Володимир Касяненко, винахідник, громадський діяч, меценат
Народився 1954 року. Закінчив шосту Мерефянську школу з золотою медаллю. Після армії намагався вступити до військової академії, вважався неблагонадійним і тому не був зарахований.
За мною гачки водилися за націоналістичні справи. В армії – це ж усі сержанти стук-стук-стук… А я ж цього не знав, язик отакий...
Потрапивши до військової академії почав готуватися до вступних іспитів з хімії, фізики, біології і російської мови.
Пам’ятаю, як викладач читає фізику і каже: «Є одна задача для золотих медалістів, яку ніколи золоті медалісти не розв’язують. Отака двояко випукла лінза…» Викладач пояснив як розв’язувати ту задачу. Він тоді не знав, що серед слухачів є звичайні люди, тобто не військові. А я тоді був коротко підстрижений, як солдат.
Мій батько мріяв, щоб я закінчив військову академію. А мати казала: «ну який з нього військовий?» Насправді, мати мала рацію, бо знала мене краще.
Складав іспит з фізики разом із медалістами. Профільним предметом на медичне відділення була фізика. Це лише в Совєтському Союзі так могло бути. Хімія – я розумію, біологія – теж. Але фізика… В Ізраїлі 4 роки лікарів готують і прекрасні лікарі, а в нас – 7 і майже самі дурні.
Медалістів на іспиті позавалювали, випускників медучилища теж. Я розв’язав усе. Сказали – не чіткий почерк, тому 4. Як, я ж усе розв’язав? «Тоді ось іще одну задачу!» Я розв’язав. А 5 ставити було не можна. «Ану давай іще одну!» Почекайте, одну чи 10 задач? «Та постав йому п’ятірку, все одно відрахують», - сказав один з викладачів.
«Ви себе не правильно повели, ці люди зараз мають величезну владу. Ви абітурієнт, Ви цього не розумієте. Вас відрахують. Або ідіть тільки на 4-тий факультет підводних човнів», - пояснили в деканаті.
Я не згодився і мені порадили піти за станом здоров’я.
Потім приїхав до Харкова й подав документи до медінституту. Мені одразу сказали, що на мене прийшли папери, за якими я точно не поступлю.
«Не зарахуємо ту фізику, доведеться перескладати заново, і зробимо все, щоб ти сюди не вступив», - так і сказали.
Після цього я вихопив документи і побіг у Харківський політехнічний Інститут. На хімічний факультет - спеціальність «неорганічна хімія» - профільний іспит був не хімія, а математика.
У мене була золота медаль, але атестат був чорним. Хоч я й писав, що відмінник, вони призначили складати іспит не з медалістами, а зі звичайними випускниками, 5 серпня. Іспит склав на п’ятірку. А потім мені кажуть: «Так ти ж нас обдурив!!! Ти повинен був 1 серпня з медалістами складати!» Та я ж, кажу, не призначав час здачі. «Так, але все одно, ти нас обдурив!!!»
Якось мене взяли. Також докоряли за те, що українською говорив. Мене там дуже не любили, але якось той інститут закінчив.
Після першого курсу мене відправили не в будівельний загін, а в колгосп. За мною почали слідкувати, що, де і коли я балакаю. Це так жахливо було…
Коли у 1991 році Совєтський Союз рухнув, я пішов і взяв свою особову справу. Начитався… До цього часу ні з ким вітатися не можу. За рідкісним винятком, доносили всі.
В інституті майже всіх випускників розподілили на військові заводи, а мене, за довгий язик, у Запоріжжя на автозавод. Потрапив у ту групу, яка розробляла «Таврію». А потім мене направили в цех на три зміни, майстром. Звичайні робітники отримували 120 рублів плюс премія, а я отримував 199 рублів. Це вже були якісь гроші. Жінка на той час була вагітною. Я там відпрацював з 1 квітня 1977 до 1 вересня того ж року. А 1 вересня в мене народилася дитина. За ці півроку у мене було 28 днів відгулів. Майже місяць працював без вихідних. Всі нічні зміни були моїми. І коли немає майстра, доводилося працювати за двох. Часто заміняв дівчат. У нашій зміні було 54-55 дівчат і лише 2 чоловіки.
На конвеєрі працювати було дуже важко. Там не втечеш, не збрешеш. Там де більш-менш нормальна праця, там були й інші люди. А там було таке сяке, чорне, хитре… одним словом сволота. Все таке, щоб нічого не робити. Ще той контингент. Порядних людей у колективі було дуже мало. Але такі люди, все ж таки були, і вони мене дечому підучили. І мені це дуже знадобилося й на інших роботах.
Потім повернувся до Харкова. Влаштувався на завод ім. Шевченка. Ставилися до мене не зовсім добре, тому що був як неблагонадійний. І мене відправили на протезний завод запускати нову лінію. Я сам запустив ту нову лінію, і в мене це вийшло, бо на заводі робив подібне. Пробув там півтора роки. Я говорив українською мовою. А директором заводу був Ісаєв, який постійно казав: «Что это за национализм?»
Я звідтіля пішов і виробнича лінія почала давати збої. Мене покликали назад. Я сказав, що допоможу, тільки за гроші. Вони не погодилися і наскаржилися в КГБ, що я, начебто, зумисне зробив так, щоб були збої на виробництві.
Мене викликали і спитали, що я зробив. А я відповів, що на таку лінію потрібен наладчик, коректувальник і майстер. А я це все один робив. На той час я був кращим майстром совєтської автопромисловості, атестувався у 1977 році. І мені сказали: моя задача, щоб був план – решта – начхати. Інженера й усі інші – це вже не моя турбота. Добре, що вони зрозуміли. Мене там ще місяців два потримали, потім ввели ставки, почали шукати людей, мені платили копійки, а їм почали сплачувати нормальні гроші.
Ще пройшов курси секретарів. Потім потрапив у Мерефянську міськраду. Отримав таке завдання: із 14 лютого до 1 вересня відкрити шість бібліотек і музичну й художню школу, не маючи на це ні копійки грошей. Це по району. Я це встиг. Ще кинувся відкрити пам’ятник Івану Сірку та Яворницькому. Але ці пам’ятники мені гикнулися через два роки.
Був такий стукач Солдатенко, робив на Харківському радіо. І його дружина брала в мене інтерв’ю, про те, що я відкрив і як це все вдалося. Я їй українською мовою… А вона ж вимагала російською. Я відмовився. Це ж обласне радіо, всі в селах розмовляли українською. Нагадав їй про рівноправність мов. Після цього мене викликав перший секретар райкому партії...
У нас було два голови сільради, які були в душі націоналістами, і вони мене любили, тільки сказати про це не могли. І один голова сільради Люботинський сказав мені: «Вова, тікай, вони тебе в тюрму посадять, і ще двох хлопців думають посадити». Мені хотіли пришити якусь крадіжку.
1982 рік – у мене за власним бажанням забирають партквиток і пішло-поїхало… Мені порадили швидко тікати: «Їдь кудись подалі, щоб ніхто не знав. Є такий літак, що летить аж до Іркутська. Сідає він у Волгограді, в Свердловську, в Омську, Красноярську й Іркутську. Ти бери до Іркутська квиток, а висаджуйся десь раніше. І постарайся влаштуватися на роботу, де не треба прописки»
Я ж узяв гроші і валізу, а її треба здавати в багажник. Я хотів вийти в Волгограді. Потім мене щось зупинило. Хотів вийти в Свердловську, а валіза… Потім в Омську, а валіза…
Від Харкова до Іркутська квиток коштував 75 рублів, а від Харкова до Красноярська 68. А від Красноярська до Іркутська – 30 рублів. А на той час це були великі гроші.
Мене виставили в Красноярську, дали на руки чемодан, а на моє місце когось узяли. Бо там по Сибіру битком літак набитий. По-перше, тоді це було відносно недорого, по-друге, потягами там такі урки їздили, що могли й прирізати і що завгодно зробити. Це був 1982 рік.
Я зійшов у Красноярську і пішов влаштовуватися на роботу. Ніде не брали, бо не було прописки. І я тоді пішов туди, де живицю підсікають. Там працювали лише ті, що відбули, або відбували покарання у тюрмах. Мені казали: «Та Ти що? Ти де працював? Вони ж тебе уб’ють!» Я пішов у відділ з працевлаштування і мені сказали: «Йди тільки на алюмінієвий завод. Там гарна платня. Іди тільки до замдиректора, не до начальника цеху, там візьмуть. Він теж у Сталіна вчився, в таборах сидів»
Я йому розповів, що є справжньою причиною моє втечі. І він порадив, не говорити нікому й нічого про український націоналізм, бо такого не зрозуміють. Він порадив розповідати про себе так: «Ти йшов з полювання і стріляв по тещі. І за це тебе вигнали х партії. Це зрозуміють»
Взяли мене на роботу в найвіддаленіший цех, який розташований за 8 кілометрів від прохідної. По заводу їздив такий бічевоз (ЗІЛ і до нього такий великий причеп причеплений). І ото на такому їздили. Я приїжджаю в третій цех, там не взяли, а в другому, сказали: «Так, нам такі потрібні. А чого б і ні? В мене вся бригада зеки, хоч один буде не зек»
Але тоді я ще не розумів, куди то я потрапив. І доки там проходив техніку безпеки, через тиждень потрапив до лікарні з апендицитом. І в лікарні пролежав два місяці. Був сепсис, його пізно скрили. Я ледь не помер. Дуже схуднув. Потім у січні мене ще на місяць на перенавчання направили. Я був таким худим, що лом не міг тримати, а там лом важив 32 кілограма, шумовка 25, а скребок – 80. І це все треба було носити й користуватися, і ще 950 градусів температура, 157 тисяч ампер струм, 400 вольт напруга.
І яка платня була за таку працю?
– 500 рублів. Це були величезні гроші. Я був Касяненком, а начальник цеху – Касян. Звісно, ставлення було позитивним, але треба було старатися.
Із зеками було декілька конфліктів, які ледь не коштували мені життя. Якось пронесло, але могли б і вбити. Такі закони були: «Тайга – хазяїн, ведмідь – прокурор» Навіть ,коли за часів Андропова намагалися затягнути всі гайки, то абсолютно всі гайки затягнути не могли.
«Я вже відпрацював на хазяїна. А Ти що сюди, гроші приїхав заробляти, хахол?», - бувало й так казали. Але потім почали поважати.
Коли помер Андропов, мені запропонували з’їздити закордон. У нас закордон поїхати – це була велика проблема. А там, не знали кому ту путівку дати, бо ніхто не хотів 375 рублів за путівку сплачувати і 150 рублів за літак.
Довелось їхати мені.
А куди?
– Чехословаччина, Польща. До НДР не вийшло.
Потім потрапив у Норільськ. Поступив заочно в аспірантуру. У мене було два винаходи, які давали по мільйону рублів економічного ефекту. Там мене поважали.
Розкажіть більше про ці винаходи.
– Температура кипіння сталі 1300 градусів (не менше ніж 1190). Алюміній плавиться при температурі, грубо 700 градусів. От вкидаєш алюміній, він має впасти і розкислити цю сталь. Але через те, що алюмінієві частинки легкі, стільки б ти їх не вкидав, вони не розкислить нижній пласт сталі. Ти ж нічим сталь не перемішаєш. Можна перемішувати газом крептоном, але це дуже дорога технологія. Я дійшов висновку, що ті частинки, які вкидають у сталь, мають бути важчими. А в нас на заводі було багато виробничих відходів. Відходи на 40% містять залізо, питома вага – 8; на 20% із міді – питома вага 9 і на 40% із алюмінію, питома вага – 3. А треба було отримати сплав із питомою вагою 6. Я придумав як з користю використати ті відходи, які взагалі не знали куди подіти. Відходів там валялося тисячі тонн.
Я брав ці відходи (а це порушення техніки безпеки, бо там шкварчить, там током б’є), надівав захисне покриття на обличчя, брав ложку, яка важила 25 кілограм, і в ній ще 10 кілограм алюмінію… І пробував.
Мене перевели в дослідний цех, і я там сам зробив чи то 10 чи 12 тонн сплаву з алюмінієм. На заводі провели випробування. Процес розкислення прискорювався. Тоді мідь зумисне виводили з технологічних циклів, бо мідь – дефіцитний метал, а там було міді скільки захочеш.
Потім підписали мою заяву на винахід і відправили її в бюро раціоналізації винаходів. А потім я збільшив питому вагу сплаву за рахунок частки заліза. Розкислюваність стала ще більшою. І на заводі почали брати дві тисячі тонн оцього сміття, з яким не знали що робити. І за рахунок цього наш завод став давати не 900 тисяч тонн алюмінію, а 902 тисячі тонн алюмінію, тому що просто сміттям додавали. І вартість тонни алюмінію була до 900 рублів, а вартість тонни заліза – в межах 55 рублів.
Було два винаходи в одному році. І мене тут же направили в аспірантуру.
Чи сприяло навчання в аспірантурі Вашій подальшій науковій діяльності?
– Наука там була за вуха притягнута. Навчався у Красноярському інституті кольорових металів. Написав кандидатську роботу про зміну питомої ваги сплавів і захистив її. Вступив ще раз до партії. Горбачов тоді дозволяв.
Далі життя налагодилося?
– Коли почався розвал Совєтського Союзу, приїхав до Харкова і почав собі тут шукати роботу. Потім, ледь не на колінах, випрошував собі квартиру. Дали самострой. Ми клеїли шпалери, робили підлогу. Все сами до ладу доводили. Спочатку самі стіни стояли. Вселилися 20 грудня 1991 року. На 38 році життя я отримав житло.
От зараз розказують про те, як добре квартири давали. Так їх же давали далеко не всім.
4 червня 2002 року померла моя мама. Батько помер дуже рано. Йому там у партії так за щось дали, що він прийшов і дома помер у 53 роки. Таке було життя. У четвер була нарада, а в п’ятницю повна лікарня людей у післяінфарктному стані.
Я вважаю, що моє життя вдалося.
Дуже дякую Вам за розмову.
