Як у Харкові справи з інтелектом?
23 серпня в усій країні вважається Днем Державного прапора України, але в нашому рідному Харкові, повірте, це свято пройде абсолютно непомітно, оскільки місцева влада, а також численні «харьковчанє» відзначатимуть відхід з нашого міста нацистських окупантів і прихід до нього окупантів комуністичних, при чому все це відбувається з року в рік з величезною помпезністю. Коли до влади в нашому місті прийшли добкіни з кернесами, все це дійство взагалі перетворилося на відвертий комуноїдний шабаш. Розуміючи, що вона не може покращити соціально-економічний стан Харкова та його мешканців, «синюшна» місцева влада регіоналів «компенсує» це сумнівними розвагами, експлуатуючи давно вже спростовані історією та часом міфи та поняття. Туди ж вона ліпить і відзначення Дня Харкова, який на думку фахових істориків має відзначатися зовсім в інший час.
Цікаво, чи є ще люди, які продовжують вважати Харків «інтелектуальною столицею України»? Чи здатні «інтелектуали»-харьковчанє порівняти наслідки діяльності нацистів і комуністів, і осягнути нарешті простий факт, що між цими двома явищами можна поставити абсолютний знак рівності? Хіба що, звісно, не в плані чисельності знищених людей: тут комуністи мають незаперечну кількісну перевагу. Адже під час «празднованій» заміни нацистського режиму совєтським «інтелектуали» не згадують про відхід низки представників української інтелігенції поза межі Харкова, а потім і СССР, зокрема видатних філологів сучасності Юрія Шевельова та Юрія Бойко-Блохіна, саме тоді, коли на Харків відбувався наступ Красної армії. Ці люди чітко розуміли, що їм не буде місця в підсовєтській Україні, а їхнім кінцевим пунктом призначення був би розстріл або совєтські концтабори.
Фактів про реальний стан справ з приходом червонозоряних орд до нашого міста безліч. Торік у серпні газета «Український простір» ч. 14 від 15 серпня надрукувала матеріал під дуже логічною назвою: «Коли настане день визволення Харкова?» У статті, зокрема, йдеться про те, що, прийшовши до Харкова, «освободітєлі» з лайкою, матом та питаннями «Пачєму нє на фронтє?» зібрали всю місцеву молодь 18-19 років чоловічої статі і без жодної попередньої військової підготовки погнали на передову. Практично всі хлопці загинули в районі Бермінвод, а їхні трупи були звалені в яму. Звісно ж, червоні «освободітєлі» пішли «освобождать» далі, а поголос про загиблих дітей дійшов до харківських матерів за декілька днів. Місцеві мешканці були свідками тих зойків та плачу матерів, які витягали трупи, намагаючись впізнати в кожному з них власного сина. До речі, таке жахіття коїлося в кожному українському місті, де непідготовлену молодь кидали на німецьку зброю. Без сумніву, завданням совєтських зверхників було знищити цвіт української нації – її молоде покоління.
І вже годі казати про те, що 23 серпня 1943 року до Харкова повернувся режим, який встиг вчинити найбільший злочин в історії сучасного людства – Голодомор 1932-1933 років. Тавруючи німецьких нацистів як злочинців проти людства, все ж таки варто зауважити, що при них українські матері не їли власних дітей, як це було за Совєтів. Тож чий прихід до Харкова з такою затятістю святкують місцеві «інтелектуали»? До речі, вже після так званого "овобождєнія" Харкова та України, совєтські комуністи не забарилися організувати ще один Голодомор 1946-1947 років, який забрав життя близька 1,5 млн невинних душ, ними ж і "освобождьонних".
І звісно ж, святкуючи власне поневолення, «харьковчанє» та їхнє «інтелектуальне» керівництво в особі міської та обласної влади не згадають про ту силу, яка намагалася визволити Харків та Україну від нацистської та комуністичної чуми. Це був національно-визвольний рух, очолюваний ОУН. Місцеві історики свідчать про бій на одному з ринків Харкова, коли нацистами було викрито друкарню ОУН, яка поширювала в місті антинацистські летючки. Членству ОУН довелося вступити в бій з чисельно переважаючим загоном німців. Наслідки цього бою були очевидні. Та хіба можуть бути героями в очах «харьковчан» борці за Незалежність України, борці проти будь-якого тоталітарного поневолення?! Їхніми «героями» є ті, хто в черговий раз приніс в наше місто большевицьку чуму, та ще й назвав це красивим словом «освобождєніє».
