До 100-річчя Ризького миру: що означала польсько-радянська угода для України
За результатами цієї угоди п'ять теперішніх українських областей – Львівська, Волинська, Тернопільська, Івано-Франківська та Рівненська – на понад 18 років увійшли до складу «Кресів Всходніх» (пол. «Kresy Wschodnie»), східної частини Речі Посполитої. Саме через підписання Ризького договору в польсько-українських відносинах почали накопичуватися ті проблеми, які призвели, зокрема, до трагічних та кривавих міжнаціональних конфліктів у першій половині 40-х років минулого сторіччя. Вони й досі впливають на розвиток відносин між нашими країнами та народами.
Якщо проаналізувати історичні факти, війна, що завершилася Ризьким миром, принесла Польщі виключно територіальні надбання та грошові репарації (радянська сторона була зобов’язана виплатити їй 30 млн золотих карбованців грошима та майном). Це перетворювало Польську республіку в одну з найбільших та найбільш впливових країн Східної Європи. Для України договір став справжньою катастрофою: після того, як Київ та Варшава були союзниками в цій війні, українці фактично втратили свої права на територіях, що відійшли під юрисдикцію Польщі.
Остаточно анексію українських земель закріпила Рада послів Антанти в 1923 році. Українцям обіцяли національну і культурну автономію, громадянські права, українські школи, університети, театри і бібліотеки. Жодна з цих обіцянок не була виконана. Замість цього польська влада взялася до жорсткої полонізації та репресій проти українського населення. За п'ять років кількість українських шкіл зменшилася з 2568 до 648. Були закриті або знищені українські культурні товариства, читальні зали, театральні гуртки і навіть магазини або кооперативи, що належалиукраїнцям. На територію "Підляшшя" за період з 1921 по 1929 рік були переселені 77 тис. так званих польських осадників, яким було передано 600 тис. га землі, що призвело до масової еміграції українців, які залишилися без засобів до існування, в Канаду і США. Будь-які протести жорстоко придушувалися "вогнем і мечем" - від так званих "нахабних" (тобто швидких) судів і аж до створення 17 червня 1934 року спеціального концентраційного табору, куди українські патріоти поміщалися за рішенням польської влади, без суду, на невизначений термін.
Сьогодні у Варшаві не дуже люблять згадувати ці трагічні сторінки українсько-польських відносин. Тим часом, як свідчить одне з польських прислів'їв, w starym piecu diabełpali – «у старій печі чорт люльку палить». Поляки нерідко згадують українцям «волинську різанину» та інші «звірства ОУН-УПА». Але при цьому не люблять широко обговорювати атмосферу терору, яку після Ризького договору влаштував на українських землях режим маршала Юзефа Пілсудського, про «осадників», про етнічні чистки українського населення, які були влаштовані Армією Крайовою у роки війни.
За словами експерту київського інформаційного центру «Міжмор’я» Юрія Миндюка, польські націоналістичні угруповання різко активізувалися, починаючи з 2014 року. Він нагадав, що польський Сейм прийняв резолюцію про визнання геноцидом події на Волині в 1943 році. А польські націоналісти провели декілька урочистих маршів, під час яких вони виправдовували акцію «Вісла» по виселенню українців з їх етнічних земель після завершення Другої світової війни. Експерт вважає, що офіційний Київ займає надто пасивну позицію з цього приводу вже багато років. А серед українських політиків все більше тих, які вважають – поляки виховали ціле покоління, яке ніколи не буде дружнім до України, і Києву слід забути про Польщу щонайменше на 25 років.
Теперішня ситуація набагато відрізняється від подій столітньої давнини. Але, якщо придивитися, то як не дивно, можна виявити дуже схожі риси, які навіть лякають. Знову Польща – одна з найбільш успішних східноєвропейських держав. Знову за її спиною – величезна підтримка Європи і Америки. А Україна тим часом втрачає свої землі і населення: знову сотні тисяч українців стають людьми другого сорту на території польської держави. На цей раз – в положенні безправних заробітчан. Так, Україні обіцяють допомогу і підтримку, можливість на рівних увійти в сім'ю європейських народів. Але чим далі, тим більше підозр і неприємних історичних асоціацій викликають ці обіцянки.
Андрій Вишполок, керівник однієї з київських фірм, яка сприяє українцям щодо пошуку роботи та легалізації у Польщі та інших країнах Європи, констатує: «Кількість тих, хто бажає працювати в Польщі майже на будь-яких позиціях – навіть коли мова йде про важку, брудну, низькооплачувану фізичну працю – не меншає. Навіть численні випадки шахрайства, коли з потенційних заробітчан брали гроші, начебто, за працевлаштування, за оформлення якихось документів чи довідок, не зупиняють їх». Але у відвертих розмовах з тими, хто вже живе та працює в Європі, ніхто майже не приховує, що значна частина поляків негативно ставиться до українців – вважає їх тими, що відбирають у них роботу, прибутки, мають нахабство поводити себе так, начебто мають право жити і працювати на їх землі.
Польща є однією з найбільш моноетнічних держав у світі. 93,72% населення країни складають поляки. І це вже не вперше в історії сприяє поширенню ксенофобії. Підтвердження цьому - численні випадки нападів – фізичних та емоційних - на українських заробітчан на ґрунті національної ненависті. Але українські заробітчани - необхідний компонент польської величі. Польським бізнесменам потрібні дешеві і безправні українські робочі руки. А значить польській економіці і польській державі потрібна слабка, злиденна і нестабільна Україна, щоб потік дешевої робочої сили звідси не слабшав. До того ж війна і напруженість на українському південному сході - прекрасний привід для Польщі ігнорувати європейські вимоги про прийняття біженців із азіатських і африканських країн. Поляки заявили, що наплив біженців з України є надмірним навантаженням для їх держави. Але звичайно що мільйонам українським заробітчан та біженців вони навіть не пропонують жодних соціальних гарантій та пільг
Хтось скаже: ну і що? Нехай українські роботодавці забезпечать такі умови, щоб люди не їхали заробляти в інші країни. Але давайте не забувати, що польський фермер платить українським заробітчанам більше не тому, що він такий щедрий. Просто польський фермер отримує мільярдні європейські дотації, а українській ні. В результаті люди їдуть, українські фермерські господарства розорені, а наш ринок заповнюють імпортні овочі та фрукти насамперед з тієї ж Польщі. Водночас з цим в Україні вступає в силу законодавство щодо ринку землі, і є великий сумнів, що здекбільшого вона стане власністю українських фермерів. І нинішнє зростання цін на сільгосппродукти - це тільки початок великої біди. «Купуватимемо хліб за ціною 4 євро. Якщо ринок землі запустять, я якось рахував, буханка коштуватиме 130-150 гривень, і вона буде не наша», – дає свій прогноз Руслан Хомич, голова Асоціації фермерів Волині.
Але проблемною темою у відносинах між Україною та Польщею є не лише ситуація із заробітчанами та ксенофобія, а й територіальне питання. Нещодавно в Польщі було проведено досить цікаве соціологічне опитування – одним з питань було таке: як поляки ставляться до «усвідомлення широкою громадськістю того, що не слід намагатися відібрати в України, Білорусі та Литви землі довоєнної Польщі, вкрадені СРСР в 1939 році». Відзначимо, що про німецькі землі, приєднані в 1945 році, і про те, чи слід їх повернути, питання не було взагалі. Але річ не в тім. На це запитання відповіли, що ставляться до цього твердження «строго позитивно» і «скоріше позитивно», 48% опитаних.
Експерти вважають, що є всі підстави прогнозувати – кількість тих, хто вважає за необхідне пред’явити територіальні претензії в тому числі і до Україні, буде тільки зростати. Політолог Микола Закорний говорить, що принцип непорушності кордонів, який існував починаючи з 1945 року, чим далі, тим частіше випробовується на міцність. На мапі Європи все більше територій з сумнівним статусом – Косово, Абхазія, Північний Кіпр, Південна Осетія, тепер до цього чималого переліку додалися ще й Донбас та Крим, які навряд чи будуть визнані світовою спільнотою найближчими роками. «Ще 10 років тому будь-які загрози щодо територіальної цілісності України сприймалися у публічному просторі скоріше як теорії змови. Але історія з Кримом, а потім і частково з Донбасом продемонстрували нам, що навіть найбільш неможливе може стати можливим за умови наявності зацікавленої сторони. Отже майже 7 років ми спостерігаємо ситуацію - чим слабкіша Україна і чим частіше мають місцепрецеденти перекроювання кордонів в Європі, тим під більшою загрозою знаходиться територіальна цілісність України», - говорить експерт.
Українські можновладці не можуть не усвідомлювати реальності і небезпеки подібних загроз в довгостроковій історичній перспективі. Але, як бачимо, ніяких висновків не роблять і ніяких заходів не вживають. Як і Симон Петлюра свого часу, вони демонструють разючу благодушність, без оглядки на інтереси своєї країни вважають польську державу союзником. І отже, так саме ризикують отримати зрадницький удар у спину, що загрожує втратою територій і навіть самої державності. Нічого особистого, просто Real politics.
Польщу багато років поспіль називають головним адвокатом України в ЄС. Мається на увазі, що Польща не тільки виступає основним провідником інтересів України на Заході, а й сама докладає зусилля, щоб Україна стала членом Євросоюзу. Але при найближчому спостереженні та аналізі можна зробити висновки, що для Польщі дуже вигідна слабка та залежна від неї східна сусідка, яка підживлює її економіку кваліфікованими та дешевими кадрами, величезним ринком збуту для багатьох товарів. А окрім цього підтримує соціальні настрої ідеями польської зверхності та перспективами розширити кордони…можливо навіть до Дніпра.
Для таких випадків один із найбільш досвідчених у формуванні парадоксів ХХ століття, патріарх американської політики Генрі Кіссінджер якось зауважив: "Історія – це розповідь про ... надії, які або не виправдалися, або обернулися чимось зовсім іншим. Тому як історик, ви повинні жити з почуттям невідворотності трагедії". До цієї поради в ювілейний рік Ризького миру українській владі варто було б дослухатися.
