлися добрі люди, які сказали: «Ми допоможемо цим проєктам реалізуватися». У цих дітях я побачила майбутнє, а Катерина з Аллою зробили великий крок, щоб тут, на базі школи SchlaUA українські школярі (у кількості більше 600), змогли написати НМТ. Для мене це сигнал про те, що ці діти бажають мати українську освіту. І звісно, найстаріший університет України, який завжди формував національну еліту і просував цінності українців по світу, взяв на себе відповідальну місію – відкрити спеціальну бакалаврську міждисциплінарну програму «Політичне лідерство та економічна дипломатія». І ми це зробили. Маємо чудову групу українських студентів в Мюнхені та системні заходи для Шкільної Резиденції молодіжних амбасадорів SchlaUA. Люблю приїжджати сюди і зміцнювати атмосферу емпатії і професіоналізму, будуючи ланцюжок добра між викладачами і студентами.

Багато хто з ректорів всесвітньовідомих ВНЗ зараз у вас щось би кинув, напевно…

Всесвітньовідомі університети – це в першу чергу про професійні мережі і бізнес. Є чому вчитися нам, але й чим поділитися з ними. Українські освітяни, наші студенти випускники – героїчні люди, які не припиняють навчання в умовах війни, виходячи на зв’язок з окопів, підвалів, метро, центрів незламності. Випускники університетів світового рівня – конкурентоспроможні на ринках світу своїми дипломами, професійними знаннями і міждисциплінарними практиками. Усі учасники освітнього процесу в умовах війни проходять випробування на міцність емоційного інтелекту та емпатії. Тому, особливо пишаюсь можливості обіймати українських дітей за кордоном, надихатися нашою українською діаспорою в США і ділитися Любовʼю, що не перестає з новим набором здобувачів вищої освіти нашого факультету «Києво-Могилянська школа професійної та неперервної освіти». 

Щойно закінчилися мої три пари тут, в Мюнхені. Після кожної пари підходять студенти, які питають: «Чи можна Вас обійняти?». І я пишаюсь цим! Це значить, що я їм потрібна, і що щось особисте відбувається між нами. А вони потрібні мені. Тому що не існує університетів чи викладачів без студентів. Ці діти повинні пам’ятати своє коріння своє, плекати національну ідентичність, це дозволяє брати енергію рідної землі. Це про Юнгівські колективні смисли і несвідоме, коли національна ідея працює, бо не може не працювати. Я дума, що наша програма тут  - це зв’язок із домом і можливість повернутися.

Ці діти, які минулоріч отримали атестати від поважних державних осіб України та Баварії (що зайвий раз підкреслює статус Освітнього саміту) — яка їх доля?

Частина вступила до університетів Німеччини, хтось дочекався запуску з цього року нашої програми «Політичне лідерство та економічна дипломатія» (11-й клас, сподіваюся, доєднається до них вже за рік). Частина – продовжує на базі SchlaUA вивчати німецьку мову на рівні В2.

Для мене наш університет — це простір, у якому готують Агентів змін. Але поки вони навчаються, Могилянка продовжує змінювати світ на краще, впливати на ці зміни, формувати розпорядок денний — конкретного регіону, країни чи, можливо, ще ширше. Тобто освіта має впливати на цей світ — у тому числі, через громадянську позицію, яку демонструють студенти або викладачі Могилянки протягом усієї її історії. І через той соціальний капітал та мережу – ті «площі, які руйнують вежі», через своїх випускників, якими Могилянка дуже пишається. Сьогодні Посли України в Канаді та в США — це наші випускниці. В різних ланках уряду, великого чи середнього бізнесу – «аламні» Могилянки, які цінують і пам’ятають про це. Наш Університет створює також наукові спільноти, які сьогодні пишаються тим, що саме вони працюють над вакциною проти COVID, виробляють найкрутіші дрони, формують базові потреби в медикаментах на африканському континенті тощо. Могилянці є осередком вільних людей, які мають спільні принципи, ідеологічні та громадські позиції, що змінюють Україну на краще.  

Розкажіть, будь ласка, власне про цю програму — «Політичне лідерство та економічна дипломатія».

Почну з того, що вона є першою в Україні міждисциплінарною програмою бакалаврського рівня. Для того, щоб відкрити бакалаврську програму з двох спеціальностей, було потрібно змінити законодавство України.

Напевно, без друзів-випускників і тут не обійшлося?

Маєте рацію. Заступник міністра Михайло Винницький щиро повірив в цю ідею. Вона полягала в тому, що міждисциплінарка не може бути тільки на наукових програмах магістерського рівня вищої освіти. Ми маємо наразі створити таких фахівців, які «підуть в поля» для проривних рішень за допомогою міждисциплінарних інструментів і практик. Лише уявіть собі: з 50-ти країн Рамштайну, принаймні 20, не мають сьогодні жодного представника від України. Тож освіта має доторкнутися до таких ніш чи пустот, де Україна до сьогодні ще не була.

Відповідно, наша міждисциплінарна програма «Політичне лідерство і економічна дипломатія» – саме про це. Вона має готувати фахівців, які будуть просувати український бізнес інструментами GR-комунікацій (себто через government relations) і достукаються до урядів світу, щоб український бізнес туди зайшов. Це політичні лідери з дипломатичними інструментами, що зайдуть на Африканський континент, в Латино-американські країни тощо. Вони  не просто отримають освіту за спеціальностями «політологія» та «міжнародні економічні відносини», але вже з наступного семестру протягом періоду ще до вибору спеціалізації (minor) в межах індивідуальної траєкторії навчання.

Їм на вибір надаються: африканістика, латиноамериканські студії, ЄС-практики, релігійна дипломатія, психологія і комунікація дипломата. Обравши свій майнер, далі протягом ІІ, ІІІ і ІV курсів, студенти інтенсивно (паралельно з обов’язковими дисциплінами) вивчають майнер і проходять верифікацію знань — складають додатковий кваліфікаційний іспит. Таким чином, вони отримують, окрім загальної кваліфікації бакалавра з міжнародних економічних відносин, оцю вузьку спеціалізацію. Коли ми говоримо про бакалаврські програми за кордоном, це ж про світогляд, а не професію в чистому її розумінні.  

Як вони можуть це протягом магістратури розвивати?

Ми маємо магістерську програму «Бізнес-дипломатія та GR-політики». Якщо хтось обере її , то додатково з новим рівнем знань. Отримала потужний нетворкінг. Адже на цій магістерській програмі у нас проходять навчання чинні представники МЗС, Міноборони, Засобів масової інформації (які працюють у цій сфері), тож їм однозначно цей досвід буде цікавим, а можливо вони зустрінуть своїх роботодавців.
 

На сьогодні Могилянка є вже другим українським університетом, який відкрив у Мюнхені бакалаврські студії — піонером був ХНУ Каразіна (на базі Kulturzentrun Gorod e.V.). Набутий їм досвід  щодо подвійних з німецькими університетами Баварії (Регензбурзький, Авгсбурський, Ульмський) дипломів досить цікавий. Чи ви дивитесь у цей бік?

Могилянка наразі має партнерські відносити з двома університетами Німеччини, перемовини з якими щодо подвійного диплому актуалізуються — у тому числі, й щодо бакалаврських програм. Впевнена, що у моїх колег все вийде.

Увага, яку лідери європейських країн приділяли останні два с половиною роки Україні, наразі зміщується на проблеми власних держав, що йде не на користь Україні. І наші активні громадяни, які подолавши побутові проблеми, відновили свою громадську активність в екзилі, могли би принести багато користі своїй країні. Але хто від держави мав би комунікувати з ними? Які повноваження мали би бути у цієї людини? Як, на якому базисі мали б консолідуватися інтелектуальні еліти за кордоном?

Так, втома від війни є як в Україні, так і в інших державах світу. Загрозливим є пошук «хороших руських» і відокремлення групи «за мир» за кордоном. Потужними ресурсами повернути світ до України є особисті історії, які варто розповідати голосно різними мовами, публічна дипломатія на всіх континентах і освіта – один з інструментів цієї дипломатії.

Мені здається, що українські діаспори в світі теж мають обов’язково набути своєї суб’єктности.  Вони мали б об’єднуватися і стратегувати в країнах, де вони знаходяться. Наприклад, Чиказька українська діаспора, яка там вже 4 покоління плекає українську мову і традиції, свої ЗМІ, спонсорує багато приїздів українських лідерів громадської думки: політичних журналістів, українських митців, художників чи письменників тощо.

Україна сьогодні переписує суспільний договір, і Суспільство відіграє більш важливу роль в цьому процесі ніж Держава, як на мене. Проте Держава має напрацювати спільно з Суспільством єдині наративи для того, щоб говорити в унісон. Поки їх не існує, росія продовжує красти наші цінності і продукти національної культури, видаючи підробку за оригінал.

Задля співпраці з українцями за кордоном держава намагається відкрити «Міністерство Єдности», через яке воно, напевно, збирається в середньотерміновій перспективі реалізувати певні концепти. Але чи вирішить створення державної інституції відсутність комунікації з діаспорою протягом цілого сторіччя?

Ні, не вирішить. Насправді, влада сьогодні, як ніколи чутлива. Але до чого? До своїх рейтингів. Така «чутливість» результує створенням додаткових інституцій, які за ідеєю мають гуртувати  активність громади, яка вже є і без них. І не потребує жодних інституцій. А ще така «чутливість» результує кадровими рішеннями, коли з політичного життя йдуть персони, що мають колосальний кредит довіри від суспільства, який іноді набагато вище, ніж є сьогодні у президента.

Про що має піклуватися держава, щоб ця молодь в горизонті 5-7 років, отримавши освіту за кордоном, повернулася відбудовувати Україну? Що держава має робити вже зараз, кожного дня, щоб це взагалі колись відбулося?

По-перше – система має пройти тест на зрілість і тримати звʼязок з тими, хто покинув країну в пошуках безпеки - дбати про своїх. Друге – запустити економіку держави без тиску влади на малий і середній бізнес, із працездатними соціальними ліфтами і створенням нових робочих міст, запуском цільових соціальних програм підтримки усім постраждалим від війни, забезпечити мінімальні ставки для відкриття власного бізнесу, цілком переглянути міграційну політику. Примусити сьогодні полюбити Україну, нічого в це не вкладаючи, абсолютно неможливо.

Ми ж розуміємо: чим довше триватиме війна, тим менше повернеться громадян, адже вони адаптуються, інтегруються, і врешті решт – асимілюються. 

Ще в кінці минулого року майже 78% наших співвітчизників, які виїхали під час повномасштабного вторгнення, були готові повернутися за двох умов: безпека та наявність робочих місць з гідною зарплатнею, на яку принаймні можна себе забезпечити. Безпеку під час війни держава забезпечити своїм громадянам не може. Проте робочі місця — може! Намагатися відновлювати економіку навіть за цих умов — держава може і повинна це робити.

В окремих громадах вже відкриваються соціальні підприємства для демобілізованих ветеранів, які у свій час, дякувати Богові, вийшли з під Дебальцево, ДАП або Іловайська. Вони змогли таким чином відкрили свою першу власну справу та завдяки неї існувати.  Мої колеги були дотичними до такої програми соціального підприємництва Вінницької міської ради, яка запровадила її 4 роки тому однією з перших в Україні.   

У держави є програма «Соціальне житло для молоді» з мінімальними відсотками. Могілянка (але гадаю, ми тут не єдині) розробляє спільно з Міністерством економіки і центрами зайнятості програми рескілінгу – коли переселенці з Донбаса чи Кривого Рогу були шахтарями чи металургами, а тепер вони в Полтаві, Вінниці або в Києві мають шанс отримати нову гідну професію.

Цікаво, а яка структура у вас в Університеті у вас це все напрацьовує? Ну, ви ж не в деканаті після роботи над цим сидите?

Влучне запитання. Це – синергія різних структурних одиниць Могилянки і наших партнерів і Києво-Могилянської Фундації в США. Щаслива, що наш факультет в центрі цих процесів. Серед наших партнерів – Апарат Верховної Ради України, Центри зайнятості, Міністерство економіки, Міністерство освіти і науки, Міністерство оборони, Асоціація міст України, міські ради міст-мільйонників і середніх міст, громадський сектор, бізнес.

Світ глобальний, молодь сьогодні може вибирати, де їй краще навчатися чи працювати. І в багатьох випадках наша держава цю конкуренцію — на ринку праці або освіти — на жаль, програє. Питання: що треба зробити, щоб отримавши базову чи магістерську освіту за кордоном, молодь прагнула б повернулися до України?

Першою відповіддю освітянина буде: треба сісти, домовитися про публічну історію і написати підручники. Такий досвід в Європі є, у тому числі — в Німеччини. Проте вони вже 11 років намагаються написати спільний підручник з історії встановлення (генези) і розвитку Європи. Протягом першого десятиліття дійшли до рабовласницького строю, і це – не жарт. Україна також мала таку спробу – у 2016 році була створена спільна Комісія, проте вони швидко закінчила свою роботу.

Українсько-німецька чи Українсько-польська?

Ні, власне Українська, яка пропрацювала над підручником з «Історії України» лише… 3 місяці ☹. Зараз буде друга спроба. Розумієте, деколонізація – це ж не про зміну назв вулиць. Це – про відкриття архівів. Маємо нарешті написати цілком правдивий підручник історії.

По-друге, ми маємо захистити і, за можливості – розширити своє комунікативне поле. Нам треба говорити українською з кожної праски — про українське. На Донбасі, в Криму, у Німеччини – всюди, де є українська діаспора. І це мають бути державні програми. Повертаються завжди туди, де чекають з любовʼю. Головне вчасно і щиро сказати тим, кого чекаємо.