«Маленька» невигадана історія
Що ж звернуло погляд молодої американки (хоч і українського походження) до наслідків сумнозвісної сталінської депортації кримських татар 1944 року? Адже, здавалось би, в США і своїх подібних проблем вистачає — взяти хоча б корінне населення континенту — американських індіанців, яких 180 років тому почали «депортувати» до резервацій, де відтоді їхнє життя фактично не змінилося на краще...
Соневицька під час роботи над докторською дисертацією в Колумбійському університеті одержала науковий грант від програми IREX і майже два роки здійснювала дослідження в Україні, зосереджуючи свою наукову увагу на двох регіонах — Карпатах і Криму. Перебуваючи у фольклорних польових експедиціях, збираючи пісенний матеріал та усну історію кримських татар у мальовничих закутках півострова, Марія несподівано для себе і по-своєму відчула трагедію народу, що видавалася їй таким дисонансом на тлі навколишньої кримської краси. Якось під Сімферополем респондентка на ім’я Мілара, частуючи свою американську гостю міцною турецькою кавою, відчайдушно промовила в диктофон: «Нам нікуди йти. Ми не маємо іншого дому». Ця, здавалось би, банальна, самозрозуміла фраза перетворилася на ключову, адже вона лунала з вуст багатьох інших кримськотатарських родин, яких зустрічала дослідниця на своєму шляху і які твердили в унісон, ніби заклинали: «Ми — кримські татари, ми нікуди не повинні йти звідси...»
Так виникло бажання розповісти про цю «маленьку» історію великому світові і цим, можливо, якось допомогти цим людям. Марія запросила до Криму професійного фотомитця із США — Елісон Картрайт, і кілька насичених працею і подіями весняних місяців перетворилися на сотні години записів і десятки тисяч фото, що згодом постали не лише модерновим художнім засобом, незворушним документом-свідченням, а й драматичною світоглядною «одою про успадковане місце у світі».
Понад три десятки фотографічних образів та усні розповіді 26 кримськотатарських родин (які лунають із телефонів радянського виробництва, спеціально зібраних і привезених на виставку) опосередковано, але потужно і незаперечно повертають глядачів до подій понад шістдесятирічної давнини. Перед очима — сучасні обличчя, портрети, родинні фото, садиби і краєвиди, діти, молодь та старші люди у своїх скромних помешканнях чи на подвір’ях. А в живих відблисках очей, немов привиди, минають тіні примарного минулого, ввижаються радянські багнети, що непорушно, мов тюремні мури, супроводжують колони близько двохсот тисяч вигнанців, з яких до «спецпоселенських» таборів дісталася лише половина. А їхніми власними домівками на далекому півострові влада хвацько наділяла чужинців за вже успішно випробованим сценарієм українських голодоморів. На «щасливих» і «вільних» громадян імперії чекали враз спорожнілі будинки, льохи яких були підозріло заповнені свіжим консервованим варенням. Подумалося: якщо наступним місцем, де вигулькне бюст «великого кормчого», буде Севастополь чи Ялта, Феодосія чи Сімферополь, то від імені й на кошти якого «вдячного народу»?
Вочевидь, не випадково у фокусі уваги та об’єктивів Марії та Елісон — будівлі як універсальні символи дому, індикатори рідного місця, уособлення сакрального простору й водночас — складові особистісної та етнічної ідентифікації. На це автори проекту ефектно наголошують за допомогою візуальних контрастів.
Стурбовані голоси й пісні, що довірливо лунають із телефонних апаратів, ніби переносять нас із «втраченого і віднайденого раю» в епоху, що викликає страх і недовіру, несуть глядачам прямо чи опосередковано відчайдушний «меседж» — це наша земля, ми тут живемо.
На думку Марії, у книжці «Значення дому» Джон Берджер застерігає нас, що «концепція досвіду... відрізняється від концепції будинку». Але на прикладі кримських татар будинок постає високоповчальним, евристичним символом їхнього колективного етнодосвіду. Будинки, омріяні, придбані чи збудовані кримськими татарами, вщерть заповненні життєвими долями їхніх предків, прагненнями і розчаруваннями репатріантів, виявляються своєрідним маркером-нагадуванням про зобов’язання, накладені на цю спільноту історією. Давні оповідки та пісні, що органічно доповнюють сучасні фотознімки, сприяють глибшому розумінню значення будинку для народу, ідеал якого зосереджено на його віднайденні. Для етносу, позбавленого права голосу впродовж понад півстоліття, оповідування своїх історій друзям та рідним стало чи не єдиною можливістю кинути виклик історії, що заперечувала їхню ідентичність.
Виставка «Не маємо іншого дому...» — яскравий приклад сучасної музейної інтерпретації, коли історія націй подається не в «битвах і датах», не крізь призму офіційних ідеологій, відсторонено і під кутом зору ніби «з боку», а через живі епізоди драматичних доль, свідчень та історій окремих людей. Подібний підхід досить поширений нині в Сполучених Штатах, що промовисто засвідчують Смітсонівські виставки IndiVisible: афро-індіанське життя в Америках» та «Африканська присутність у Мексиці». Подібні медіа-форми сучасних поглядів на світ та історію не оминають і Україну.
І цілком логічною є поява «кримських татар» по сусідству і водночас із «блокбастерною» виставкою Українського музею в Нью-Йорку — «Україна — Швеція: на перехрестях історії (XVII—XVIII століття)», що також лаконічно, але вишукано й зі смаком, з подачі кураторів та дизайнерів із Києва, пропонує глядачам закцентувати увагу не лише на історико-культурних і геополітичних, а й світоглядних аспектах українського минулого. А ще — переглянути новим поглядом сторінки старої історії й узріти в ній незмінні закони причинної наслідковості й поступу, аби спопелити багатомільйонною волею «карму» нашої нації та, засукавши воєдино рукава вишиванок, боронити і розбудовувати власний дім, бо іншого не маємо і, вочевидь, не потребуємо...
