Проповідь архиєпископа Харківського і Полтавського УАПЦ Ігоря (Ісіченка) на Троїцьку поминальну суботу
Дорогі брати і сестри!
Сьогодні щось істотно змінюється в церковній атмосфері. Ми переходимо до найдовшого періоду літургійного року, коли читатиметься Євангеліє від Матея, а потім, з осени, ‑ Євангеліє від Луки, коли рахуватимуться тижні від Зіслання Святого Духа, або від П’ятидесятниці, коли відновиться звичайний чин відправ за Октоїхом, тобто за книгою, яка дає почергово 8 варіянтів співів на кожен день, на кожну неділю і будень (ще ця книга називається «Восьмигласник»).
Що саме означає цей перехід? Ми переходимо від переживання радості апостольської громади, яка прийняла Христа, до зовсім іншої атмосфери – атмосфери Церкви, котра виростає у містичне Тіло Христове завдяки благодатній присутності Святого Духа. Вже сьогодні ввечері вперше залунає той спів, брак якого в наших молитвах ми так відчували протягом цих двох місяців, ‑ молитва, що нею ми відкриваємо кожне своє молитовне правило ‑ «Царю небесний». Вона виявить відчуття церковною спільнотою постійної благодатної присутності Духа Святого у її повсякденному житті.
Але цей важливий, але непомітний для нової в Церкві людини рубіж позначений, на перший погляд, трохи несподівано. Цей день ми відводимо для поминання наших спочилих, і поминальна Троїцька субота ‑ один із найбільших поминальних днів у році, та, можна сказати, другий за значенням поминальний день після м’ясопусної суботи, що нею випереджаємо початок Великого посту.
Чому саме сьогодні звертаємося ми до спочилих? Насамперед тому, що в час якихось радісних змін у нашому житті ми завжди повертаємося до тих, хто вже не переживатиме разом із нами цієї радості, до тих, кого, озираючись, шукатимемо нашим зором і не знайдемо цього дня поряд. Може, на відміну від попереднього року, коли ще він або вона були із нами.
З іншого боку, перехід до нового періоду церковного календаря, періоду, який присвячений насамперед усвідомленню містичної природи Церкви, Церкви як Богом даної інституції, що провадить нас до спасіння. Цей перехід стимулює нас у доланні життєвої дороги, спонукає пережити повноту присутности Церкви у перспективі вічного життя, у реальності Царства Небесного. І ми звертаємося до тих, хто вже є в цьому Царстві або перебуває на шляху до нього, переживаючи в цей час випробування перед тим, як прийти згодом на останній Суд і там дістати остаточне визначення свого майбутнього.
Ми звертаємося в цей день не тільки до наших родичів. Церква особливого згадує сьогодні тих спочилих християн, за кого немає кому помолитися, хто похований у незнаних місцях, у забутих могилах, хто закінчив своє життя у трагічних обставинах. Після поразки визвольних змагань 1917‑1921 років, коли сотні тисяч жертв полягли на полі бою, а могили їхні були сплюндровані безбожним ворогом, склався звичай молитися в Троїцьку поминальну суботу за відомих і, переважно, за невідомих героїв, що полягли за волю України. Скільки забутих могил було розкидано по волинських лісах, по Карпатах, над Дністром і Сяном у важкі дні народної боротьби проти нацистської й совєтської окупації! Навіть коли стало вже безпечно приходити до цих могил, так важко знайти, де саме поховані загиблі воїни, щоб скласти їм посмертну шану біля місця вічного спочинку. І ми линемо думкою з нашого храму до кожної відомої та невідомої могили, чи то підноситься над нею березовий хрест і синьо-жовтий прапор, чи ж густа трава приховує сліди поховання.
Ми поминаємо сьогодні мільйони наших земляків, кістками яких всіяно Сибір, куди ще з часів його освоєння масово висилали українців спочатку московські царі, а потім партійні вожді. Якими б не були фальшиві слова вироків, але ми знаємо: українці каралися за найважчу в очах царату провину: за те, що вони були синами і доньками нашого народу і не зреклися його за скрутних обставин.
Поминаємо сьогодні і тих, хто загинув від рук ворога, перебуваючи на чужині, хто став жертвою терористичних актів ‑ замахів, які влаштовувалися протягом багатьох років, аби знищити тих, хто становив загрозу режимові: Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Степана Бандеру.
Поминаючи полеглих героїв, кожен із нас своїми думками лине до пам’яті про тих рідних людей, які приходять перед очі нашої уяви щоразу, коли ми підносимо за них молитву. Молимося за те, аби ця зустріч для нас завжди була подарунком, аби завжди спогад про спочилого наповнював наше серце не тільки сумом за ним, але й радістю від того, що ця людина була у нашому житті, була разом із нами і залишила нам так багато доброго, що, може, ми не зуміли за життя прийняти і оцінити. Хай же ці наші спогади Господь також прийме як молитви за спокій душ усіх спочилих, що їх згадуємо сьогодні, і хай наша спільна молитва допоможе їм також у тих незнаних нам, живим, просторах, де вони перебувають, пережити свою присутність у Церкві. Церкві, частиною якої вони лишаються і нині, і яка продовжує молитися за всіх спочилих. Амінь.
