Велика газова гра Росії
Але до кого може звернутися Росія? До Східної Азії? До країн півдня та ісламського світу? Жоден із цих варіантів не дає серйозної альтернативи. Виходить, що Росія може звернутися лише до Заходу й особливо — до Європи.
У Європі, втім, роль Росії має надзвичайно важливе стратегічне значення. Навіть частковий перегляд пострадянського порядку в бік посилення контролю Росії над колишніми радянськими республіками або сателітами призведе до різкої зміни стратегії ЄС та його політики безпеки.
Обидві сторони стверджують, що хочуть поліпшення двосторонніх відносин, але є підстави сумніватися в тому, що росіяни та європейці насправді розглядають свої відносини в одних і тих же термінах. Погляд за межі щирої риторики показує глибокі відмінності.
Коли колишній президент Росії й нинішній прем’єр-міністр Володимир Путін заявив кілька років тому, що найбільшою катастрофою ХХ століття був розпад Совєтського Союзу, він говорив не лише від свого імені, а й, можливо, від імені більшості політичної еліти Росії. Переважна більшість європейців, проте, ймовірно, вважає розпад СССР приводом для радості.
Насправді, сьогоднішня Росія відверто прагне розвернути назад пострадянський порядок у Європі, що виник після 1989—1990 років, принаймні щодо своїх найближчих сусідів, тоді як європейці й Захід хочуть зберегти його за будь-яку ціну. Доти, доки Москва не зрозуміє цих принципових відмінностей і не зробить з них правильних висновків, європейці не розглядатимуть відкритість Росії до Заходу як сприятливу перспективу, і Росія завжди стикатиметься з глибокою недовірою в Європі. Але це не унеможливлює практичної та прагматичної співпраці в багатьох сферах.
Сьогодні Росія зберегла свою силу лише як постачальник енергії та інших природних ресурсів. Тому немає нічого дивного в тому, що Путін прагне використати цей важіль для відновлення потужності Росії й перегляду пострадянського порядку.
Щодо цього постачання природного газу з Росії до Європи відіграють життєво важливу роль, оскільки, на відміну від нафти, переговорні позиції Росії в цьому напрямку дуже сильні. Важливіше те, що її безпосередні сусіди або цілковито залежать від поставок російського газу, як Україна й Білорусь, або, як Азербайджан і Туркменістан, перебувають у залежності від трубопровідної системи Росії для продажу свого газу.
Росія, безперечно, переслідує економічні інтереси своєї газової експортної політики — тим паче коли ціни на газ мають тенденцію до зниження — й вона хоче розширити свою роль на європейському газовому ринку, аби посилити залежність, яка існує сьогодні. Але це малоймовірно: порушення Росією поставок газу в січні 2009 року дало змогу ЄС недвозначно зрозуміти, якою може бути ціна цього.
Ось чому «диверсифікація країн-постачальників газу» стала відтоді політикою ЄС — зокрема, передусім проект будівництва трубопроводу «Набукко», який відкриє південний коридор між Каспійським морем, Центральною Азією та північною частиною Іраку та Європою. «Набукко», що простягнеться до Європи через Туреччину, приведе до різкого зниження залежності країн — постачальників каспійського регіону від трубопроводів Росії та зменшить залежність нових країн — членів ЄС на південному сході від постачання російського газу. Таким чином, немає нічого дивного в тому, що Кремль намагається зірвати проект «Набукко».
Два інших процеси обіцяють запобігти збільшенню залежності Європи від Росії: масивне розширення імпорту зрідженого газу до ЄС і пов’язаний із цим та дерегулюванням на європейському газовому ринку — перехід від довгострокових договорів поставок із прив’язкою до цін на нафту до ринкових спотових цін залежно від регіону.
Проте головною метою газової політики Росії є не економіка, а політика, а саме подальший перегляд пострадянського порядку в Європі — завдання, яке не стільки пов’язане з ЄС, скільки з Україною.
Новий прем’єр-міністр України Микола Азаров був неабияк спантеличений, коли Путін несподівано запропонував на спільній прес-конференції об’єднати газові компанії Росії та України. На відміну від згоди уряду України продовжити розміщення Чорноморського флоту Росії в Криму — рішення, що призвело до фізичного насильства у Верховній Раді України, — це не продовження статус-кво, а вимога з боку держави його перегляду.
Будівництвом трубопроводу «Північний потік» по дну Балтійського моря й непомірно дорогого «Південного потоку» в Чорному морі Росія не лише намагається створити пряме газове з’єднання Росії та ЄС в обхід України, а й підірвати «Набукко». Головна мета полягає в тиску на Україну, Азербайджан і Туркменістан, які хочуть постачати газ до Європи незалежно від Росії. Після того як цієї мети буде досягнуто й почне діяти «Набукко», будівництво «Південного потоку» буде відкладено, оскільки він не виправданий з економічного погляду.
У Європі та Сполучених Штатах це добре розуміють. Тепер треба підтримати в Україні тих, хто бачить майбутнє для своєї країни в Європі, щоб відкрити південний коридор через «Набукко», та прискорити розвиток спільного європейського енергетичного ринку. Рішуча європейська політика не зробить відносини з Росією більш натягнутими, а, скоріше, поліпшить їх, оскільки це приведе до більшої чіткості й передбачуваності.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 до 2005 рр. Протягом майже 20 років був лідером Партії зелених Німеччини. Починаючи з липня 2009 року займається наданням консультаційних послуг консорціуму з будівництва газопроводу «Набукко».
