Рубікон Несвободи: далекосяжні наслідки Голодомору
А. Безансон (Франція) стверджує: «Комуністи старанніше, ніж нацисти, знищували докази своїх злочинів. Та і часу у них було більше. Слід послідовно й наполегливо інформувати про український геноцид, як це вже зробили євреї та вірмени. Для них пам’ять про геноцид, про страшні страждання стала стрижнем їхньої національної самосвідомості, духовної єдності. Сподіваюсь, що пам’ять про Голодомор стане чимось аналогічним для українців» [Безансон А. Росія, точніше — радянська держава відповідальна за Голодомор // Дзеркало тижня. — 25. — 5.VІІ.08.]. На його думку, серед світової громадськості мало знають про український Голодомор не в останню чергу тому, що в інформаційному полі Франції «росіяни мають надто сильні позиції» і роблять усе можливе, щоб не допустити прори¬ву інформаційної блокади в питанні українського Голодомору.
Національне питання в Україні — це селянське питання, вирішення якого, вважав Й. Сталін, мало забезпечити перемогу соціалізму в СРСР [Сталін Й. В. Про роботу на селі. — Твори. — Т. 13. — М.; Госполитиздат, 1951. — С. 216-233]. Ретельно спланований владою економічний механізм Голодомору був спрямований на тотальне зниження рівня життя українського населення, на ліквідацію селянського приватновласницького класу — фундаменту українства з його незалежницькими настроями, оскільки місто в Україні історично формувалося за етнічним складом переважно не з українців.
У тлумаченні геноциду йдеться не про обов’язкове знищення селянства як основи основ нації, а про важливість «ліквідування» провідників і продуцентів національної свідомості. Тоді нація перетворюється на масу. Проти групи, що підлягає геноциду, ведеться нещадна боротьба. Згідно з методологією, запропонованою науковцями, можна виділити п’ять напрямків геноцидної практики щодо українського селянства.
Перший напрямок. Тривала пропаґандистська кампанія проти групи, яка «заважає» політиці влади (куркулі, яких В. Ленін вважав найбільш дикими і «звірячими» експлуататорами. «Смерть їм!»).
Другий. Уряд готує виконавців так, щоб майбутні жертви не викликали в них співчуття (буксирники, переважно люмпени, на чолі з чекістами, комуністами й комсомольцями).
Третій. Пропаґанда спрямована на те, що люди, котрі стали мішен¬ню, — небезпечні злочинці, вони не заслуговують «пощады» (мовляв, саботаж на селі організовують куркулі, петлюрівці, вояки і прихильники УНР).
Четвертий. Приречених перестають вважати рівними собі і людям («хороші» — колгоспники, «погані» — куркулі, одноосібники, яких бажано залучити до колгоспу).
П’ятий. Провідна верства, яка могла очолити потенційний спротив, підлягає винищенню (найактивніша і національно свідома частина українців — інтеліґенція, служителі церкви і, звичайно, куркулі).
Відтак, організованого, а тим паче збройного масового спротиву цій антилюдській акції з боку селян майже не було (дослідники називають цифру близько чотирьох тисяч селянських виступів і заворушень); очолити селянство, попередньо здеморалізоване хлібозаготівлями, колективізацією та репресіями, селянство, яке б стало на захист своїх прав, не було кому.
...Здобувши двадцять два роки тому свободу, український народ закріпив в Основному Законі невід’ємне право розв’язувати проблеми захисту прав і свобод людини власними самоврядними інституціями, самостійно розпоряджатися своїми національними надбаннями. Тобто на перше місце в ланцюжку реалізації свободи — «особа—суспільство—держава» — ставиться людина та її природні права, що належать їй від народження. Проте незалежність України усвідомлюється і пізнається через порівняння її з антиподом — несвободою.
Ейфорія від вибореної 1991 року свободи поступово минає, оскільки лідери та еліта країни в змаганні «за булаву» дискредитували здобуту незалежність. Громадян, суспільство в цілому охопило не лише глибоке розчарування, а й навіть небажання самостверджуватися в незалежній державі. Те, що Е. Фромм так влучно назвав «утечею від свободи», стає для українців реальністю. У значної частини з них з’явилося бажання повернутися до колишнього СРСР, розчинитися у ньому, щоб мати соціальний захист і ґарантії безпеки з боку певного покровителя.
Сприйняття свободи в такий спосіб супроводжується неприхованою ностальгією за минулим, зокрема брежнєвським періодом, нещадно піддаваним критиці. Тепер же цей етап сприймається деякими людьми (не без впливу лівих сил) мало не як «золотий вік», коли «усе було». Параліч волі частини суспільства в умовах вибореної свободи — явище унікальне. Така «свобода» робить людину розгубленою, «викликає сумніви, відчуття невпевненості, власної нікчемності і безсилля» [Фромм Э. Бегство от свободы / Э. Фромм. — М.: Прогресс, 1990. — 272 с.]. Зневіру у власних силах, розчарування в незалеж¬ності можна подолати лише шляхом наповнення здобутої свободи реальним змістом, адже людське існування і свобода — невіддільні.
Свобода, за Дж. Локком, — це бути незалежним від певних обставин, самовладної волі іншої людини або влади [Локк Дж. Два трактати про врядування / Дж. Локк; перекл. з англ. О. Терех, Р. Димерець. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. — 265 с.], які об¬межують або не сприяють реалізації індивідом його природних прав: права людини на життя і безпеку, володіння й розпорядження власністю, на визнання, гідність та вибір.
У 1932—1933 роках природне право людини в Україні на гідне життя було зведено до нуля, зокрема в сільській місцевості. За оцінками істориків, за неповний рік з осені 1932 до початку літа 1933 року від штучно зорганізованого голоду вимерло від 10% до 25% населення республіки. У пік цієї трагедії вимирало 17 людей щохвилини, тисяча щогодини, 25 тисяч щодоби, що зумовило обезлюднення й запустіння населених пунктів (В. Ющенко). Таку жахливу ціну заплатив український народ за «право жити» (Л. Кучма). Світова громадськість вже давно не має сумнівів, що злочини, вчинені сталінським режимом в СРСР, аналогічні гітлерівським у Німеччині (резолюція ПАРЄ 2006 р. № 1481 «Про злочини тоталітарних режимів та необхідність їхнього засудження»).
Серед визначальних природних прав людини Геґель виділяв право на власність як «перший вид свободи» [Геґель Г. Философия права / Г. Гегель. — М.: Мысль, 1990. — 524 с.]. Утім, радянська система діяла в протиприродному напрямку: «Теорія комуністів може бути виражена однією пропозицією: знищення приватної власності» [Маркс К., Енгельс Ф. Сочинения. Т. 20. — 2-е изд. — М.: Госполитиздат, 1961. — 827 c.].
З проведенням колективізації були усуспільнені земля, сільськогосподарський інвентар, робоча худоба. Всі паї, з якими селяни вступали до колгоспу, включалися до неподільних фондів і колгоспники втрачали на них будь-які права. Не тільки окремий селянин, а й колгосп не міг розпоряджатися ні землею, ні неподільними фондами, ні результатами господарювання. В умовах незалежності (на відміну від приватновласницьких відносин успішних країн, у яких природне відчуття економічної свободи заохочує людину до примноження статків) роздержавлення власності внаслідок ваучеризації і зосередження її в руках олігархічно-компрадорського капіталу, надання паїв працівникам сільського господарства без права розпоряджатися ними не спонукає продуцента до успіхів у виробництві, формує у нього байдуже ставлення до загальноукраїнських патріотичних справ, спрямованих на захист національного багатства, територіальної цілісності держави. Природне право власності як визначальний чинник свободи людини спотворено — для українців воно утратило будь-який сенс. Чи не тому непатріотична влада відносно легко «віддає» чужинцям нібито під оренду українські землі або галузі виробництва, а насправді іґнорує національні інтереси, створюючи нові загрози для держави?
Х. Арендт у своїй праці «Між минулим і майбутнім» вважає «найвищою метою політики — „завданням уряду“ — ґарантувати людям безпеку, а безпека, в свою чергу, робить свободу можливою», що забезпечує безперешкодний розвиток життя [Арендт Х. Між минулим і майбутнім / Х. Арендт. Пер. з англ. — К.: Дух і літера, 2002. — 321 с.]. Тортури, застосовані представниками влади до мешканців десяти сіл Липецького району Харківської області з приводу колективізації й хлібозаготівлі (жовтень 1932 р.), сповна характеризували і тодішню систему, і політиків, і їхню „високу“ мету: «Штрафували в масовому порядку, били до непритомності, обливали водою і потім знову били, „качали“, цебто кидали людину від одного до другого протягом цілих годин, роздягали і витримували на морозі цілі ночі, натоплювали піч і лежанку і примушували сидіти на гарячій печі, а потім зразу ж виводили на мороз, обкурювали тощо».
Ще жахливіші тортури застосовували до жінок. «Біднячку Філатову силоміць всунули в піч, і коли її витягли назад, вона була непритомною. Колесникову, незважаючи на її дев’ятимісячну вагітність, примусили йти пішки до Харкова… біля Сабурової дачі вона народила» [Куць О.М. Етнополітичний аспект Голодомору в Україні (1932-1933 рр.) — Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2008.]. А скільки ж тих жінок, які не народили дітей? Хіба цей злочин не підпадає під визначення геноциду, зазначеного в Конвенції пунктом d, — «заходи, спрямовані на недопущення дітонародження в середовищі певної групи»? Страшний Голодомор, виселення українців (куркульські елементи) у північно-східні реґіони Росії, втеча людей у безпечні реґіони СРСР, де їх не переслідували, переповнення в’язниць «шкідниками» й «ворогами», — усе це призвело до скорочення людності України на 16%. Врадіївські події та інші сьогоднішні негаразди показують, що безпека громадян України ще далека від надійності.
Свобода, зазначає Гаррі Вільз, — це спонукання самозадоволення через здійснення вибору, але за відсутності альтернатив для вибору жодне продовження не буде можливим [Вільз Г. Зручна держава // Консерватизм: Антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 1998. — 598 с.]. Закріпачені колгоспом селяни були позбавлені права свободи вибору. До колективізації селянин повноправно володів землею, мав знаряддя праці для її обробітку, на свій розсуд вів господарство, сам розпоряджався результатами своєї праці. Відокремлений від землі, засобів виробництва й розподілу виробленого продукту, селянин ставав не господарем, а безправним виконавцем розпоряджень і команд зверху, звичайним наймитом, який дедалі менше був зацікавлений у результатах своєї праці, у зростанні виробництва.
Втрачаючи інтерес до землі, яка була основою їхньої життєдіяльності, а тепер стала «нічиєю», хлібороби правдами й неправдами намагалися покинути село. Ті, що залишилися, — це люди переважно з колективістською психологією.
Звичка до патерналізму, нездатність брати на себе відповідальність за свій власний вибір, неготовність відстоювати свободу — характерна риса постгеноцидних українців, лідери яких і нині безвідповідально розпоряджаються національною свободою.
Частина карти Голодомору з електронного Атласу, створеного науковцями України та США
Геноцид і етноцид в Україні супроводжувалися масовим відокремленням дітей від батьків. Сотні тисяч дітей з українських сіл, які залишилися після катастрофи тридцятих років сиротами, були направлені у патронати й дитячі будинки переважно в міста, де вони потрапляли в іншомовне середовище; позбавлені прав вибору, втрачали не лише прізвища і корені свого родоводу, але й материнську мову, набували рис меншовартості, навіть ворожості до всього українського.
Голодомор і репресії актуалізували в українців такі меншовартісні ознаки, як покірність, слухняність, страх перед владою, що передається від покоління до покоління через поведінкові та ментальні стереотипи. Суспільна свідомість опинилася у полоні масового синдрому безпорадності, правового нігілізму, вульґарного цинізму, дифузної аґресії. Люди відкидали пам’ять про Голодомор, боялися згадувати про причину смерті батьків, чого й домагалися організатори терору. Селяни виховували своїх дітей так, щоб ті вже ніколи не дратували владу своїми національними традиціями, внутрішньою свободою, гідністю та порядністю.
Отже, рубікон несвободи утвердився в душах і серцях мільйонів.
Маємо всі підстави стверджувати, що через злочинні дії тоталітарного сталінського режиму в центрі материка померла країна, за чисельністю населення значно більша від багатьох держав Європи. Майже вся південно-східна Україна, де Голодомор був особливо жорстоким, стала російськомовною (вимираючі села заселяли переважно вихідцями з Росії. Лише станом на 28 грудня 1933 року в Україну з перевиконанням плану на 104 відсотки було направлено 329 ешелонів переселенців з Росії).
Фіксуючи брак активних людей, які могли б запропонувати альтернативне колгоспній формі господарювання на селі, мусимо згадати про мільйони винищеного масовою колективізацією і Голодомором українського селянства. Коли б непівський шлях був продовжений або Україна могла будувати своє життя без зовнішнього втручання, то українське селянство з його традиційним укладом приватновласницького господарювання забезпечувало б сільськогосподарською продукцією не лише Україну [Проблеми української політики: аналітичні доповіді інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. — К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Ку¬раса НАН України, 2010. — 410 с.].
Перетворивши українців на політично знешкоджений і безправний етнос, Сталін потурбувався надати їм вигляду квітучої нації під девізом: «Україна в братській сім’ї народів СРСР». Видана у листопаді 1934 року Постанова про вивчення історії в радянських школах засуджувала досі панівну «антипатріотичну» школу М. Грушевського — М. Скрипника, «український буржуазний націоналізм», реабілітувала за новою редакцією історії СРСР «добродійну» місію Російської імперії щодо підлеглих народів, українського зокрема. Пафосна радянізація знайшла своє відображення в Гімні УРСР:
Живи, Україно, прекрасна і сильна,
В Радянськім Союзі ти щастя знайшла.
Ця докорінна зміна етнонаціональної ідеології стала подальшим знаряддям приборкання найбільш потужної нації серед неросійських народів СРСР — української, вивітрення з її самосвідомості будь-яких настроїв чи кроків щодо незалежності й самостійного розвитку. Деукраїнізована еліта, компартійна номенклатура, за словами Л. Кравчука, діяла по-угодовському: «Якщо в Москві стрижуть нігті, то в Києві від¬рубують пальці». «Абориґени» при владі відзначалися особливою пильністю до найменших проявів спротиву та інакодум¬ства. Центр не мав більше потреби контролювати виконання своїх директив у цій провінції.
Ось чому ми не маємо до цього часу харизматичних національних лідерів, які є, висловлюючись категоріями М. Вебера, у першу чергу, людьми з високою, значно більшою, ніж у пересічної людності, енергетикою у поєднанні з органічним відчуттям глибинних прагнень очолюваних ними людей і належними організаційними здібностями та здатністю згуртовувати і вести за собою народні маси. Такі лідери-харизмати — це ті, хто найглибше відчув і найпереконливіше висловив притаманні своєму етносу у відповідний час почуття й прагнення. Вони мають високий авторитет, користуються підтримкою свого народу, продукують конструктивні ідеї, що сприяють подальшому проґресові соціуму.
У постгеноцидному суспільстві, внаслідок перерваного зв’язку поколінь, панівна еліта та її лідери здебільшого контрпродуктивні. Вони безвідповідально поставилися до здобутої свободи, не усвідомлюють свого історичного покликання, відповідальності перед викликом історії. На догоду противникам нашої Незалежності вони не згуртовують суспільство, а продукують його розкол, що веде до недовіри пересічного громадянина своїм провідникам. Неузгодженість дій і навіть відкрите протиборство у тандемі «влада—опозиція», зрештою, заплутують ситуацію. Наші політики «сильні» в розпалюванні самих себе, комфортно почуваються лише серед однодумців [Дзюба І. Про свободу і відповідальність // День. — №154-155, 30-31.VІІІ.2013.]. Запекле політичне протистояння — уособлення «культу хуторянського самоїдства», яке, на жаль, сьогодні супроводжує діяльність лідерів національно-демократич¬ного напрямку. Це також є наслідком трагедії тридцятих і наступних років.
До речі, сталінський режим водночас створював ілюзію народовладдя. Влада була всеохоплюючою й зливалася з «передавальними пасами» пересічних громадян — десятками мільйонів членів компартії й профспілок, депутатів рад, комсомольців тощо. Міністром освіти призначено поета П. Тичину, хоча якийсь "колесніченко" міг бути в тому колективі сексотом. Директорами інститутів призначали науковців із відомими іменами. Зовнішня пристойність і перевірка біографій виключала можливість потрапити нагору для рецидивіста, навіть коли він родич самого вождя. За «прихватизацію» карали всіх. Якби за комуністичного режиму хтось сказав, що завтра «вірні ленінці» розкрадуть соціалістичну власність, стануть мільйонерами та хизуватимуться багатством і пишнотою, при цьому вдаючи з себе демократів, народних обранців, то такого злісного наклепника усі кинулися б побивати камінням.
На сьогодні українці мають великі проблеми з європейською ментальністю і тотожністю. А до Голодомору українські селяни за своїм світоглядом практично не відрізнялися від польських, балтійських селян чи французьких фермерів. Однак із такими рисами вони не стали б зразковими колгоспниками, без чого перемога соціалізму в СРСР була б неможливою. Свідомо спрямовані й бездоганно виконані більшовиками голодомори і репресії призвели до зміни в українців європейської ментальності на євразійсько-радянську, унеможливили перетворення України на потужну державу. Демографи доводять: якби не було цих злочинів стосовно українців, то сьогодні Україна була б однією з найсильніших держав у Європі, населення якої становило б майже сто мільйонів... Насправді їх і нині не менше, якщо врахувати всіх земляків, розпорошених по світах через безвихідь, репресії та бездержавне існування.
Успадкований стан несвободи підсвідомо переноситься на ситуацію, пов’язану з відродженням історичної пам’яті, функціонуванням державної мови, культури, традицій. Саме тому частина громадян України, які мешкають на постгеноцидних теренах, і сьогодні з упередженням сприймають українське відродження як нібито націоналістичне, а новоявлені «антифашисти» оцінюють це явище як фашизацію. Президент України В. Янукович своїм указом зобов’язує гідно відзначити 80-річчя Голодомору, але деякі посадовці не поспішають виконувати вимоги глави держави.
Людина, свідомість якої вражена манкуртизмом, стає знаряддям політичної гри тих сил, які використовують електорат у деструктивних цілях. Такими виборцями успішно маніпулюють популісти, демагоги й українофоби, завдяки чому керівні посади державних установ посідають антиукраїнські елементи. До цієї групи також належать люди з чіткою проросійською орієнтацією. Вони підтримують партії та рухи, які виступають за створення організацій, що діють не на користь зміцнення Незалежності; неґативно ставляться до «європейського вибору»; за будь-якої нагоди аґітують за надання російській мові статусу другої державної; сіють зневіру в наш самостійний розвиток.
Постійний страх перед можновладцями набуває особливої гостроти зокрема в економічній діяльності. Країна перейшла до так званого бюрократичного колективізму, за якого прибутки розподіляються поміж партійною бюрократією, яка володіє владними важелями. Серед малого і середнього бізнесу спокійно почуваються лише ті, хто має сімейні або кумівські зв’язки з владою. Більшість українців у веденні бізнесу свідомо ідуть на порушення, інакше не вижити (зарплата в конвертах, подвійна бухгалтерія тощо). Одним із головних чинників успішного бізнесу залишається «дах». Чимало з тих підприємців, хто такого «даху» не має, згортає свою діяльність і шукає інші шляхи самореалізації, аж до еміґрації.
Сьогодні за кількістю людей, які покидають країну через неможливість реалізувати себе, наша держава посідає п’яте місце у світі. Мільйони заробітчан-українців збагачують національний продукт інших країн. На запитання соціологів: «Чому українська молодь їде з України працювати за кордон?» — 72% відповіли, що не бачать для себе і своєї сім’ї перспективи в Українській державі. Непатріотична влада, напевне, зацікавлена в масовій еміґрації найбільш креативної робочої сили, протестний потенціал якої становить для влади небезпеку. Найгірше, що значна частина генетичного фонду української нації вже ніколи не повернеться на свою Батьківщину, а зміцнюватиме успішні нації, провідники яких краще розуміють світові суспільні процеси.
Пам’ять про Голодомор має бути увічнена не лише в творах чи меморіалах, але й у навчально-виховному процесі, щоб українці (як за етнічністю, так і за громадянством), ідентифікуючись у політичну націю, відчували відповідальність за минуле, формували в собі відразу до тоталітарних режимів. Прислужитися цьому може, зокрема, змістовний посібник А. Козицького «Геноцид та політика масового знищення цивільного населення у ХХ ст.» (Львів, 2012), рекомендований Міністерством науки і освіти.
Єврейські організації в Україні активно доносять до громадськості злочини нацизму щодо єврейства. Пам’ять про це увічнена величним «Єврейським музеєм і Центром толерантності» в Москві, чи не найбільшим у світі музеєм Голокосту в Дніпропетровську та багатьма іншими пам’ятками. Чого, на жаль, бракує пам’яті Голодомору, хоч загиблих українців у рази більше. Чому б не об’єднати правдиве висвітлення проблем Голокосту і Голодомору в навчально-виховному процесі? Тоді ми зможемо довести, що спільними злочинцями щодо євреїв і українців були гітлерівсько-нацистський і сталінсько-радянський режими та їхні керівники, а не німецький чи російський народи. Причому стане зрозумілим, що нацисти вбивали не етнічних німців, а євреїв та представників інших народів, а комуністи — своїх громадян. У цьому криються суттєві відмінності між Голодомором та Голокостом.
Останній був спрямований суто на фізичне винищення єврейського етносу. Тоді як більшовицький геноцид українців був до того ж іще й етноцидом, спрямованим на руйнацію системних зв’язків усередині етносу, підштовхуючи його представників, як зазначають до¬слідники Голодомору, в іншу етнічну якість. Тому сьогодні в державі Ізраїль зовсім інші проблеми, ніж у державі Україна, яку навіть важко назвати українською, бо у більшої частини титульної нації зруйнована етнічна самоідентифікація, відсутня історична пам’ять та навіть нема потреби спілкуватися рідною мовою.
Ось такі загалом наслідки Голодомору й сталінських репресій — однієї з найтрагічніших гуманітарних катастроф новітньої історії. Поки український народ не почне сприймати Голодомор не як історію, а як проекцію на всю його долю, необхідних змін у свідомості нації не відбудеться (В. Ющенко).
У сучасній політичній ситуації, висловлюється чеський політолог Я. Пешек, актуальним є гасло західноєвропейських екологічних активістів: «Будь активним, інакше будеш радіоактивним!». Український відповідник має звучати: «Пасивність веде до пекла!».
Довідка
Автор цієї статті - Олексій Куць, доктор філософських наук, професор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна - пережив Голодомор у віці шести-семи років (с. Артемівка Печенізького району на Харківщині).
Від голоду згинули його рідні — мама, дідусь, бабуся, дядько. Батько, як голова артілі за невиконання плану хлібозаготівель, був запроторений у Холодногірську в'язницю м. Харкова.
«Я і четверо моїх братів та сестер, зазнавши жахливих мук від недоїдання, дивом вижили. Важкі часи окупації, участь на фронтах Другої світової і поранення не можуть зрівнятися зі стражданнями, що їх я зазнав під час Голодомору», — зізнається автор.
