Московські враження
Подія, про котру дещо детальніше оповім нижче, відбувалась останніми днями жовтня 2008 року у московському готелі "Салют". Формальним поясненням причини моєї з'яви у Москві було зібрання матеріалів для газетної публікації. Проте свідчу, як на сповіді: конгрес дарував цілком реальну нагоду остаточно вдовільнити непереборне бажання на власні очі побачити процес заклику російських посадовців і челядників до своїх співплемінників (котрі з тих чи інших причин проживають поза межами нинішнього державного кордону Росії) бути "активною п'ятою колоною" на теренах всього постсовєтського простору в справі відновлення "єдиної і неподільної".
Мушу розчарувати наївних шукачів агресивних проявів російського шовінізму. Попри участи у заходах кількох доволі одіозних постатей (найепатажнішим серед яких був одесит Кауров), конгрес не виходив за рамки визначеної тематики. Вербуванням агентури та закликами до вчинення якихось конкретних дій займаються специфічні служби – і в цілком інших умовах. Тож з вашого дозволу про конгрес трішечки детальніше.
Справедливі закиди і не позбавлене глузду обурення діями деяких російських високопосадовців для багатьох стали причиною бездумної ігнорації та упередженого потрактовування й несприйняття всього, що пов'язане з Росією. Даремно! Як на мене, маємо чому і повчитися. Згідно з оприлюдненими в часі конгресу даними (ось тут дійсно наважуся погодитися, що вони є дещо завищеними) російська мова є рідною для 170-и мільйонів осіб. Нею спілкуються близько 160-и народів і національностей у самій Росії та ще близько 180-и мільйонів вивчають в усіх куточках планети. Тридцятимільйонну російську діаспору закликали лише до активніших "всебічних зв'язків з історичною батьківщиною", оскільки російська мова є "вагомою для світової цивілізації". Зусиль і коштів на збереження мешкаючими за межами Росії росіянами (чи то б пак москвинами) власної національної ідентичности (рівно як і на витворення серед них спільного світосприйняття та трактування подій) Москва дійсно докладає чимало. Аналогічно чинить вона і у справі формування одностайного розуміння подій минулого (історії), нинішнього буття, пошуку шляхів у майбутнє. Але хіба це злочин? Учасникам конгресу дарували відповідну літературу (поважне та чудово оформлене зібрання публікацій діячів російської діаспори 20–60-х років минулого століття "Російська мова в закордонній Росії", я прихопив із собою на згадку), аудіокасети, компакт-диски.
Проведені мною паралелі між московським "Конгресом співвітчизників" та Світовим Конгресом Українців, котрий відбувся наприкінці літа у Києві, виявилися далеко не на нашу користь. Слізні й примітивні побрехеньки українських посадовців про відсутність коштів, м'яко кажучи, не відповідають дійсності. Уряд, Президент та переобрана з причини неспроможності належно працювати ВР не соромляться виривати у чесних платників податків чималі кусні для збільшення пенсій колишнім бійцям загородзагонів і героям на щастя вже почилого геть не в Бозі Союзу. Для зігнутих від немалої ваги залізних нагрудних відзнак, отриманих в нагороду за руйнування, грабунки й гвалтування цивільних мешканців Європи та України в часі Другої світової війни, кошти в Києві знаходять швидко. Окрім привітань від високопосадовців, Україна так і не спромоглася на видання і поширення вкрай потрібних закордонним українцям посібників та інших матеріалів, а роздаровувані представниками кількох громадських об'єднань, політичних партій та (чого вже соромитися й правду казати) низькоякісні та неестетичні як за внутрішнім змістом, так і зовнішнім виглядом газетки, журнальчики і брошурки витворювали в читачів викривлене сприйняття дійсности і не могли приховати ганебного прагнення здійснюючих ці дії "знайти небідного й щедрого мецената в діаспорі".
Доповіді кількох учасників конгресу давали нагоду переконатися, що підстав для хвилювань москвини мають чимало. Представники російських громад з Литви й Естонії скаржилися на ще поки що нехай і повільні, але вже поступово набираючі оберти процеси асиміляції російської молоді. Ось тут, певно, надійшла черга оповісти не стільки про самий конгрес, скільки про побачене на московських вулицях. Жарт про очікуване перейменування Москви в Москвобад знайшов своє підтвердження ще на пероні Київського вокзалу. Гурти обпльовуючих асфальт полузаним насінням і арахісом вихідців з Кавказу та Середньої Азії вражали своєю чисельністю, а самі нащадки джигітів й абреків – надмірною, ігноруючою право оточуючих на приватне життя та тишу галасливістю і рухливістю. Прибулим та від'їжджаючим на кожному розі нав'язливо пропонують виготовлену без дотримання навіть найелементарніших санітарних норм шаурму і напівзігнилі екзотичні фрукти. У невеличких кав'ярнях навіть без найменшого докору сумління вам замість обраного в меню плову подадуть притрушену потертою морквою та розігріту разом з пластиковою мисочкою в мікрохвильовій печі перловку з неприємно пахнучим м'ясом.
Мусовані кількома українськими і начебто націоналістичними (але в суті своїй – лише примітивно русофобськими) організаціями дискусії про расову приналежність та кількість відсотків слов'янської крові у наших північних сусідів за кілька років стануть просто неактуальними, безглуздими і недоречними. Москва шаленими темпами зазійщується. Нехай "ультра-радикали" звинувачують мене у "зраді нації" та русофільстві, проте цей факт мене аж ніяк не радує. Поглинувши й асимілювавши Росію, необтяжуючі себе розумовим навантаженням та незвиклі до фізичної праці нащадки ординців та кочівників бурхливою річкою хлинуть і в Україну. Та чи потрібне українцям постання Київбаду?
У вільний від вислуховування виголошуваних на конгресі доповідей час я зустрічався і спілкувався з представниками кількох російських патріотичних середовищ. Навіть поверхове дослідження стану справ дарувало нагоду переконатися, що подрібнені на безліч взаємопоборюючих один одного організацій та партійок український і російський націоналістичні рухи мають чимало спільних проблем, а їхній вплив на суспільне життя зведений до мінімуму.
Проте з'явилися, врешті-решт, і тверезі погляди на окремі події і явища. Нарешті, геть усі усвідомили й погодилися з незаперечністю зрозумілої для наділених вмінням відрізняти зерно від полови тезою, згідно з котрою "син юриста" Жириновський всіма силами й засобами компрометує російську національну ідею.
Приємним винятком у російському правому русі є організація "Північне Братство". Її чільник Петро Хом'яков нещодавно був обраний головою міжнародної громадської організації "Росіяни за УПА". Один з членів керівного органу "Північного Братства", Олександр Миронов, погодився взяти на себе роль гіда й екскурсовода. Нехай ці довільно переказані читачеві (проте цілком відповідні висловленим ним у розмові) думки будуть свідченням існування в Росії і здорових, не заражених великодержавним шовінізмом середовищ.
– Повір, Олесю, успадкована комуністами й нинішніми тоталітарними кремлівськими охлократами від царизму візантійська модель побудови держави пригноблювала й винародовлювала нас, росіян, не менше, ніж вас, українців. Сталін, Берія, Каганович, Мікоян, зрадивший свій народ, але ставший "російським" князем Багратіон, нинішні олігархи (чи то б пак "нові росіяни"), врешті-решт, і проголошений завжди слухняною кремлівським верховодам православною церквою святим Микола ІІ етнічними росіянами не були. Проблеми російського народу їх ніколи не турбували. Проте, накинувши тугим арканом імперську ідею йому на шию, зденаціоналізовані чужинці творили "Російську імперію". Запевняю тебе – вона нам геть не потрібна. Я не хочу, аби Росію спіткала доля Вавілону, Ассирії або Риму. Від цих імперій лишилися попіл і руїни, а їхнє падіння супроводжувалося жахливою різаниною.
Ви, українці, справедливо обурюєтеся заявами Лужкова і його діями у Криму. Ми також маємо підстави для невдоволення. Кошти, на котрі він будує багатоповерхівки в Севастополі для відставних офіцерів Чорноморського флоту Росії, без перебільшення вкрадені з московського міського бюджету. Лужков нахабним чином ігнорує потреби мешканців Москви. Мрії про загарбання чужого його турбують чомусь більше, аніж усвідомлення потреби виконання взятих на себе в часі виборів зобов'язань.
Побачене й почуте в часі перебування у Москві провокувало до роздумів. Попри певну тяглість традицій, нинішня Росія цілком інакша, аніж її попередниця часів п'янички імператора і нівелюючого людську та національну гідність комунізму. Часткова втрата підконтрольних територій і поневолених народів (країн соціалістичного табору та союзних республік) для одних виявилася шоком, а для інших – нагодою тверезо поглянути на дійсність і заперечити пущену в світ Філофеєм побрехеньку про "богообраність Росії" та "московський третій Рим".
