Коронавірус оголив наші нерви, страхи і проблеми: що думають львів'яни про COVID-19

Опитування проводило видання «Форпост».

Ольга Цап

Коронавірус оголив наші нерви, страхи і проблеми. Усе стало гострим і явним, ми маємо зараз унікальну можливість роздивитися своє життя як під мікроскопом і усвідомити його цінності та ризики. Ще очевиднішою стала відсутність моральних авторитетів і тотальна недовіра до влади і її слів. А звідси – і до обмежень, які накладає карантин.

У мене є чітке відчуття, що нас уб'є не вірус, а недовіра один до одного і зневага до правил безпеки. Разом із тим, ми побачили, скільки поруч із нами є прекрасних людей, які готові допомагати: часом, зусиллями, коштами, увагою, підтримкою тощо. І я вірю, що львів’яни дедалі більше проявлятимуть і культуру поведінки у складних умовах, і толерантність один до одного. Але почати треба зі звичайної поваги до себе і оточення: дотримуватися відстані в черзі, допомагати потребуючим, не ризикувати власною безпекою. Саме життя змушує нас правильно розставляти пріоритети щодо здоров'я, змістити акцент на профілактику і укріплення імунітету, посилити довіру до щеплень. Тільки зазнавши обмежень, стало очевидно, як легко і само собою зрозуміло ми сприймаємо все, що маємо повсякчас: свободу пересування, можливість подорожувати, ходити в кіно, бачитися з друзями, вільно купувати продукти, просто гуляти містом і бути здоровими.

Знаю, що це нас загартує і з цього випробування ми вийдемо стійкішими і мудрішими. Життя не стане таким, як було, але нам цього і не треба, бо і ми вже не станемо такими, як були.

Радко Мокрик

Мабуть, багато кому не сподобається, але вважаю за потрібне написати.За останні декілька років я зрозумів один простий факт – якщо ти тимчасово перебуваєш за межами України – для багатьох наших співгромадян ти стаєш немовби людиною «другого сорту».

Колись мене це обурювало – я вступав в дискусії, аргументував, наводив власний приклад, що я прочитав десятки лекцій за кордоном, і написав ще більше статей про Україну, що це важливо в плані інформаційної політики. Розповідав про празьких волонтерів, які тоннами передавали (і передають) гуманітарку на Донбас і самі туди їздять. Що в Празі приймають дітей сімей АТОшників ітд. Але ніколи не спрацьовувало.

Бо неважливо що ти робиш – чи працюєш в університеті, чи волонтериш, чи працюєш на будові. Абсолютно ірелевантно, яка з тебе користь. Якщо ти це робиш за фізичними межами України – ти для багатьох будеш «зрадником», «рагулем» ітд. А будь-хто, хто просто сидить на дивані – але у Львові чи Києві – він буде патріотом.

На жаль, тезу про "тих, хто люблять країну онлайн" ми почули й у зверненні президента свого часу. Це лише підігріває такі настрої.

Більше я про це не сперечаюсь.

Апогеєм цього світобачення є зараз реакція на колапс на нашому кордоні. В коментах самі «рагулі» і «що, тепер додому захотіли? Сидіть дальше по своїх Європах».

Відкрию вам таємницю – ці «рагулі», в своїй більшості – неймовірно важко працюють. На декількох роботах, практично без вихідних, щоб заробити гроші. Гроші, які вони передають в Україну. Це – мільярди доларів. І протягом років, вони, зазвичай, нічого особливого від держави Україна не просять. Вони просто працюють і працюють. І передають.

Не знаю, якою б була українська економіка без отих вливань. Зараз багато з них втрачають роботу і житло. І так, вони повертаються додому, за закликом президента.

Я з вдячністю спостерігаю за роботою нашого посольства в Празі – там роблять що можуть. Але ресурс одного посольства не безмежний, це очевидно. Так, серед працюючих українців в Чехії є й багато й безвідповідальних, так, в багатьох випадках можна було рухатися раніше. Але це не відміняє їхнього права на безпечний перетин кордону своєї держави. І організаційна безпорадність нашого уряду, так само як і хвиля зневаги до цих громадян з боку значної кількості співвітчизників, просто вражає.

На жаль, наш патріотизм часто завершується там, де починається свій шкурний інтерес. Не робіть так. Поважайте, будь ласка, один одного. Незалежно, від того, з якого боку кордону ви знаходитнсь.

Михайло Цимбалюк

Від початку карантинних заходів до України з-за кордону повернулося майже 80 тисяч українців. Ще місяць тому ті, хто приїхав з Китаю відправили на вимушену обсервацію. Нині ж все навпаки – прикордонники беруть підписку, що людина зобов’язується пробути 14 днів на ізоляції. Але таких рекомендацій дотримуються одиниці. А тому ті жорсткі карантинні заходи, які відбуваються, можуть за декілька днів нівелюватися. Бо за статистикою МОЗ найбільше інфікованих на коронавірус саме серед тих, які повернулися з країн Європи і не дотрималися умов ізоляції.

То чи не на марно це? Невже це соціальна справедливість, коли відповідальні громадяни перебувають у ці дні вдома, а решта ігнорують правила і наражають себе та довколишніх на небезпеку?

Ще один момент – влада не готова і зараз до боротьби з коронавірусною інфекцією. Масок та антисептиків в аптеках знайти неможливо, тестів на виявлення хвороби мінімум й лише декілька лікарень готові приймати хворих, а решта – навіть медперсонал морально не готовий до боротьби з цією маловідомою недугою.

Попереду ще щонайменше чотири тижні карантину. І важливо, щоб кожен усвідомив усю серйозність небезпечної пандемії, яка насувається або насунулася (а ми цього не знаємо) на нашу країну. Бо спостерігаючи за світовою статистикою, можна простежити цікаву деталь – в нашій країні офіційно підтверджено хворих на Covid19 на рівні з африканськими країнами. Хоч кожен розуміє, що кількість хворих в нашій країні в рази вища офіційної. Просто це вкотре демонструє рівень української медицини і державного менеджменту у вирішенні цього питання. Ще більше утверджуюся в думці, що більшість українців перехворіють на коронавірусну інфекцію навіть в цьому не підозрюючи…