У центрі Львова як завжди багато туристів. Пар від філіжанки розповсюджує аромат кави по всьому приміщенню. За вікном — набридливі плакати Садового, чий лозунг «Наступний» дратує усю патріотичну громаду Західної України.

«Слава Україні – Героям Слава!». Саме з цього вітання розпочинається наше інтерв’ю.

У соцмережах ти Хоробрий, у статтях – Сірий. Як тебе звати насправді?

Сірий – моє справжнє прізвище. Прізвище давнє, козацьке і походить не від кольору «сірого», а від сірих вовків. Історики розповідають про прізвища Сірі, Сіри, Сірки та Сіренки. Саме так називали козацьких характерників, які могли перевтілюватись у вовків та володіли прадавніми знаннями наших предків. В екстремальні моменти, коли інші здаються, у мене з’являється та сила, яка допомагає це пройти. Окрім твердого характеру, волі та чіткої ідеології ці моменти мені також допомагає подолати сила мого давнього роду. А Хоробрий – це псевдо, яке мені дали під час Революції Гідності. Не тільки тому, що звати мене Святослав, а тому що в останні дні революції потрібно було зробити вилазку. На неї зголосились тоді тільки хлопці, які зі мною та під моїм керівництвом приїхали туди. Саме тоді я став Хоробрим.

У часи, коли молодь здебільшого декларує свою аполітичність, ти активно займаєшся громадсько-політичною діяльністю. Для чого?

Бо за молоддю майбутнє. За молоддю запал та справжній, щирий, ідеалістичний вогонь ідеї великої держави та саможертовності. Я вважаю, що про аполітичність заявляють лише слабаки. Ті, хто не здатен будь-що змінити і не готовий навіть подумати про те, щоб підняти свою гриву з-під гніту олігархів та інших гнид, а також псевдо європейських культур, які знищують українських дух!
Я займаюся цим, бо в це справді вірю, в це вірять мої побратими. Ми розуміємо, що ми останній рубіж для незалежності та процвітання нашої країни, ніхто крім нас цього не подужає.

Не боїшся «перегоріти»? Адже твоя особиста боротьба, як мені відомо, йде вже не перший рік. Як і українських націоналістів загалом. А результатів небагато…

Не боюсь. Вважаю, що справжній націоналіст і борець не може перегоріти. Ми приходимо в цей світ і несвідомо обираємо цей важкий шлях. Адже з самої юності відчуваємо в собі цю неймовірну силу, яка веде нас через все життя. Громадсько-політичною діяльністю займаюсь уже майже 10 років, і цей запал, який був з самого початку, тільки розгорівся з ще більшою силою. З віком він трансформувався з юнацького максималізму у тверду мудру волю до дій.

У 2011 році двадцять студентів із Львівщини приїхали до Криму, де зруйнували окоп російської морської піхоти на маяку «Сарич». Їх затримали ФСБшники. Ти справді був одним із учасників тієї акції?

Я не просто там був, я був основним спікером цієї акції. І коли ментам тоді давали орієнтування на нашу групу, то моє обличчя було там перше. Коли в суді нам забороняли проводити свої публічні заходи, то саме я був основним відповідачем. Це була дуже небезпечна та авантюрна акція, за якою тоді слідкувала вся Україна. Нам тоді було майже по 16. Ніхто собі уявити не міг, що 20 шістнадцятирічних хлопців та дівчат зможуть цілий тиждень кошмарити захоплені Чорноморським флотом РФ військові об’єкти.

Не боявся тоді виключення з університету чи навіть ув’язнення? Адже це був Янукович. Вже сиділи так звані «васильківські терористи», йшов суд над Білецьким…

Не боявся абсолютно. Були певні переживання і застереження суто тоді, коли ми перебували в Криму. Саме тому доводилось бути дуже обережними. Знав, що у Львові за таке не виключають і не арештовують, тому варіантів таких не розглядав. Після повернення додому в повному складі без втрат ми, всі наші друзі та родичі видихнули з полегшенням. Я тоді був ще школярем, переходив якраз у 11 клас.

Хоч хтось із тодішніх політиків вас підтримав? Хтось вірив, що Росія вже тоді готувала окупацію Криму, за три роки до Революції Гідності?

Ми не сподівались, не просили і не очікували підтримки від будь-яких політиків. Вони мали до того купу років, щоб забезпечити передачу цих об’єктів українській армії. Ми привернули до цього велику увагу, але жодної реакції від державних структур не було. На мою думку, вони вже тоді злили Крим. І не вважали його ніколи українською територією. Навіть навпаки. Вони з таким нехтуванням віддавали ворогу ще тоді важливі об’єкти. Йшлося ж не про декілька маяків і стоянку для чорноморського флоту, а про 5 з половиною тисяч стратегічних військових об’єктів в Криму.

2013 рік, початок Євромайдану. З перших днів долучився до протесту?

Так, з перших днів. Коли відбулося перше віче на Європейській площі і відділення від політиків. Ми зрозуміли, що це початок чогось великого. Зібралися з студентським середовищем та ідейними друзями і вже 23 листопада виїхали в Київ на Майдан.

Який в тебе, представника українського студентства, був мотив? Невже, як розказують зараз по телевізору, виходили заради безвізу та євроасоціації?

Спочатку їхали на мирний протест за євроінтеграцію. Нам подобались далеко не всі ідеї і блага Євросоюзу, але тоді вибір був дуже простим: між кацапським Митним союзом і Європейським. І ми прийняли вірне рішення. За ці європейські цінності в рамках мирного протесту брали участь до 1 грудня, бо саме тоді розпочалася справжня Революція Гідності. Вона мала той агресивний характер, до якого ми тягнулись. Її головною метою було повалення злочинної влади.

Офіційно Революція почалася після побиття активістів в ніч з 29 на 30 листопада. Ти був там – на тебе з побратимами напав Беркут. Що більше всього запам’яталося про ті події?

Я зі своїми хлопцями був в ту пекельну ніч. Усе пам’ятаю, як зараз. Кожної ночі ми організовували розвідку всього урядового кварталу. Десь о півночі 29 листопада ми під час чергової вилазки помітили близько 40 автобусів забитими беркутами на будівельному майданчику біля Жовтневого палацу. Тоді ми зрозуміли, що сьогодні буде двіж і треба повернутись та готуватись до нього. По поверненню не одні ми знали, що тієї ночі щось буде. Хлопці з Правого Сектору, який тоді тільки зародився і налічував декілька десятків чоловік, теж готувались. Зі всієї центральної частини Києва стягували палиці, ланцюги, каміння, які можна кидати, консерви тощо. Можу точно сказати, що саме ми зробили перший своєрідний коктейль Молотова у цю ніч зі скляної пляшки від Боржомі. Це побачили інші більш мирні протестувальники і почали нас разом з хлопцями з Правого називати провокаторами (хоча потім бігли до нас за захистом). О 4 ранку, коли заїхала машина для спроби демонтажу ялинки, ми зрозуміли що вже скоро все розпочнеться. Буквально за 10 хвилин, зі сторони Глобусу вийшли тисячі беркутівців, які почали безжально всіх бити.

Є відео, де тебе особисто б’ють менти…

Ми були останнім межею перед Хрещатиком. Коли наша лінія впала — ми відступили. Знайшли нас майже біля Бесарабки. У дворі. Я, прикриваючи хлопців, йшов останнім, за що і отримав найбільше. Деякі травми дають про себе знати і сьогодні. Враження були колосальні, коли тебе вкатують в асфальт шестеро собак системи. Але це нас не зламало, а навпаки додало натхнення до рішучої боротьби.

Тієї ночі тобі серйозно пошкодили нирку, проте ти повернувся до протесту. Страшно не було?

Коли у одних побиття і жорсткий пресинг породжує страх, то у мене як воїна воно породило тільки агресію, бажання помсти та підсилило прагнення до боротьби. Можливо навіть фатальної для мене чи моїх хлопців. Ми були готові на все. Приїхавши до Львова, пройшли обстеження, змінили зимові куртки на камуфляжі. Шапки на балаклави і каски. Підсилились щитками і берцями та повернулись назад до Києва на справжню Революцію.

Сьогодні, п’ять років потому, не думаєш, що усе було дарма? Ми перемогли в тій Революції, Янукович пішов, але система ще стоїть, олігархи досі при владі…

На мою думку, найбільша перемога Революції Гідності – це ренесанс Українського Націоналізму, виведення його з маргінесу в маси. Саме після цієї революції зародився наш рух. Той рух, який вже по-справжньому змінює країну, не просиджуючи весь час в кабінетах. Коли всі інші просто обіцяють і маніпулюють людьми тупими гаслами про те, що все зміниться, ми показуємо справжній результат, який можна побачити і до якого можна доторкнутись. Питання олігархату одна стихійна революція не вирішує. Для перемоги над цією системою повинна прийти нова реальність під проводом націоналістів, для якої інтереси нашої нації будуть понад усе.

У медіа тебе називають заступником, а іноді навіть головою Нацкорпусу Львівщини. Яка твоя реальна посада в ієрархії Азовського Руху?

ЗМІ інколи люблять плутати, або не дочувають. Зараз я перебуваю на посаді керівника штабу Львівської обласної організації політичної партії «Національний Корпус».

Але чому ти вибрав саме націоналістичний шлях? Після перемоги Майдану, коли були на підйомі ліберальні погляди, будувати політичну кар’єру було б вигідніше в таборі демократів…

Націоналістичний шлях я обрав задовго до Майдану. Жодного разу у мене навіть не пролітало думки, щоб його змінити. Україна знаходиться в дуже непростій геополітичній ситуації. Протягом усієї нашої історії ми воювали, захищали свої кордони від Дикого сходу та диктатури Європи. За тисячу років нічого так і не змінилось. Ми маємо агресора на сході і культурно-фінансового диктатора на заході. І якщо ти не націоналіст і слабкий духом, то ти не втримаєшся ніде. Я вже не говорю про те, що не збережеш державу. Усі ці сили повністю показали себе після революції. Вони думали і думають, що справжні перемоги дістаються, коли всі співають, скачуть або плачуть. Але ми знаємо, що справжні перемоги здобуваються в боях.

На Західній Україні – особливо у Львові – ідейних націоналістичних організацій багато. Чому Нацкорпус, чому не Свобода або, приміром, Правий Сектор?

Патріотичних багато, а ідейних і націоналістичних вкрай мало. Усі попередні праві, патріоти тощо тією чи іншою мірою себе дискредитували. Ще на початку утворення полку і цивільних структур я зрозумів, що Азовський Рух – по-справжньому феноменальна ідейна формація. Що всі попередники подібної ідеології будуть виглядати дитячим велосипедом проти цього важкого танку.

Хочу спитати про найгучнішу акцію Нацкорпусу Львівщини минулого року. Марш «Місто Львів не для польських панів». Який був мотив проведення?

Мотивів проведення акції було три.

По-перше, кожного року 5 березня ми проводимо марш на честь пам’яті генерала-хорунжого УПА – Романа Шухевича. По-друге, за тиждень до цього в Польщі ухвалили ганебні антибандерівські закони, які відверто викривляють та зневажають історію нашої визвольної боротьби. По-третє, у той час по всій Україні ухвалювали положення про те, щоб на великі державні свята червоно-чорний прапор майорів поряд з державним. Львівська міська рада вирішила, що так не треба робити, бо наш мер Садовий має тісні відносини з поляками, у яких він прогинається, як дівка в будинках розпусти. Він готовий заради вигоди нехтувати абсолютно всім.

Нас довго звинувачували у шовінізмі, але посил був зрозумілий з моєї промови. Ми не виступаємо проти польського народу. Нам зараз навпаки потрібно шукати більше спільних точок дотику, а минулим нехай займаються історики. Але ми нікому ніколи не дамо паплюжити нашу історію та пам’ять про наших героїв. У результаті, на наступній сесії міської ради завдяки нашому натиску ухвалили рішення про майоріння стягу боротьби поряд з державним. А сьогодні антибандерівські закони скасовано. Я вважаю, що у Львові немає місця для польського шовінізму, тут є місце тільки для конструктиву.

Не було побоювань щодо «створення картинки для російських ЗМІ»? Поляків той захід і справді злякав…

Наша позиція була чітка і зрозуміла, а найголовніше – справедлива. Злякались хіба що ті телепні, які слухали брєдні на продажних польських та російських каналах. І ті, кому не вистачило розуму розібратись в ситуації самотужки.

Деякі сучасні політики кажуть, що треба відмовитися від червоно-чорного прапору та вислову «Україна для українців», бо це символи ксенофобії (особливо в очах Польщі). Що скажеш на це?

Це кажуть безхребетні, продажні, слабодухі раби, які готові служити будь-кому за срібні монети. Справжні борці знають, що цей прапор – стяг боротьби. Коли кров потрапляє на синьо-жовтий прапор, то він стає червоно-чорним. А якщо Україна не для українців, то для кого? Для кацапів? Це наша земля, де повинні бути найкращі умови і можливості саме для нас. Це принципова позиція.

Не протирічить це геополітичній концепції, що пропагує Азовський Рух? Я маю на увазі Балто-Чорноморський Союз, він же Інтермаріум.

Нашій ідеї Інтермаріуму це не протирічить взагалі. Ми шукаємо постійно дружніх відносин і нових точок дотику з народами, які попадають в цю вісь. Але є розуміння, що цей союз повинен базуватись на спільному баченні процвітаючого майбутнього, а не на давніх історичних непорозуміннях. Тому наш марш був об’єктивною, а головне справедливою відповіддю на шовінізм польської влади.

Мер твого міста – Садовий – йде в президенти. За межами Галичини дехто вважає, що він ефективний управлінець та вартий цієї посади. Як ти, львів’янин, можеш це прокоментувати?

Мер – це людина, яка служить своїм містянам і робить все для того, щоб їхнє життя в місті було комфортним. Натомість Садовий зробив місто не для містян, а для туристів. Прикриваючи бізнеси, які неналежно оподатковуються і дають шалені відкати саме йому, а не в казну міста. Його обіцянки не виконуються. Не вирішуються по-справжньому стратегічні питання в місті, такі як сміття та транспортні проблеми. Я вже не говорю про дружбу з російськими олігархами, про плаваючу позицію з приводу війни на сході та іншого. Купа відкритих кримінальних справ в прокуратурі та судах стосовно відмивання та крадіжок коштів з бюджету міста. А зараз до виборів він гарно перефарбувався та пускає маніпулятивну рекламу про так звані свої здобутки. Всі, хто думають що він хороший мер, – нехай приїдуть і трохи поживуть у Львові.

А пішов би у місцеву владу, якби очільником був Садовий? Наприклад, його радником або заступником.

Ніяким заступником чи радником я б не був. Це абсолютно недостойна людина, яку цікавлять тільки гроші і більш нічого. За них він готовий стелитись під будь-кого: поляків, кацапів, бандюків тощо.

Ви маєте команду, маєте амбіції та плани. Коли чекати Нацкорпус на виборах? Парламентських чи місцевих — ви ж збираєтесь балотуватися?

Дуже багато достойних людей задають це питання. Скоро! Найближчі – парламентські, до яких ми вже серйозно готуємось. У нас є достатньо сил, здорових амбіцій та волі для того, щоб пройти у Раду і почати наводити там лад. А щодо місцевих – то однозначно ми максимально будемо балотуватись та проходити на місцях, починаючи від великих міст і закінчуючи селами. Ми готові брати владу у свої руки на всіх рівнях.

Наше фірмове питання. Що таке Українська Національна Ідея?

Це Велика Україна! Зі всіма своїми землями, які їй належать за правом. Це коли справжня моральна еліта при владі керується принципом жертовності заради національного і прив’язує таку модель всім своїм громадянам. Це найпотужніша країна в Європі з сильною армією, розвиненою економікою, глибокою мораллю та повагою до своєї історії.