Мешканці Львова зізналися в своїх політичних вподобаннях
Довідатися такі, переважно не надто приємні показники симпатій львівського електорату – це привід для двох варіантів реакції: або оголосити оприлюднені результати «замовними» (як це прийнято робити, коли цифри не тішать), або продемонструвати активністю персональною та власних політичних сил, що львів’яни просто недооцінили їх, прогледіли титанічну працю місцевих політиків в ім’я процвітання міської громади та кожного окремого її елемента, себто, мешканця Львова.
Але будь-якої реакції, принаймні, поки що, не помітно. А тому залишається самостійно проаналізувати, кого і як оцінюють львів’яни.
Розпочнемо з партій. Те, що ВО «Батьківщина» продовжує втішатися прихильністю третини виборців Львова (32%) демонструє хіба що невмотивований консерватизм місцевого електорату. Брак будь-яких успіхів цієї політсили у парламенті (окрім постачання «тушок» для Банкової) та активності місцевих осередків, яку на Львівщині можна помітити хіба що під мікроскопом, відверта гризня за статус «я буду головний на Львівщині у президентській кампанії»… І при цьому консервативні галичани таки знаходять для себе якісь, хіба на підсвідомому рівні зрозумілі аргументи, чому вони все ще бачать для себе надію на краще у біло-сердечному бренді ув’язненої газової принцеси Юлі.
Рівень підтримки проекту Віталія Кличка (УДАРу) теж змушує подивуватися. Як не як, 24%. Це при тому, що за політичною пасивністю Львівський УДАР цілком здатний конкурувати з «Батьківщиною», а його головні репрезентанти (народний депутат Ярослав Гінка та керівничка фракції в обласній раді Оксана Юринець) у випадку появи на публіці навіюють ідею скористатися їхніми образами, як ілюстраціями до поняття «як не повинен виглядати політик». Але у випадку цієї політичної структури логіка громадськості все ж таки зрозуміліша – хто б там з прапорами і значками УДАРу по телеефірах не кружляв, але надія на самого лідера, Кличка, все ще є. А, може, щось і в Україні зможе змінити на краще, якщо поміняв все у світовому боксі?
Третє місце у симпатіях виборців Львова (20%), яке дісталося «Свободі», мало б серйозно роздратувати претендентів на монополізацію симпатій галичан. Але політична «бронза» є цілком закономірною. Отримавши на місцевих та парламентських виборах величезний аванс, бійці Тягнибока примудрилися розтринькати його, пустившись у місцевих радах Львівщини (і, перш за все, у самому Львові) в процес постійних гучних політичних заяв та скандалів, які мали б слугувати своєрідним «фіговим листком» для соромливого прикривання різноманітних операцій з комунальним майном, земельними ділянками тощо. Львів’яни цінують політичну безкомпромісність та античну естетику, проте «фіговий листок» виявився дещо замаленьким, щоб приховати собою сфери якнайбільшої активності «свободівців» у місцевих радах. А, подекуди, відвертої пасивності, продиктованої чи то браком досвіду у молоденьких, випадково набраних кандидатами у депутати людей, чи то якимись іншими міркуваннями їхніх вищих парт провідників за грою на політичних шахівницях. Як би там не було, результат очевидний – лишень «бронза», і мінімум перспектив «вистрелити» вдруге на перше місце.
Скромні 6%, які отримала Партія регіонів, є свідченням не те щоб негативних оцінок діяльності місцевої виконавчої влади (оскільки вона, діяльність, практично не помітна, то й не викликає невдоволення громадян, які тішаться принципом «аби не перешкоджали»). Це, скоріш, оцінка персонально лідера місцевої ПР, Петра Писарчука, який криво-косо, але продовжує підтримувати з допомогою своєї команди міф про те, що він - господарник та меценат. Щось на кшталт того міфу, згідно якого «Вона працює». Точніше, працювала.
Решта політсил можуть тішитися рейтингами, які коливаються на рівні статистичної похибки, або, як кажуть у Львові – на рівні плінтуса. Як от КПУ з 1% симпатиків Симоненка. Або ж НРУ, УНП, КУН, УРП «Собор» тощо, про які все ж таки хтось з респондентів згадав і навіть вподобав – їх соціологи об’єднали в категорію «інших партій», і загалом нарахували сумарного електорату на 3%.
Що ж, спільна «трійка» для партійних «двієчників» вчорашнього дня – це таки успіх.
А ось 14% опитаних так і не змогли визначитися, котрій партії вони готові довірити власне майбутнє та майбутнє своїх дітей. Так що, якщо серед львівських політиків виявляться певні мудріші та енергійніші постаті, поле, на якому можна шукати та знаходити прихильників ще доволі велике. Але…
Але, як виявляється, мешканці Львова майже не знають місцевих політичних лідерів. Керівників міської організації «УДАРу» Юрія Мартинюка та «Батьківщини» Михайла Мужилівського ідентифікують, як політиків, менше 3% респондентів. Голова міської «Свободи» Маркіян Лопачак володіє рейтингом пізнаваності 12%. Звичайно, якби опитували виключно членів партій, принаймні власних лідерчуків ідентифікували б значно інтенсивніше. Однак, поки що у львів’ян питання стосовно того, хто у місті є представником тієї чи іншої партії (не йшлося про формального керівника), отримало доволі оригінальні відповіді.
Стосовно «Свободи», були названі полум’яний мітинговий трибун Юрій Михальчишин, претендентка на статус революційної інтелігентки та визначного філолога Ірина Фаріон, а також Степан Павлюк. Остання фігура (депутат міської ради попередньої каденції, тоді ж - голова постійної депутатської комісії з житлової політики), у свідомості респондентів, мабуть, злилася з іншими діячами – академіком Степаном Павлюком (зовсім не членом «Свободи») та секретарем міськради Василем Павлюком. Автентичний «свободівець» Степан Павлюк останніми часами політичну активність втратив і навряд чи може асоціюватися серед львів’ян як одне із партійних «облич» поряд з такими харизматичними діячами, як Михальчишин та Фаріон. А ось Василь Павлюк мав би серйозно замислитися над тим, як підвищити свою впізнаваність – щоб не плутали слугу громади з академіками та однопартійцями – однофамільцями.
Василь Павлюк
«Батьківщина» у Львові, як виявилося, асоціюється з персонами народного депутата Степана Курпіля (все ж таки газета «Високий замок», яку він спільно з дружиною Наталкою Балюк плекає вже безліч років, має чимало відданих передплатників і просто читачів), його колеги по парламенту Ігоря Васюника (чия команда, варто визнати, доволі ефективно працює над пропагуванням особи шефа серед виборців), а також Сергія Власенка.
Адвокат Юлі Тимошенко, завжди стриманий та ввічливий, котрий став куратором Львівщини, неминуче привернув до себе увагу місцевої громадськості.
З «УДАРом» все просто. На першому місці «нормальна баба» Оксана Юринець.
//vybory2012.wcu-network.org.ua
Саме так вона себе позиціонувала в рекламному відеоролику в 2012 року, невдало намагаючись вибороти парламентський мандат у мажоритарному окрузі в того ж Ігоря Васюника, далі – мешканець Верховної Ради Ярослав Гінка, а слідом - Петро Адамик, який вчасно залишив мертвий проект партії «ПОРА», перемістившись разом з мандатом депутата міськради до «УДАРу» та отримавши за це комфортне місце керівника виконкому.
Ще простіше з Партією регіонів. Звідтіля львів’янам найвідоміші Петро Писарчук (традиційно), нардепка Ганна Герман (спробуй не помітити таку «краянку») та Олег Баран.
Олег Баран
http://zik.ua/gallery/full/b/a/baran.jpg
Цей пан не стільки знаний у якості лідера малопомітної львівської міської організації ПР, або ж як депутат обласної ради (де його діяльність також рідко привертає увагу), скільки через продукцію торгової марки «Родинна ковбаска», котра продається ТзОВ «Барком» (чий засновник, звісно, і є Баран). Щоправда, якість тамтешньої продукції у поціновувачів м’ясних виробів викликає, м’яко кажучи, великі сумніви. Але більшість львів’ян задовольняються ціновою політикою, заплющуючи очі на якість. Крім цього, Олег Баран - президент волейбольного клубу «Барком-Кажани», яка зараз невдало виступає у Суперлізі. А влітку додатково уславився тим, що провів у Львові Перші Міжнародні волейбольні змагання «Кубок Лева». Так що крихта за крихтою, а м’ясник-спортсмен таки увійшов до п’ятірки найбільш знаних регіоналів Львова.
Однак все це справи та персони містечкові. А є політики державного масштабу, претенденти на президентське крісло, до котрих львів’яни також мають своє ставлення та симпатії. Отож, якщо б вибори відбулися зараз, і Юлія Тимошенко взяла у них участь, у першому турі за неї проголосували б 28% львів’ян. Віталія Кличка підтримали б 27% (різниця в межах соціологічної похибки). Натомість, за умови участі Арсенія Яценюка, він отримав би лишень 21%, пропустивши вперед Віталія Кличка (32%). При цьому, понад 10% прихильників ВО «Батьківщина» у виборі кандидата в президенти надають перевагу не Яценюкові, а іншому кандидатові. Що не притаманне симпатикам УДАРу та Кличка. Таким чином, львів’яни недвозначно натякають Арсенієві Петровичу – не ходив би ти у президенти, бо коли навіть у нашому місті не переможеш, то де ж іще? В Чернівцях?
