«Сім гріхів» українського театру
«Листом до уявного друга» (російського) розпочав свій дискусійний спіч український театральний критик, заслужений журналіст України та завідувач відділом культури інформаційно-аналітичного тижневика «Дзеркало тижня: Україна» Олег Вергеліс. «Здраствуй мій дорогий (уявний) друже! Ти бачиш про нас лише те, що показують російські телеканали, в основному спотворене, але насправді, український театр є, і розвивається» - так починався «лист» пана Олега. А далі він розповів коротку історію українського театру, відзначивши, що найбільшою особливістю, його «брендом» є акторський театр.
У метафоричній формі розповів Олег Вергеліс і про недоліки та проблеми – «сім гріхів» сучасного українського театру. До них він відніс корупцію, яка «набула потворних форм»: «Це і призначення, що не відповідають сутності, кадрова політика. Це і байдужість: люди перестали відвідувати вистави один одного, це гріх, роз’єднаність, гра в мовчанку. Інший гріх – бульварність репертуарна, яка за 20 років виробила звичку заробляти гроші дуже легким шляхом. Інший гріх –«інцест», клановість, сімейність в українському театрі почала народжувати хворих «дітей» – хворі твори, і останнє, – самозаконсервованість: не хочемо показати те краще, що у нас є десь за межами України і не відкриваємо двері».
Позитивні лінії у театрі, за словами українського критика, пов’язані з «рухом знизу», тобто з приватними джерелами і нецентральними театрами. Єдиний такий позитив нашого театру Вергеліс доповнив сподіванням на те, що «диво» у театрі таки станеться, і що «можливо пройде якийсь короткий проміжок часу і прийде текст, який виправдає наші мрії і сподівання».
Підсумував свій погляд Олег Вергеліс обнадійливим висновком: «Незважаючи на те, що ми маємо 140 театрів і зменшується кількість глядачів, однак я б запросив наших московських друзів на ті сполохи справжньої театральності, які є в Україні».
У свою чергу, московський театральний критик, помічник художнього керівника МХТ ім. Чехова Павел Руднєв відзначив, що концепція семи гріхів театру, запропонована Вергелісом відноситься і до Росії: «У нас так само сильний театр традиційний. Однак у нас відбулася зміна поколінь останнім часом, до того ще й на рівні глядача, який став вимагати нового театру». За словами російського театрознавця, держава усіляко сприяє розвитку театру в Росії (тобто в Москві, як стало зрозуміло з лекції). Різноманітні державні квоти та «заохочення» сприяють тому, що російський (московський) театр розвивається дуже швидко, так що «Після 2000 Москва стала столицею світового театру».
На жаль, через брак часу і велику аудиторію професійних театралів, які зібралися взяти участь у дискусії, не вдалося запитати у шанованих респондентів, чому мова про російський театр пішла у контексті виключно і лише московського. І чи так само держава звертає увагу на проблеми периферійних (або, як мінімум, обласних) театрів і допомагає їм розвиватися. Чи у Росії усі театральні дороги ведуть у Москву? Запитання для роздумів і майбутніх дискусій.
