Ще наприкінці 1950-х Василь Стус їздив до Маріуполя... збирати український фольклор
Обраний організаторами концепт виставки виглядає дуже дотепно. Судіть самі: Василь Стус — один із найактивніших представників українського дисидентського руху, поет-шістдесятник, перекладач, мислитель, літературознавець, правозахисник, керівник Української Гельсінської групи, політв'язень, борець за незалежність України у XX столітті. Генрих Бьоль — лауреат Нобелівської премії, яскравий представник післявоєнного покоління західнонімецької літератури, що приймав у своєму домі радянських дисидентів Олександра Солженіцина та Льва Копелєва після їх вигнання з СРСР та медійно поширював інформацію про політв'язнів, зокрема й Василя Стуса. Пішов із життя у 1985 році. Василь Стус пережив його лише на півтора місяця.
Фото: amalberlin.de
Кураторам виставки «Стус», здається, вдалося відтворити історичну справедливість: спікерами однієї панелі ми бачемо Бьоля і Стуса — дітей обох культових літераторів.
Ведуча питає Дмитра Стуса про умови, в яких опинилася українська поезія: сьогодні і тоді, 50 років тому. Йому потрібно, втім, трохи часу, що б ввести учасників заходу в історичний контекст.
— Українська мова у Радянському Союзі була безперспективна. Адже для цього були створені відповідні умови, коли талановита молодь рушала до Києва та великих міст поступати у виші: медичні, технічні, гуманітарні. Багато чоловіків намагалися після строкової служби залишитися у війську – це давало їм шанс на краще життя. Інші мали за щастя працювати на заводі, адже у селах люди жили без паспортів, по суті, були закріпачені, розповідає Д.Стус.
«Наведу один приклад. Завдяки російсько-український війні весь світ дізнався про індустріальне місто Маріуполь та комбінат Азовсталь. Втім ще наприкінці 1950-х Василь Стус їздив до Маріуполя збирати… український фольклор.
Проте, після його індустріалізації та створення двох промислових гігантів, Азовсталі та такого ж величезного комбінату ім. Ілліча, не про яку місцеву самобутність не йшлося. Велике виробництво, як і велика західна корпорація потребує уніфікації – це одна мова, одна технологія, одна культура. Але для того, щоб зробити кар’єру, тобі треба бути толерантним до держави. Якщо ж ти ідеш на комбінат, окрім гідної зарплатні, ти отримуєш паспорт і відповідно – нормальну життєву перспективу для себе і своїх дітей. Звичайно, така зовнішня радянська реальність впливає на світогляд людей.
Багато хто з дисидентів знайомилися між собою російською мовою, а потім, вже впізнаючи один одного, переходили на українську. Читачі самвидаву – це теж була технічна інтелігенція, до якої зокрема належав і мій перший тесть, публіцист-шістдесятник Генріх Федорович Дворко, вже теж покійний, який єдиний зберіг примірник надрукованої Василем Стусом у 12-ти екземплярах збірки «Веселий цвинтар» (1970 р.). Інші «автографи» були або вилучені КДБ, або спалені власниками у січні 1972 року перед загрозою обшуків, що лавиною прокотилася квартирами української інтелігенції.
Ходило зазвичfй десь до 10 автографів (тобто надрукованих самвидавом) кожної книги чи збірки. До нас дійшли три, одну таку автентичну збірку було вислано до Америки, тож разом зберіглося 4, інші автографи Стуса було вилучено та знищено КДБ. Батько завжди засмучувався, коли бачив черговий акт про спалення рукопису, що звісно ж, використовували як козир, коли хотіли людину тим морально добити. Втім він не опускав руки: у 1972 році, під час роботи зі слідством (це було його перше ув’язнення), Стус просто викреслював у книжці Гьоте, скільки він має перекласти за день».
— Уявіть собі: йде процес, ти вивчаєш Карний кодекс і паралельно — перекладаєш Гьоте.
Рене Бьоля питають про батька:
«Генріх Бьоль займався у 1970-80 рр. літературною спадщиною Стуса і взагалі був дуже відкритим для тих, кого переслідували тоталітарні режими: будь то хунта Піночета у Чилі, чи радянський режим. У Вас вдома знайшли прихисток від радянського режиму Копелєв та Солженіцин, але на превеликий жаль, не Василь Стус. Ви пам’ятаєте, як ці люди приїзжави до Німеччини та лишалися у вас вдома? Як на Вас це вплинуло?»
— У нас вдома, дійсно, було багато гостей. Я вперше дізнався, хто такі дисиденти, десь у 14-15 років. Це була велика честь і привілей відвідувати у 1970-х рр. багато країн, у т.ч. Радянський Союз чи Югославію. Батько добре знали у цих країнах завдяки його пост-воєнній прозі.
Втім частиною його діяльности було сприяння самвидаву письменників зі сходу. Рукописи, що у тоталітарних державах не мали жодного шансу бути надрукованими, провозили нелегально на захід. У тому числі такий епохальний твір, як «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина чи збірку «Зимові дерева» Стуса.
Мій батько був не зовсім був згодним із Солженіциним у політичних оцінках, але надавав вигнанцям майданчик з можливістю висловити свої погляди. Коли Солженіцина позбавили громадянства, він приїхав до моїх батьків і, дійсно, провів кілька днів у нас вдома, каже René Böll.
«По кількости надрукованих книжок Василь Стус в Незалежній Україні стоїть другим після Шевченка, — розповідає син поета-дисидента Дмитро Стус. — Недавно на книжковій виставці встановили рекорд по читанню Стуса: його читали одночасно більше 100 людей. Я не люблю такі попсові речі, але правда у тому, що молодь зараз дуже захоплюється їм, багато друкує футболок тощо. Відомі випадки, коли книжки Стуса беруть із собою люди, які йдуть на «нуль». Батько став для українців моральним авторітетом. І мене тішить, що наразі Стус повертається до Німеччини, адже він перекладав Гьоте, навіть знаходячись під арештом».
Організатором виставки виступив Pilecki-Institut Berlin, співорганізаторами - Heinrich-Böll-Stiftung та Центр Василя Стуса.
Кураторка — Єва Якубовська (DE), консультант: Маргарита Єгорченко (UA).
