Дітей порятують тільки Діти: історія про те, як підлітки в «народ ходили»

Вирішивши дізнатися, що й до чого, мені вдалося познайомитися з цими дітьми, і, розчаруватись. Ні! Не в дітях, а в собі! Цинічне, антагоністичне сприйняття усіх публічних кроків у нашій країні, виявляється спрацювало – переконання, в тому, що щирість та небайдужість існує, але десь там, де нас немає, була підірвана, прийшлось реабілітуватись.

Отож, опинившись у вихорі власного скепсису, дізналась цікаву історію про народження сучасних героїв, які не висувають гасла, не йдуть на демонстрації, а просто,  в початковій стадії усвідомлення себе особистостями – творять себе та нашу державу.  

Учні  3-А класу лінгвістичної гімназії на зустічі з Уповноваженим президента України з прав дитини Ю. Павленком

На мій погляд, учні 3-А (7) ЛЛГ здійснили свого роду переворот не лише у власному навчальному закладі та місті, і навіть не у державі, вони стали революціонерами своїх власних душ. Не влаштовуючи стрілянини, не беручи заручників, не вимагаючи викупу, вони просто заспівали пісню Марії Бурмаки «Не смійся з мене», текст якої спонукав їх подивитись на себе і свого ближнього, і водночас, «дорослій малечі» вдалося відчути себе живими і гідними цього життя:

«І ми однаково самотні, коли самотньо на душі»

 «Не смійся з мене, мені болить, ти уяви собі хоча б на мить, що я - це ти, а ти - це я»

 (автор Пітер Ярроу, переклад українською Марії Бурмаки).

Загалом, ідея вивчення пісні належить матері учениці Ірині Артим'як, яка зізналася: «Після загальних батьківських зборів, на яких батькам демонстрували відео з Інтернету про знущання, цькування між дітьми я побачила в програмі «Сніданок з 1+1» презентацію пісні «Не смійся з мене». І в мене виникла ідея, а чому ж саме через пісню не донести вирішення проблеми агресії та насильства між дітьми. На виховній годині учні 3-а класу ЛЛГ, де навчається моя донька, ми послухали цю пісню, дітям стало цікаво, що вони можуть проявити себе таким чином, стати мабуть – неформальними лідерами у такому русі. Вирішили спочатку заспівати її у нашій гімназії, а потім, їм так сподобались репетиції, відчуття того, що вони самі можуть, навіть в такому юному віці, зробити щось особливе, і самі запропонували виступити з піснею перед іншими дітьми».

Слова позбавлені пафосу, проникнуті щирістю, мабуть насправді вразили дітей, які добровільно приєдналися до руху «Повага дією»¹ і вирішили «йти в народ»: стали організовувати виступи та творчі зустрічі в інтернатах, школах, ліцеях, дитячих центрах дітей з обмеженими фізичними можливостями, і зрештою навіть відвідали неповнолітніх в’язнів у Самбірський виховній колонії.

Таня Балагутрак: «Мені дуже подобається пісня Марії Бурмаки, в ній говориться, що усі діти на землі мають рівні права. Не знаю, мене ця пісня напевно не змінила, бо я й раніше не ображала нікого через вади чи інші зовнішні особливості. Усі діти мають певні таланти, не виключення й маленькі злочинці, яких дехто обминає десятою дорогою. Вони такі самі люди, як і ми, і мають однакові права».

 Таня Балагутрак

Ліля Крегембільд: «Я не знаю, чи щось особливе в мені змінилося, з того часу як ми виступаємо з піснею, але я почала розуміти, що ми – всі діти – однакові всередині, але різні зовні. Треба поважати тих дітей, які трішки не такі як інші. Коли ми їздили в колонію, мене це дує вразило. Я зрозуміла, що якщо ти в своєму житті зробив помилку, життя на цьому не закінчується, і прикладом є ті діти. З кожної нашої поїздки я беру собі урок доброти та милосердя. В подальшому ми прагнемо щоб до нас долучилися всі діти України і виконували разом з нами цю пісню».

 Ліля Крегембільд

Яна Гусаревич: «Ця пісня мене змінила в тому, що я частіше почала задумуватися над рівноправ’ям. У нашому класі жорстокості немає, тому ми закликаємо усіх задуматися що всі люди рівні і немає гіршого чи кращого. Прикладом для мене стала колонія. Ці діти зробили помилку, але вони продовжують радіти життю».

Їх направду так захопив цей рух, що вони вирішили діяти далі: запропонувати владі включити пісню у шкільну програму. Спочатку вони написали листа Уповноваженому Президента України з прав дитини Юрію Павленку, запросили його до гімназії, і той приїхав, а ось на днях вони самі їздили до Києва.

Розмова з цими підлітками, як на мій погляд, відкриває нам одне з вирішень тих глобальних питань, які «засмічують» наші голови і відволікають увагу від головного – ми такими далекими є для себе і для ближніх. Погляньмо довкола: розвинене суспільство шаріє від різномаїття політичних, соціокультурних, матеріальних, індустріальних та інших здобутків, ми впиваємось принадами постмодерновості, підкорюємо «вершини» власних амбіцій, працюємо на своє ім’я, щоб згодом воно «віддячило» нам усіма благами цього світу: створюємо, мислимо, вдосконалюємо.

Яна Гусаревич

Ми усі "стібаємося", але водночас так жадаємо, пресловутих інтернетівських «понтів першого порядку», серед яких велика дорога автівка та годинник Ролекс, з іронією сприймаємо духовні практики Східної культури, коротше кажучи – непосильними потугами робимо цей світ «кращим», при тому, задовольняючи матеріальні потреби, впадаємо в розпач, відчуваємо спустошеність, і знову ж таки прагнемо заповнити її якимись ефемерними, уявними цінностями. Захисні механізми психіки справно працюють, і, не завжди дають можливості докопатись до кореня причин наших розладів і все починається наново: ми знову у відправній точці в погоні за «сьогочасними здобутками цивілізації».

Фахівці вже навіть дали назву цьому явищу, хто ще не знайомий, час відрекомендувати, до вашої уваги та задля вашої «втіхи» – «усміхнена депресія». Мабуть кожен зможе впізнати у її багатоаспектності «свої пікантні» особливості поведінки: страх бути відкинутим суспільством, внутрішня агресія, низька самооцінка, симптоми панічних атак, безсоння і при тому цілковите не визнання – в першу чергу перед самими собою –наявності проблем задля того, щоб «тримати обличчя» на публіці.

Як говориться у відомій кінострічці «Мабуть, боги з'їхали з глузду»: «Цивілізовані люди не звикли адаптуватися до середовища проживання. Вони адаптують середовище під себе. Вони будують міста, дороги, створюють засоби пересування та інші механізми. Проводять електрику, щоб ожили і запрацювали їх машини, полегшують працю. Але вони не знають коли потрібно зупинитися. Чим більше вони прагнуть полегшити собі життя, тим більше все навколо ускладнюють. Тепер,  їхні діти змушені вчитися по десять-п'ятнадцять років, щоб вижити в цьому небезпечному і складному середовищі існування. Цивілізовані люди відмовилися від адаптації до природного середовища, кожен день, кожну годину повинні пристосовуватися до нових  умов життя, які створені ними ж».

Звісно, не все так трагічно складається в нашому житті, ми ж Homo Sapiens, а отже Людина Розумна, ми зуміємо подолати усі перешкоди, знайти нові шляхи відродження людського духу, у нас все буде добре, тільки за однієї умови – коли зуміємо вчасно зупинитися, а отже – зродимо героя в собі!

Страшно від того, що дорослі люди не стають героями для своїх дітей. Радісно від того, що діти стають героями для нас – впевнених, всезнаючих дорослих, які, незнаюче того, підтверджують слова львів’янина, відомого письменника Станіслава Лема із роману «Соляріс»:  «Повинен вам сказати, що ми зовсім не хочемо завойовувати космос. Ми хочемо розширити Землю до його меж. Ми не знаємо, що робити з іншими світами. Нам не потрібно інших світів ... Людині потрібна людина».

¹ Довідка: «Повага дією» («Operation Respect») – програма відомого американського музиканта Пітера Ярроу, який вже кілька років працює в Україні. Проект включає в себе музику, відео, шкільні заняття, вистави та професійний розвиток. Головними засадами Operation Respect є забезпечення та покращення безпечного, турботливого та шанобливого навколишнього середовища для дітей та молоді.