Ветерану Дивізії «Галичина» виповнилося 95 років
"Тільки що розмовляв із ним по телефону. Настрій гарний, почувається оптимістично, жартує. Многая і Благая літа шановному комбатантові!", - каже Ігор Іваньков, заступник голови Галицького братства вояків дивізії «Галичина».
«Тоді було так: якщо не підеш у дивізію, то треба йти в УПА, а як туди не підеш, то заберуть у радянську армію затикати діри. Вибору не було, десь треба було загинути. Мав вибрати, яку хочеш смерть і де. Ще у 1939 році мені, 15-літньому хлопцеві, не подобалась радянська армія, яка приїхала окупувати Любачів. Такої жебрацької частини не бачив. Брудні і голодні коні і такі ж солдати, з піснями такими дивними – «на разведку ходил – много пленных приводил». Я тоді думав: як такі задрипані і бідні солдати так багато полонених приведуть? Мені випала нагода пройти військовий вишкіл через Службу праці, яку організували німці. Я був наймолодший, тримісячне тренування проходив у Криниці (Польща). Потім сотні розділили, і я працював півроку охоронцем фабрики, заробив гроші і пішов вчитись у гімназію», – пригадує Клос.
«Після завершення Сокальської гімназії у квітні 1943 року зголосився в дивізію «Галичина». У той час українська сторона і галицький губернатор домовились створити військову одиницю з простих причин: німці потребували військової сили, гарматне м’ясо для залатування дір на Сході, ми погодились, що будемо боротись лише проти більшовиків. У той час по лісах воювали бійці УПА, які не могли всіх охочих забрати. Політичне напруження в Галичині було велике. Любові між німцями і українцями не було жодної, але ми вважали, що нам потрібна зброя і вишкіл. Німці нічого українцям національного не обіцяли, а ми і не мали ніяких очікувань», – пояснює Клос свою історію.
Володимир народився у Любачеві, закінчив гімназію в Ярославі а після складання іспитів одразу пішов у Дивізію.
8 травня 1945 року командир повідомив дивізійникам про завершення війни і про те, що вони мають шанс потрапити у радянський полон, або ж їм варто йти до річки Мур, в американську окупаційну зону, а для цього треба було подолати близько 60–70 кілометрів.
«Відстань була велика, і її не пробіжиш швидко. Просився на вози, машини, ніхто нікого не брав. Побачив кінноту Вермахту, попросив посадити мене на коня, але теж не дозволили. Тоді вдався на хитрість, скочив на коня, вдарив і поскакав. Опинився у Баварії, де була американська армія. Зорієнтувався у ситуації, щоб уникнути полону, куди американці скеровували німецькі частини. Коли відкрився університет у Німеччині, навчався на лісовій інженерії», – пригадує Володимир Клос.
«Я спершу приїхав в Австралію серед 25 тисяч українських біженців. Там здобув освіту медичного брата. Але не дуже мені клімат сподобався, і я поїхав спершу у Канаду, де був недовго, а потім вирішив поїздити Америкою і роздивитись, де мені будувати своє життя. Перебрався у США, у місто Сіетл, там одружився і там народились мої діти. У Сіетлі було близько 20 українців. Та все ж ми у 1970 році заснували український клуб, звісно, що знали про все, що відбувається в Україні, про репресії і арешти, організовували різні акції, щоб привернути увагу до ситуації на батьківщині», – ділиться споминами в інтерв’ю Володимир Клос.
