Традиції українського весілля на фестивалі «Веретено» у Львові
Як зазначив, науковець Інституту народо-знавства НАН України у Львові Віктор Нємєц, попри усі багатства українських традицій та обрядів, весілля залишається чи не найяскравішим надбанням народу.
«Щоразу дивуюся наскільки самобутній обряд і скільки є його локальних особливостей. Недарма кажуть – що не сторона, то то новина. І коли буваєш у різних українських регіонах, постійно у цьому переконуєшся», - каже науковець.
За словами Надії Дзвоник, голови оргкомітету фестивалю, завідувача етнокульторологічного відділу музею «Шевченківський гай», обряди які привезли показати колективи сьогодні нажаль зникають. Вони зберігаються лише в окремих селах, де мають свої регіональні особливості та мовний стиль.
Так, народний аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Кумасі», із села Чагів, Оратівського району Вінниччини на фестивалі відтворив фрагмент весільного обряду, за яким на Поділлі дівчину віддають у невістки.
«Обряд називається – «по воду ідемо, молоду ведемо». Родина молодої наступного дня після весілля у понеділок приносить їй в дім свекрухи сніданок. Але перед сніданком ми ведемо молоду до найстарішої в селі криниці, яка у нас називається Джерело. Вона там набирає у відра води та приносить на коромислі свекрусі і частує її. За це свекруха кидає їй в воду копійки і перев’язує невістці голову хусткою. Це все ми оспівуємо в піснях. Потім ми всі сідаємо за стіл і снідаємо», - пояснює Ліда Середа, керівник колективу «Кумасі».
Також, за словами жінки, етнографів зацікавить унікальний національний стрій, який зберігся лише в їхньому селі Чагів на Вінничині. А саме – різнокольорові рожеві та голубі фартухи, характерного крою, які жінки одягають на свята.
«Де ми в Україні не побували, а таких костюмів як у нас немає ніде! Всюди білі вишиті фартухи, а у нашому селі ми зберегли свою традицію ось такого пошиття. Навіть коли відбувається сучасне весілля, наступного дня, у понеділок одягаємось так як зараз», - каже Ліда Середа.
Водночас, народний аматорський фольклорний колектив «Криниця», із села Видерта Камянко-Каширського району, Волинської області показав колоритний обряд розплітання коси молодої перед весіллям.
Під час цього обряду збирається вся родина та молода з дружками. Останні сідають на лавку і брат розчісує молодій косу та мастить її маслом. Все це відбувається під традиційні співи жінок.
Розчеши Василько косу гарненько,
Щоб було жити Галі добренько.
Ой дай матенько масла, я коровеньку пасла
Гонила на росу, дай масла на косу.
Тоді батько накладає їй на голову вінок зі стрічками. А жінки співають:
«Давай батенько віноки,
не піду я в танок
Не піду з дружичками,
Вже не буду я з вами»
Згодом молода підходить до батьків, вклоняється та просить благослови її. Під час цієї церемонії присутні співають: «Старенькому маленькому вклонися до ручок, а батінку, матінці до ножок». Вже після того як гості складають молодій гроші на посах, всі сідають за стіл, та співають різних пісень. Традиційно завершується все танцями. Зокрема, танцюють «Краков’як».
Кряков’яче, Кряков’яче
Твоя дівчина плаче
Вона в морі купалася,
Вона рака злякалася
Як пояснила, науковий співробітник відділу фондів музею народної архітектури та побуту «Шевченківський гай» Любов Сварник, до шлюбу дівчина ходила або зі сплетеними косами, або з вільно спадаючим по плечах волоссям. А весільний обряд – це був перехід від одного стану до іншого, від дівчини до жінки.
«У деяких регіонах косу просто розплітали, у деяких втинали, десь накручували на так звану кембалку, такий дерев’яний кружечок. Адже жінка вже не мала права показувати волосся. Вона мусіла вже тільки ходити під хусткою», - каже Любов Сварник.
Та хустку, за її словами жінки почали носити в уже значно пізніший історичний період. До того ж, були різні способи пов’язування хустки, адже хустку носили і дівчата. Так крім хусток на фестивалі можна було побачити і більш древній жіночий головний убір. Так, у колективу з Городенківського району, Івано-Франківської області голови старших жінок були загорнуті в перемітки - рушникоподібне полотнище, часом довжиною до 3 метрів, один з найдавніших елементів одягів Покуття.
«Перемітка на голові зав’язується так, що видно лише обличчя і не виглядає жодної волосини. Жінок в перемітках можна побачити на старих картинах та на малюнках в літописах. Зокрема, в перемітці на картинах зображується княгиня Ольга. Хусткою почали пов’язувати голову вже значно пізніше. А перемітка – це була гордість жінки. Нечесна дівчина не мала права одягнути перемітку. Проте, спосіб пов’язування перемоток вже майже зник на початку 20-го століття. У таких ще в 30-х роках ходили на Жидачівщині. А більше таке ніде не збереглося. Тільки на Поліссі та Городенківщині», - розповідає співробітник відділу фондів музею.
Також Любов Сварник звернула увагу на ще один елемент святкового вбрання - вишиті запаски учасників фольклорного аматорського народного колективу «Крименя» із села Кримне Старовижівського району, Волинської області. Запаскою називають шматки тканини які жінки носили поверх або замість спідниці. За словами працівниці музею, запаски зустрічаються білими, тканими, або вишитими смугастими візерунками.
Водночас у жінок з села Черляни Городоцького р-ну Львівщини цей елемент одягу вишитий шовковими нитками у виді смуг яскравого орнаменту. А доповнює костюм безрукавий корсет з оксамиту, вишитий бісером та цяточками, який носився поверх сорочки.
Не менш цікавий автентичний весільний стрій Поділля показали учасники дитячого фольклорного колективу «КАСАМАРА» із села Шершенці Кодимського району Одеської обл. Дівчата в уставкових вишитих сорочках, темних суконних спідницях сильно вирізнялися з поміж всіх інших учасників. Як пояснила Любов Сварник, оскільки їхні спідниці є пошиті з фабричної тканини, це означає, що цей одяг орієнтовно 1920-их років.
«Дрібнорясовані спідниці, понад край мають нашиті дві широкі смуги оксамиту. Доповнюють стрій широкі, давні пояси, які в різних регіонах називалися по-своєму. Також цікаво, що їхній нагрудний одяг шився разом зі спідницею. Зокрема, на Поліссі такий нагрудник називають літник. Разом з ним запаску вже не одягали», - каже працівниця відділу фондів музею.
Окрім автентичних національних строїв на фестивалі можна було побачити і чимало стилізованих костюмів з Полісся та Гуцульщини, зроблених по народних мотивах.
Проте, не тільки колоритним одягом та давніми обрядами подивували львів’ян. Як розповіла Надія Скорик, керівник колективу «Касамара», у їхньому селі Шершенці на Поділлі збереглася традиція випікати святковий хліб та дарувати його на весілля. Тож цей весільний хліб вони привезли і до Львова та подарували музею.
«Калачі сплетені увосьмеро завжди даруються впарі і покриваються хустиною або рушником. Непокриті калачі давати неможна. Покриваються для того щоб був добробут і злагода в усіх хто їх дарує. Причому, на весілля та на хрестини даруються калачі сплетені лише учетверо і увосьмеро (за здравіє), а за упокій – утроє та усемеро», - зазначає Надія Скорик.
