"Я пам’ятаю як гримить ворожій танк, що заїзджає в місто..."
Мою біографію скоріше можна назвити трагікомедією або іронічною повістю. Це історія про місце, де я народилась та виросла, про людей, які мене оточували та про події, які я проживала. Все це в сукупності, напевно, і робить мене мною.
Життя вирішило пожартувати ще при народженні, коли першим, що я побачила був Сєвєродонецький пологовий будинок. Як належало кожній поважній та серйозній людині, я отримала свідоцтво про народження. Там мене і записали як Софію Батуріну. Досі не знаю, чи має моє прізвище хоч якесь відношення до столиці Гетьманщини, але дуже хочу вірити в приналежність до чогось історично-величного. При народженні місцеві лікарі виявили у мене вроджений порок серця та думали, що ситуація в мене летальна. Зараз мені 18, а ви читаєте мою біографію, яку я писала для семінару з української мови, отже прогнози лікарів були хибні. Мені навіть давали першу групу інвалідності, якою я дуже вдало користувалась аби не займатися на фізкультурі та безкоштовно харчуватися в шкільній їдальні. На разі я абсолютна здорова. Єдине, що відрізняє мене від звичайної людини це заборона на стрибки з парашутом та недопущення до великого спорту. І все ж таки, я вдячна, що народилась в Сєвєродонецьку, а не в Спарті, бо хто його знає, що зі мною було б.
Мій дім - це те саме індустріальне місто на переферії про яке мало хто знав до початку активних бойових дій.
Взагалі, навіть не знаю, що розказати вам про Сєвєродонецьк. Тут немає відомих університетів, великих офісів або пам’яток культури. Тут не проходять політичні дебати та не здаються квартири іноземним туристам, тут навіть немає заторів та метушні зранку. Проте, твій дім не має бути видатним чи великим, аби бути твоїм улюбленим місцем, бо ти любиш його за те, що він просто є. І цього достатньо. Коли ти народжуєшся на Сході України, в твій життєвий стартовий пакет автоматично входить «тремпель» замість вішака, пара-трійка проросійських родичів та спільний кордон самі знаєте з ким. Життя серед хімзаводів, панельних будинків, териконів та шахт в решті-решт має свій певний шарм. Є багато речей за які люблю Луганщину, за якими я сумую і які, нажаль, вже ніколи не зможу повернути назад. Сумую за тихим шумом дубового лісу, за шовковицею в дідуся на городі, за мозаїкою на стінах будинків, за тихеньким скрипом старих тролейбусів на центральному проспекті, за булкою з маком, яку купуєш після школи, за ставком у бабусі, де купаєшся з друзями, за дорогою з міста в село і назад. Сумую за зрозумілою мовою та прпорами, які мали лише два кольори, сумую за тими членами родини, які залишились вдома і чекають коли ми приїдемо назад .
Раніше я завжди хотіла переїхати, а тепер, коли я стала емігранткою, моє єдине бажання - це повернутися додому. Вся іронія полягає у тому, що я більше не повернусь назад, бо старого дому, який я запам’яталала до 24 лютого більше немає .
Я народилась в родині вчителів, які майже не працювали за спеціальністю. Мама - викладач німецької та англійської мови, батько - фізрук. Попрацювавши в школі пару років, вони звільнилися та відкрили власний продуктовий магазин у бабусиному селі. Напевно, підприємницька жилка мені передалась від них генетично. Значну частину дитинства я провела у них на роботі. У батьків був синій грузовий Мерседес, на якому вони перевозили товар з міста в село. Ми з двоюрідною сестрою часто їздили разом з ним до бабусі. Сидінням нам слугував мішок цементу, у кращому випадку прикритий рушником, а нашою головною задачею під час дороги було контролювати, аби всі яйця доїхали до пунтку призначення цілими та не побилися, коли ми влітали у чергову яму на дорозі. Напевно, доля була до мене милостива, тому послала мені чудову старшу сестру, яка завжди і у всьому мене підтримує. У 2014 році вона переїхала до США та зараз працює у банку. 5 років тому вона одружилася на американцеві, який за іронією долі має українське коріння.
Весна 2014 почалась неприємно. Росіяни окупували частину Донбасу та проголосили там так звані народні республіки. Пропаганда по області поширювалась швидше за військових. Були люди які цього чекали, були люди які чинили опір. Таким неоднозначним було життя. Наступні 8 років пройшли відносно спокійно, бо місто було звільнено українськими військовими. А потім стався лютий 2022 року. Я й досі пам’ятаю перші ракети, що з виразним свистом розсікали світле ранкове небо та вибухову хвилю, яка була після. Я пам’ятаю ракету, що впала в декількох метрів від крамниці моєї бабусі, поки вона була всередені. Ракету, яка ледь не забрала її життя. Я пам’ятаю як гримить танк, що заїзджає в місто, як тривожно бігають по вулицях розгублені люди. Я пам’ятаю все, що сталося за ті два тижні.
Всі ми одночасно так схожі і так унікальні в тому, що проживали в той час. Серед мільйонів людей, що об’єднані спільною трагедією, не знайдеться двох ідентичних історій. На початку березня ми виїхали з Луганщини. Ми виїжджали під обстрілами через ліси, блокпости та погані дороги. Через три дні ми вже були у Львові, а ще через 5 днів - в Німеччині. Певний час я з родиною жила в США, оскільки там знайшлись спонсори для моєї операції, проте потім ми повернулися назад в Європу. Влітку 2022 року моє місто було окуповане та майже повністю знищене. Життя поділилося на "до" та "після".
Міграція стала новим етапом у житті, що приніс свої взлети та падіння, моменти відчаю та радості. Разом з цим в буденності з’явились нові місця та люди, неопанована мова та абсурдна німецька бюрократія. Безнадійність та апатія поступово переростали у віру в щось краще та бажання будувати нове життя. Тепер я живу в Мюнхені, вчусь на першому курсі в Каразінському університеті та розумію, що все ще попереду. Немає межі, що перекреслює життя.
Є стільки речей, які я не змогла сюди помістити. Я так і не написала про хмарочоси Нью-Йорку, пляжі Іспанії, подорожі до Люксембургу і Бельгії. За відносно невелике життя я була в багатьох місцях, проте до жодного з них не прив’язалась так сильно як до України. Напевно саме тому, так багато місця в цій біографії займає розповідь про мій дім.
Ось така вийшла історія: доволі забавна та сумна одночасно, проте щира та справжня.
Більше фото з Вечора поезії
