Лист до Президента України В.Ф. Януковича

Ця книжка про Вас вийшла мільйонним накладом в епоху помаранчевої революції. Всунули її і мені в поштову скриньку. Я її прочитав, але все одно не голосував за Вас. Не тому, що Ви мені не подобалися. Просто я боявся, що прийдуть «донєцкіє інтернаціоналісти» з’єднаються з комуністами і все українське, чого українці досягли за ті кілька років нашої чергової Незалежності, спалять під корінь. Я віддав свій голос за Віктора Ющенка. Правильно я зробив чи ні, це вже інша річ. Але я про це пишу чесно. Віддав залежно від свого переконання, і тепер так само голосував — за Віктора Ющенка.

Я не можу сказати, що в мене була до вас якась неприязнь, чи боязнь — ні. Її в мене і зараз нема, тому я з вами і веду чесну й відверту розмову, як робив це усе своє життя. Я не голосував за вас, бо боявся іншого, що в моїй сторонці запанує п’ята колона. Я свідомий того, що критикувати сьогодні вас також з мого боку — ще зарано. Ви нічого такого поганого поки що не вчинили. Вам треба дати шанс і повірити у Вас, як свого часу повірив, мій колега Валентин Чемерис, що з Вас може вийти український, скажімо, Маннергейм. Він не належав до фінської нації, як і Ви до української, але став він сином і героєм саме Фінляндії. Йому не шведи, а фіни поставили пам’ятники і його біографію вивчають не в Швеції, а у Фінляндії. Він увійшов в історію не шведського народу, як син, як патріот, як воїн, а в історію Фінляндії. Я також хотів би сподіватися, що й Ви станете українським Маннергеймом, оскільки Віктор Ющенко так і не став українським Гарібальді.

Тепер й Ви заявили, що хочете об’єднати Україну. Що ж тут скажеш? Боже Вам помагай, як наші батьки казали. Але от у перші ж дні вашого правління в Україні запахло порохом. Точніше димом і димом чужої нам вітчизни. Я маю на увазі спалення у Севастополі українських книжок. І не просто книжок. А українських підручників п’ятою колоною, яка ніяк не заспокоїться і все мріє повернути нас у метрополію чи надати Україні статус Московського губернаторства, а з Вас, президента Української держави, зробити васала Москви. Така вічна реальність вічних планів наших вічних братів по сусідству.

Цієї севастопольської іскри, з якого збираються роздмухати шовіністичне полум’я, могло (певний) Вікторе Федоровичу, не статися, аби Ваш однопартієць і нинішній прем’єр-міністр М.Я. Азаров не призначив на посаду міністра освіти Д. Табачника – цього, за визначенням нинішнього віце-прем’єра Бориса Колесникова, «клоуна і казнокрада». Пам’ятаєте ці слова? Для відновлення їх в пам’яті цитую мовою оригіналу: «Давайте поднимем вопрос об исключении этого дешевого клоуна Дмитрия Табачника!.. Казнокрад, не создавший в своей жизни никакого бизнеса? Как он вообще может судить? Что он вообще делать умеет, кроме того как книжки и картины из и так небогатых украинских музеев тырить?» 

Ви пригадуєте, звичайно часи тоталітарного режиму. Тоді перед тим, як призначити когось на якусь посаду вимагалися, так звані характеристики. Скажіть, будь ласка, чим міг би казнокрад і клоун за своїм сумісництвом стати не те, що міністром, а навіть директором початкової школи? Безперечно, ні. Це перший прокол у Вашій, а точніше у Вашому уряді, де не прислухаються до слушних думок навіть віце-прем’єрів. Але це ще не все. Цього «клоуна» свого часу вигнали з адміністрації Кучми, бо він там так себе нахабно вів, що в народі народився анекдот: 

— Чи знаєте хто такий Кучма? 
— Так, це президент в адміністрації Табачника.

Тоді цей нинішній міністр, коли ще не був казнокрадом і клоуном і не навчився «тирити» раритети з бідних українських музеїв, захотів стати Наполеоном: і з фельдфебеля у військовому званні у космічний термін піднявся до полковника. Ще пару місяців і він би уже став фельдмаршалом й переплюнув би свого підлеглого Кучму, який в його Адміністрації працював головнокомандуючим усіх українських військ. Кучма, порадившись з розумними людьми (не зі мною особисто) швиденько «скоропостіжного полковника» звільнив.
Казнокрад тоді пішов іншим шляхом — шляхом науки. Може, саме для того й тирив старовинні книжки з українських музеїв, щоб було що і з чого списувати. Вирішив стати доктором наук. Почав писати різні наукові праці з масою чужих цитат. Їх, цитат, було в тих працях так багато, що за ними не було видно власної думки новоспеченого доктора.

Народ після цього (я записав усю етнографію і фольклор про цього клоуна-міністра; щастить же нам на такі унікальні харизми, то один суддя-колядник, то інший міністр-клоун) у своїй усній творчості на придумував йому стільки називних імен, що обсипав ними пана Табачника, як цапа реп’яхами, який раптом заліз у чужу капусту через густі бур’яни. Наведу з десяток із цих реп’яшків. Для історії. Звісно, смішної. «Лже-Дмитрій», «директор Кучми», «понад звуковий полковник українських військ», «собачник, українофоб», «дєрмократ», «дімократ» «двотисячний серебрянник», «патологічний українофоб», «лишай на українському тілі», «кучмин псоріаз», «хронічний параноїк» і «кишеньковий геббельс»…

Як на мене, то таких почесних титулів забагато не тільки для однієї простої людини, але навіть й для міністра освіти в уряді Азарова. Ви згодні зі мною, Вікторе Федоровичу? Я особисто на вашому місці таки дружньо порадив би пану Азарову прилаштувати кудись в інше місце того Табачника, але, зрозуміло, не директором музею чи якогось архіву. Може, в цирк, у театр сатири і гумору чи в крайньому випадку на кіностудію, в дирекцію по випуску кінокомедій, чи щось у цьому плані? Може, керівником 95 кварталу? Там якраз панує друга державна мова і всеукраїнська ненависть. Йому така роль підійде. Він в той інтер’єр впишеться.

Але давайте повернемося до останньої клички пана Табачника — «кишеньковий геббельс Кремля». Коли це прочитав у газетах земляків Гані Герман, то, як і вона, навіть образився.. Бо й справді не міг повірити, що «великого українця єврейського походження» можуть зрівняти з Геббельсом навіть асоціативно. Коли ж узяв з архіву (зовсім не тирив, а виписав з архіву) газету пана Кичигіна «2000», то переконався, що земляки пані Герман таки мають рацію щодо асоціації. Він навіть на Адольфа Гітлера тягне. Ну, самі посудіть, Вікторе Федоровичу, ви ж любите порядок і об’єктивність: як може стати міністром освіти в українському уряді українець єврейського походження, який любить Адольфа Гітлера більше , ніж українського Президента Віктора Ющенка?! Це ж його у першій – ліпшій синагозі засміють. А що смішне, то мертве. Відомо ж. А втім, приведу краще цитату, що полюбляє і сам доктор якихось оригінальних наук чи понад звуковий полковник історичних у своїх працях. Цитую мовою оригіналу: «От украинского вождя фюрер германский отличался тем, что вместо сбора горшков строил автобаны, поднял из руин промышленность, ликвидировал безработицу, заставив богатых поделиться с бедными на деле, а не на словах. Наверное, поэтому у Гитлера в прихлебателя состояло практически все сегодняшнее НАТО, а Ющенко никак не может набиться в натовские прихлебатели».

У вище названій статті громадянин України, опустився, а разом з ним і газета «2000», у вигрібну яму, яку не чистили понад 80 років. Опустився не з пером, а з лопатою і відкрив люк клоаки і звідти понісся сморід західними вітрами по Європі й по світу. Історичний професор, якщо не сказати – істеричний в своїй «науковій інтерпретації» почав доводити читачам, що демократ і романтик Віктор Ющенко – це гірше Адольфа Гітлера. Того Адольфа Гітлера, з яким, певен, не може зрівнятися навіть Торквемада, який не просто вигнав під час своєї інквізиції євреїв з Іспанії, а влаштував їм всесвітній Холокост у ХХ сторіччі. 

Маніакальні чи параноїчні асоціації у нинішнього міністра на цій любові і захопленні Адольфом Гітлером не закінчилися. Йому до душі ще й припав гітлерівський ідеолог — Геббельс. Подібно до гітлерівського доктора, коли той у 1938 році розпочав інформаційну війну проти Чехословаччини, український доктор розпочав також ідеологічну війну в Україні проти… українців. Це ж треба? Оце українське диво вилізло з-під невідомого плоту і зацявкало на всю губернію. В своєму цявканні полковник історичних наук українство прирівнює до нацизму і по суті закликає його до фізичного знищення, чим займався в свій час його колега по такій же расовій науці доктор Геббельс. Цитую:

1. «Галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные союзники». (А збережена мова Київської Русі? А назва — русич, чи русин? А звичаї, а традиції, гаспадін Табачник? — О.Ч.).

2. «Присоединение Галичины к УССР объединило в одном административном, а затем и государственном формировании два различных народа – цивилизационных оппонентов. При этом, если народы Великой Украины всегда толерантно относились к галичанам, не вмешиваясь в их жизнь и не навязывая свои ценности, то сами галичане при первой же возможности крайне агрессивно, не останавливаясь перед насилием и массовыми убийствами, пытались причесать Украину под свою гребенку. (А в роки голодомору, хто передавав посилки з харчами українцям, які пухли від голоду і поголовно вмирали, а совєтська влада їх конфісковувала на свою користь, гасподін Табачник? А передавали ті посилки галичани. А в післявоєнні роки, коли нашим полоненим червоноармійцям після гітлерівського світив черговий — ще й сталінський концтабір, чи розстріл, хто рятував масово східних українців і допомагав їм виїхати на Захід? Галичани. А до кого ми після війни їхали з Донбасу і з Поділля, Слобожанщини, аби щось в Західній виміняти з продуктів і вижити? Забулося?! — ОЧ.) Галичане поставляли большую часть кадров в гитлеровскую вспомогательную полицию, формирования абвера и СС, они же составляли движущую силу майданного путча …». ( Але існувала й друга сторона медалі, гаспадін Табачник: нас, східних українців, такі всесвітні провокатори, як ви, представника другої людиноненависницької ідеології і пропаганди, тобто – радянської, посилали в Західну й наказували: убий націоналіста, убий бандерівця! І ми вбивали, глибоко переконані (бо були одурманені, такими ідеологами, як ви) в своїй правоті, що ми боремося «за світле майбутнє — комунізм», а вони за що? Нам не пояснювали. А саме вони боролися за нашу землю і за нашу волю, а не їхні вбивці. А хіба не східно-українські «кадри», які знали українську мову «внєдрялілісь» в ряди Української Повстанської армії, одягаючи повстанську форму пошиту у Москві Сталіним і не вони так само жорстоко знищували своїх братів по крові? Та й ще в більшій кількості — 30 тисяч проти 150 і плюс 500 000 осіб мирного населення з поголовним виселенням на Сибір і бульдозерне знищення під «гребінку» хат і садів (бандити і вбивці слідів намагалися не залишати) разом з могилами нащадків їхніх нащадків. Вбивали і знищували з ідеологічної доцільності! Чому цих жахіть ви, претендент на історичні знання, не описуєте і не аналізуєте в московських писаннях? Бо ви знову хочете безневинної крові чужих для вас людей у чужій для вас країні — Україні? Чи й ті радянські масакри вами забулися? Загляньте в архіви КеДеБе, а не в ті, де щось можна «приватизувати» з раритетів. Не я про це кажу, а каже про це ваш однопартієць і нині — керівник Б. Колесников, пане казнокраде. — ОЧ.).

3. «… Последние же пять лет галицийского засилья так близко подвели государство к грани, за которой крах, распад, гражданский конфликт, что галичане должны быть сами заинтересованы покинуть если не Украину, то по крайней мере ее властные институты». (Це вже расова чистка, гаспадін Табачник. Тому дозволю й собі такий апартеїдний пасаж: а чому б вам, гасподін Табачник, не залишити владну посаду і не покинути назавжди Україну, щоб в Україні стало, нарешті, на одного «людиноненависницького ідеолога» менше і трохи спокійніше без ваших марксистських провокацій? — ОЧ). 

4. «Если гипотетически Москва пойдет навстречу пожеланиям своих критиков и официально денонсирует советско-германский договор о ненападении (кстати, и так фактически утративший силу 22 июня 1941 года) и секретный протокол к нему, а также все последующие двусторонние договоры и международные соглашения, фиксирующие и закрепляющие территориальные изменения, вытекающие из данного протокола, то Россия не понесет практически никаких территориальных потерь. Зато украинскому государству (если, конечно, быть последовательным) придется отказаться от всех территорий за Збручем (которые должны вернуться к Польше), от Северной Буковины и Южной Бессарабии (необходимо вернуть Румынии), от Закарпатья (до 1939 года входило в состав Чехословакии, в 1939–1945 годах принадлежало Венгрии)». (А чому тоді Москві не повернути вотчину Івана Скоропадського — Стародубський полк, Слобожанщину, чорноземну зону Вороніжчини, Курщини, Таганрог — одну із перших столиць України. Хай навіть радянських, але земля то споконвічно українська. Ви, претендент на історичні знання, мали б про це знати. В одній із своїх записок після Брестського миру, батько Сталін наполягав повернути Україні і Ростов. Покопайтеся в архівах. А не зможете, я вам надішлю сталінську копію? Для поповнення ваших історичних знань. Та ж кохана вами Москва вже ходила у 1939 році на прохання трудящих і в Прибалтику і в Західну Білорусію і Західну Україну. Чим це кінчилося? Лісовими братами. УПА. Бандерівщиною. Громадянською війною. Сьогодні вона ходить у Чечню на прохання таких, як ви провокаторів. На Кавказ. І чим це кінчається для молодих російських хлопців? Цинковими гробами. Ви до цього й нас, українців, закликаєте? Не вийде у вас, гаспадін Табачник! Навіть за московські гроші. А щодо територіального поділу моєї України, то не вам, гасподін Табачник, її ділити. Її вже ділили і Гітлер, і Сталін. Вірю, що світ обійдеться в ХХІ столітті від чергового виродка — землеміра. 

Все, що я навів вище на братньому і великому «русском язикє», Вікторе Федоровичу, про територіальну цілісність України, про два різних народи — все це маячня, параноя належить перу нинішньому міністру освіти, Табачнику. Ви можете собі щось подібне уявити у Франції, Польщі, Росії чи в будь-якій іншій державі? Урядовець високого рангу закликає по суті знищити державу — Україну, а українські суди, Генеральна прокуратура і СБУ, як води в рот набрали. Може, ви, врешті-решт, скажете своє президентське слово, Вікторе Федоровичу, якщо Ви не на словах, а на ділі збираєтеся саме об’єднати Україну, а не роз’єднати, як це радить з Москви азарівський міністр Д. Табачник?

Мені думалося, що коли ти вже записався в доктори історичних наук, то мав би написати бодай деякі історичні пояснення до своєї писанини. Написати, що так сталося, що після татаро-монгольської орди Київська Русь по суті була розшматована чужими імперіями. Але незважаючи на те, що її корінне населення потрапляло під різні впливи інших народів, зуміло в собі зберегти свою ідентичність: мову, традиції, звичаї, історичну пам’ять про Київську Русь, незважаючи ні на які історичні обставини. У наслідок цього один і той же народ віками змінив дещо свою ментальність. Так, західні українці, які чи не найбільше перебували під впливом Польщі, пройшли добру єзуїтську школу. Яскравий і живий приклад такої школи Ганна Герман у Вашій, Вікторе Федоровичу, адміністрації . Доктор, якщо він й справді доктор, мав би глибше зануритися в історичні аналоги. Пояснити світові й людям, чому ж так трапилося, що й справді в одного й того ж народу, начебто дві трохи різні ментальності. Різна прихильність і симпатія до різних культур. Приналежність до різних конфесій. Одна ментальність в західних українців, патріотична, трохи інша, інтернаціональна, в українців Донбасу. Пояснити б народу, що «західняки» жили більш в цивілізованих і демократичних імперіях. Русинів навіть оббирали до австро-угорського, а потім польського, чехословацького парламентів, дозволялися рідні школи, «Просвіту», видання книжок рідною мовою, в яких прищеплювалася любов до рідного народу, мови, її історії, до країни, яка тепер тимчасово під колоніальним гнітом. Пояснити б люду, що зовсім інша політична ситуація склалася в східних українців, які перебували під двоглавим крилом деспотичної Московської імперії, яка за всю свою історію ніколи не була демократичною, а тільки авторитарною, дикторською, тоталітарною, деспотичною і загарбницькою. Забороняла українську мову, культуру, випалювала «калєнним жєлєзом» звичаї, традиції, історичну пам’ять народу. Займалася шлюбною, майже насильницькою за порадою імператриць й імператорів, мішаниною. У московських церквах, як і тепер, змушували й змушують молитися чужою мовою. Постійно запроваджувалася русифікація на всіх територіях Московської імперії, де жили інші народи. Постійне намагалися усе влити в одну «московську ріку» в одне мовне московське море і т. д.

Під час будівництва Всесоюзної кочегарки на Донбас звозили інтернаціональний люд з усіх - усюд «нєобятной родіни». Часто навіть кримінальний для відбудови «страни». Звідси й культура, м’яко кажучи, «шансонна», сленгова. Наслідок: тут майже не народжувалося пісень на рідній мові, хоч більшість корінного населення по селах і невеличких містечках розмовляли й досі розмовляють таки українською мовою. Весь цей всесоюзний конгломерат у донбасівських містах перемішався в один донецький російськомовний казан. 

Та ще й політика така велася: все в ім’я злиття всіх народів Союзу в один — совєтський народ. Для цього навіть вибиралися кращі на слух слова з інших мов. Так, зокрема, з української - хлопци, дівчата, сорочка, держава, кордон, смак і так далі, якими рясніли московські друковані видання. Йшло зближення. Видавалися російсько-українські словники, в яких йшлося про зближення мов, мало не про їхню ідентичність. Та ще й йшов активний обмін молодими спеціалістами (імперія пов’язувала народи не тільки шляхами — дорогами, а й сімейними узами): випускники українських вузів направлялися до Росії, випускники російські — переважно в Україну, Білорусію. Там і осідали? Росіяни в Україні, Білорусі, білоруси й українці в Росії. Така була імперська політика. 

Але полковник історичних наук ані словом не обмовився про це в своїй провокаційній писанині і не сказав ані про активну, якщо сказати небачену політики русифікації, українського народу Московською імперією, ані про постійне винищення українського інтелекту упродовж століть. Те ж саме стосується і Другої Речі Посполитої, румунізації Буковини, чи мадярщини Закарпаття, де перед Другою світовою війною відродилася Закарпатська Русь. Полковник історичних наук свідомо уникає й слів про імперський великоросійський шовінізм, колоніальне виживання українського народу й ті величезні втрати, що випали на долю його інтелекту — інтелігенції, золотого фонду —селянства, що знищене у вічній мерзлоті дикого Сибірського краю.

Вище наведені мною історичні патякання вашого міністра, Вікторе Федоровичу, свідчать про одне, що це далеко не дилетантські іграшки історика за дипломом, а діяння провокатора за своїм чорним духом. Відомий українофоб, який посів нині таке високе і дуже відповідальне крісло (це ж освіта!!!, Вікторе Федоровичу) може ще й не таке викинути у своїй україножерській політиці. Адже досі усі його статті, в яких він безцеремонно називає українців нациками, фашистами і неофашистами чи бандерівцями не що інше, як широкомасштабна провокація проти Української держави. Він активно і вперто, прикриваючись демократією і свободою слова, уже упродовж кількох років займається розпалюванням ворожнечі всередині країни, ділячи нас, українців, на два нібито різні табори. Але це не так. Я східний українець і мені близький по духу західний українець. Я не бачу між нами різниці. Я почуваюся в Львові, як в Україні. Саме як в Україні, а не в Малоросії, чи в Калузі. Це тільки в Харкові чи в Запоріжжі мені здається, що я випадково опинився в Рязані. У Львові чи Івано-Франківську зовсім не так.

Звичаї і весілля на моєму подільському весіллі такі ж самі, як і в подолян Тернопільщини. До речі, той самий подільський Збруч, який Табачник через московське «Известие» хоче віддати Польщі, нічим абсолютно не відрізняється від мого Південного Бугу, на Вінниччині. Ми, вінницькі подоляки, такі самі, як і подоляки Тернопільщини. Просто гасподін Табачник не віддає, що пише. А якщо розуміє, то, отже, зумисне провокує українців східних і західних. Хоче свідомо вбити між нами клин. Ми вже це проходили після війни, коли Москва посилали українців Сходу винищувати українців Заходу, тільки за те, що вони хотіли жити у вільній і ні від кого незалежній Україні, а нам, східнякам, вбивали, що наша адреса Радянський Союз, а «нє дом і нє уліца».

Десь приблизно таку аргументовану базу мав би підвести доктор історичних наук. Він же з себе вдає або дилетанта, або «косить» під історика-дурника і стверджує все те, що так хочеться почути Кремлю зі сторінок московської газети «Известия». Все це ведеться не на об’єднання, а на розкол України. Цим самим займається й на своєму естрадно-політичному шоу і Шустер, ділячи нас, українців, на Схід і Захід. Тобто все йде, як за Виговського, до громадянської війни. 

Сьогодні у Севастополі палять книжки (так починав і Третій Рейх — улюблений символ порядку Дмитра Табачника, саме гітлерівський Третій Рейх розпочав світовий «пожар» з підпалювання рейхстагу і спалення книжок), таке починається й в Україні з приходом Табачника на посаду міністра. 

Закінчуючи свої не історичні розмірковування, мені хочеться вам, Вікторе Федоровичу, сказати, те з чого я й починав. Одержавши книжку Валентина Чемериса «Загадка Віктора Януковича», я її не спалив, бо палити книжки, як це робилося за Геббельса, а тепер робиться за Табачника, вважаю, останньою місією виродка, який ходить на землі по імені планета. Таким виродком у моїй свідомості був Адольф Гітлер. Виродком номер два — Геббельс. А про виродка номер три мені просто не хочеться писати. Чорнило висихає. Бо стає дуже боляче і дуже соромно перед усім цивілізованим світом, коли ти дізнаєшся з преси, Інтернету, що в Україні, як і в гітлерівсько -геббельсівській Німеччині спалюють книжки корінного населення. Спалюють у ті дні, коли на посаду міністра освіти прийшов україножер і ненависник усього українського.

Я Вам бажаю, об’єднати Україну, Вікторе Федоровичу, але здорове тіло, як казав мій батько — ветлікар, потрібно очистити від корости. Інакше навіть найздоровіша тварина довго не протягне при такій заразі. 

З повагою до Вас