"Борис Озеров казав: хочеш зненавидіти свою улюблену справу - почни заробляти на ній", - режисер Ігор Онисько

- Ви є режисером львівського аматорського театру "З вулиці на сцену" вже більше 5 років, а як все починалось? Як згуртовували людей навколо себе?

 

- Спершу був театр "Аеліта", який проіснував 25 років, там я починав у режисерки Діни Дмитрівни, яка попри стару радянську закалку була людиною мистецтва. Прийшов я до її театру, бо мені не було чого вчепитись, мені було за 20, вважався вже колишнім спортсменом на той час і захотілось пробувати щось нове, мені запропонували прийти до театру, от я і прийшов... Думки, що я там залишусь так надовго навіть не було, але все змінив випадок. На мою роль прийшов хлопець, який серйозно взявся за підготовку, а я в той час навіть й не думав готуватись. Коли я зрозумів, як швидко він зумів вивчити роль, мене зачепило то настільки, що я за одну ніч вивчив весь текст ідеально, а це 6 сторінок друкованого тексту. Після цього випадку все змінилось. Минуло трохи часу і виникло бажання робити щось краще, більш професійне, так виникла ідея створити щось своє, мені хотілось летіти вперед, а не стояти на місці, почались конфлікти з режисером, яка не хотіла поділяти нашого бачення, з часом старий театр відійшов на задній план, плавно з`явився новий театр "З вулиці на сцену" на вул. Японській, 9.

 

- Скільки у Вашій трупі було тоді людей?

 

- Людей 10-15, це було 8, а може й 9 років тому. Й я тоді зрозумів для себе дуже важливу річ, якщо ти хочеш зробити щось для людей, не для себе, то треба показувати не лише щось своє особисте. Забираючи у людей час, ти маєш в першу чергу думати про тих людей, яким ти показуєш виставу, але в будь-якому випадку не робити попсу. Задача режисера подати свій задум так, щоб його зрозумів кожен. А якщо ти це робиш для себе, то краще покажи це родичам на кухні і забудь.

 

- Спершу вистави "З вулиці на сцену" були комедійними, але з часом, кожна наступна вистава ставала серйознішою та глибшою. "Діджей Забавний" (одна з минулих вистав) дуже била по мізках, що це було: експеримент чи період в житті?

 

- Цікаве питання... Швидше період в житті. Я перед цим сказав, що не треба робити щось суто особисте, але якщо ти режисер, то як би так не було кожна річ, яку ти ставиш, проходить через тебе. Тому так, був такий період у житті. А чому спершу були комедії? Бо я не вважаю, як більшість, що комедії робити найскладніше, для мене особисто - це найлегше, тому я з цього почав. Я багато спостерігав, дивився й намагався зробити щось таке, щоб заінтригувати глядача, а найкраще заінтригувати глядача зробивши щось нестандартне та оригінальне.

 

- Ви режисер, який грає, чи актор, що режисує?

 

- Я спочатку був актором, який режисує, а тепер вже став режисером, який грає. 

 

- Зовсім скоро світ побачить Ваше нове творіння  "Ввічливий Борис". Яка історія цієї вистави?

 

- Все дуже просто: "Ввічливий Борис" присвячується пам`яті режисера Бориса Озерова, який нещодавно помер. Вистава була написана під атмосферою похорону Озерова. Для мене похорон відбувся у деякій мірі казково, це важко пояснити. Але коли я бачив як лежить тіло Бориса Озерова, я не міг прийняти це як реальність, а наче якийсь напівсон. Так з`явився "Ввічливий Борис", хоча нічого із біографії Озерова ви там не знайдете, але ті люди, які знали його особисто, багато чого у характері вистави знайдуть такого, що є повністю у його стилі й навіть впізнають в деякій мірі Бориса.

 

- Чому саме Борис Озеров став для Вас орієнтиром у світі театру?

 

- Бо немає нікого іншого. У Львові немає театру. Театр Курбаса - вони дуже конкретні, розраховані на якусь конкретну кількість глядача. А от пафосного дійсно театру у Львові немає. Заньківчани -  це комерція та шароварщина, драмтеатр ім. Лесі Українки - це суцільні експерименти, а за Оперний театр я взагалі краще промовчу...

 

- Який головний меседж "Ввічливого Бориса"?

 

- Після смерті Озерова я ретельно проаналізував його життя і усвідомив, що я не можу зрозуміти чому я маю тепер жити без нього. Я хочу далі його бачити, спілкуватись, мені його не вистачає. Я заклав у виставу головний меседж: "Борисе, живи, поки маєш можливість жити". А при цьому ще треба бути людиною, тим більше, якщо ти займаєшся чимось високим. Конкретно цих слів у виставі немає, але ті, хто знали Озерова, думаю, погодяться, він міг би прожити довше життя, якби вів інший спосіб життя. Може, це по-дитячому, але я на нього дуже злий, що він так рано пішов.

 

- Хоч Озеров і пропрацював із "Гаудеамусом" більше 40 років, все ж всі знали його як режисера аматорського театру, хоча із його талантом він міг би спокійно вести професійну трупу. Ви ще не задумувались над тим, аби не повторити його долі та піти із аматорів у повномасштабний вагомий театр?

 

- А що таке бути вагомішим? Вагомішим - це робити те, що кажуть, здавати все по плану.  Воно так і є. Хочеш зненавидіти свою улюблену справу - почини заробляти гроші на ній. Неодноразово це мені казав й Борис Озеров і я його повністю підтримую в цьому. Якщо влізеш в комерцію - ти зруйнуєш в собі театр.

 

- Що у такому випадку для Вас театр - відсутність грошей?

 

-  Ось є театр. Він мусить бути тим, що ти намагаєшся зрозуміти, достукатись, стрибнути вище голови. У звичайних театрах цього нема. Є план, здача, термін. А от про гроші... Можна намагатись стрибнути вище голови, й робити від разу до разу все якісніший продукт. Я намагаюсь йти на якість. А то збоку можна вже робити ще одну трупу для корпоративів, які б давали реальні гроші. Але от серцевина має залишатись душею. Якщо ми кажемо, що театр -  це душа, то там не місце комерції. Як тільки ти починаєш заробляти гроші душею - вона зникає.

 

- Як же тоді Роман Віктюк? Ви не вважаєте його еталоном у театральному мистецтві, яке до того ж приносить гроші?

 

- Віктюк - це вищий пілотаж. Про такий рівень я можу хіба що мріяти поки. Ця людина настільки геніальна, що може собі дозволити і заробляти гроші й не ставити при цьому попси. Я б хотів бути на нього схожим у всіх планах, окрім одного... Але не знаю чи вистачить мені таланту, аби дорости до такого рівня.

 

- Який найкращий відгук для Вас про виставу від глядача?

 

- Я вже знаю, що якщо вистава не дуже вдалась, то люди підходять і здалеку відразу: "Молодець! Круто! Вау", а от якщо все пройшло добре, то підходять і кажуть: "Все було супер, але зверни увагу на те..." От тоді я знаю, що я все зробив правильно і є ще над чим працювати. Критика - це найважливіше. Якщо тебе влаштовує те, що тебе хвалять, все, в тебе більше потенціалу нема. А от якщо ти хочеш чути, що можна було зробити ще краще, ти відчуваєш, що можеш і хочеш йти далі і тобі для цього треба знати свої помилки. 

 

- Наостанок, важливіше, щоб подобалось Вам, те що Ви ставите, чи щоб глядач сприймав матеріал?

 

- Ось так я не можу. Якщо я ставлю щось на маси, то мені має подобатись те, що подобається іншим, я маю дбати про свого глядача. Раніше, коли тільки починав, дозволяв собі впадати в депресію не давати виходу із ситуації на сцені. Тепер же знаю, що при теперішній ситуації в країні взагалі не можна говорити комусь, що все погано. Можна поставити щось депресивне, обіграти, але в кінці завжди має бути промінчик надії. Так, до речі, мені й Озеров часто казав. Глядач має вийти з залу з надією, що все можна змінити на краще. Головне зараз донести до всіх і кожного: "Люди! Одумайтесь!", а одуматись треба всім.