Немає грошей – можна заробити, немає совісті – вже ніде не візьмеш
Так, моральність та етика вимагають від людини певних зусиль над собою. Ти маєш у певних випадках і вдаватися до обману та акторської гри. Але й у відповідь також отримуєш певні бонуси. До прикладу, за нормами все тих ж моралі та етики ти не можеш без докорів сумління справляти «велику та малу потребу», як пес, де тобі заманеться. Та у відповідь ти отримуєш прийнятний запах у повітрі, і ти не відчуваєш, що проживаєш у туалеті залізничного вокзалу станції, де зупинка потяга майже свято й можливість втечі.
Тобто, правила етики досить потрібна річ. Тому що вони не приймаються ніякими законодавчими та іншими органами, а створюються в процесі життя й продиктовані самим людським життям. І якщо за весь час існування людства від них не відмовилися, то вони таки дієві. І адекватна людина це розуміє й добровільно дотримується їх. Проте у суспільстві є й маргінальні елементи істот з набором хромосом у 23 пари. І з ними не все так просто.
Причини того, що людина живе на вулиці, не соціального, не економічного чи культурного характеру. Це все психологія. Тобто людина, котра майже все життя проводить на вулиці, не повертається до способу життя більшості суспільства не тому, що не може, а тому, що не хоче. Тому ніяка влада ніколи не зможе вирішити проблеми безхатченків. Бо хто тимчасово потрапляє у такий стан і він так жити не може, то всіма силами вибереться. Але це так, ліричний відступ.
foto.delfi.ua
Коли люди обирають такий спосіб життя, то їхнє право. Й осуджувати їх за це не можна. Однак ці люди, зробивши свій вибір, не йдуть кудись жити у ліс чи степ, а продовжують жити у тому ж таки суспільстві, просто перейшовши з однієї соціальної групи в іншу. Щоб якось прожити, вони жебракують, просячи різні речі або харчові продукти чи грошовий еквівалент останніх у все тих же членів суспільства.
В ідеальному варіанті, можливо навіть утопічному, не повинно виникати ситуації, свідком якої стали люди різного віку та статі біля трамвайної зупинки. Де, навряд чи в тверезому стані та світлому розумі (про це свідчить поза, у якій було побачено «героя» – однією рукою притримуючись за стінку малої архітектурної форми), немолодий чолов’яга, одягнений не у фірмовий одяг від провідних дизайнерів світу та України, справляв свою «маленьку потребу» навіть не намагаючись прикритися. І робив він це прямісінько біля тротуару далеко не найменшої вулиці міста й трамвайної зупинки. У цей час від вагонів електротранспорту йшла матуся із маленькою дочкою.
Як на мене, то цей чолов’яга та йому подібні не заслуговують на повагу з моєї сторони й, узагальнюючи, всього суспільства. Якщо він мене/тебе/його/її і так далі не поважає, чому я/ти/він/вона маємо поважати таких людей? І таке навіть мимоволі й мимохідь побачити просто неприємно. Чи ні?..
