«Моя бабуся»: глядацький погляд на сучасне мистецтво
Перше «за» виставка може отримати вже через те, що експонується в непересічному місці – галереї «Дзиґа» – осередку сучасної новаторської і «правдивої» творчості. Перше «проти» – має за те, що «твори мистецтва» - емоцій не викликають, жодних. Хоча ні, викликають щирий подив. Може то і є їх головна мета?
Однак, цю мою думку одразу заперечує пояснення виставки чи то від авторки, чи від «вдячних» критиків: «Моя бабуся» – це проект про окрему культурну субстанцію не визначену в часі і просторі. Погляд фіксує центральна фігура, яка блокує загальну стійку невизначеність. Це алегоричний імпульс форм, що втілюють у собі духовну силу з прихованим агресивним контекстом.
А виглядає все дуже просто, і навіть більш, ніж зрозуміло: на паперових ватманах зображені оголені жіночі образи у повний ріст. Техніка малюнку (хай пробачать мене знавці) – подібна до тої, як дівчатка малюють (або малювали колись, бо зараз такі продаються вже готові) у молодших класах. Так і хочеться «прикріпити» до них оті самі, як в дитинстві, намальовані «одежки».
Стиль «творів мистецтва» – синтез ідейного соцреалізму й модерну (якщо таке можливо). Однак про це свідчить головна експозиція – картина, на якій зображені «рубенсівські» жінки (оголені звичайно у цьому випадку) та одягнена! у воєнну форму від Другої світової «бабуся», яка й дала назву виставці. Звідси, певно, і алегорія. Далі «ідею» доповнюють паперові квіти. І, зрештою, в моїй непрофесійній (в контексті сучасного образотворчого мистецтва) голові виникає один-єдиний висновок, що характеризує виставку «Моя бабуся»: краса і затишок. Той самий, що був головним кредо (і, певно, ознакою) журналу «Радянська жінка» і який, вже тоді у моїй дитячій голові сприймався як відверта алегорія.
