Які чинники впливають на психологію підлітків, і на які вчинки вони здатні за таких умов
Особисто мені дуже добре запам’яталося як у 10 класі на уроках зарубіжної літератури вивчали роман відомого російського письменника Федора Достоєвського “Злочин і кара”. Звісно, що книжка дуже велика, написана складною мовою, тому зручніше було читати критику, вибірково заглядаючи до тексту. З усього цього стало зрозумілим одне, що життя молодої людини, особливо тієї, яка навчається, стоїть вище ніж пристаркуватої бабусі чи дідуся, бо вони вже своє прожили і користі для суспільства приносять мало. Було зроблено висновок, що головний герой роману Раскольніков думає правильно і його дії не нашкодять суспільству, хіба що він може постраждати від психологічної травми, але якщо він це витримає, то буде все добре, ця людина стане сильною і зможе реалізувати свої здібності і відбутися в цьому житті. Так мені подумалося і ці висновки залягли десь далеко в півсвідомості. Я перестала вступати місце пенсіонеркам у транспорті, бо поваги до них як такої вже не було. За браком часу, роман Достоєвського разом із критикою залишилися недочитаними.
Десь через місяць в одній з книжок дещо прочитала про язичницьку культуру. Там було написано, що старих людей, які не могли самостійно себе обслуговувати і працювати з’їдали нащадки, влаштовуючи при цьому пісенні дійства та ігрища. У ті часи, для людини було великою ганьбою просто так помирати, а не бути з’їденим. Здавалося, що така культура мала б місце і в сучасному суспільстві, звісно аби не було всіляких хвороб.
Через кілька днів відбулося знайомство з сектантами, які називали себе баптистами. При зустрічах з ними мій настрій значно покращувався, з’являлися якісь гарні надії на майбутнє. Мій азарт і захоплення були добре вираженими під час різних вікторин та ігор, які проводилися в їхньому клубі. Приходила на кожне зібрання, яке вони проводили ввечері два рази на тиждень. Хотілося ходити на такі зібрання щодня, але їх не було, та й навчатись теж треба. Коли хором співали естрадні молитовні пісні під барабани і електрогітари я забувала про всі проблеми, від них тимчасово можна було звільнитися, але в такий спосіб жодна з них не вирішувалася. Після зібрань на столи виставляли печиво, газовану мінеральну воду, а інколи й цукерки. Цей момент був у мене далеко не на останньому, хоч і не на першому місці.
Матеріальна скрута підсилювалась, навіть коли було обмаль вільного часу або сил доводилося приходити, бо там можна було безкоштовно щось поїсти. Водночас почали підсилюватися думки про скоєння якогось злочину чи крадіжки. Я намагалася позбутися цих думок під час молитов, які так енергійно і весело виконувались, приносячи при цьому естетичну насолоду. Але це не допомагало. У квартирі, там де я оплачувала собі одну кімнату серед старих речей господарки будинку було знайдено старий гіпюровий чорний шарф. Одразу майнула думка: от цей шарф висітиме на шиї, а коли підійду до якоїсь бабусі у вечері, а таку кандидатку можна було б зустріти десь неподалік вокзалу, то я натягну цей шарф на обличчя і заберу в неї сумку. Потім, я подумала, що вночі чи ввечері через нього буде погано видно, або моя жертва його стягне і побачить моє обличчя. Тому я пошила з нього маску продовгуватої форми, вирізала в ній дірки на рівні очей, одягла її перед дзеркалом, поглянула на себе, посмикала і зрозуміла, що зняти її з мене буде дуже складно, тобто я не дам цього зробити.
Саме в цьому “шарфі” я поверталась на квартиру з баптистського релігійного зібрання. Мої наміри щось украсти добре підсилювалися голодом. Сівши в тролейбус я помітила одну бабусю, в сумці якої просвічувався гарний оселедець і дві булочки. Здавалося, що така вечеря цілком вдовольнить мої потреби, тим більше міліція, таку справу розбирати не буде, головне, щоб бабуся не почала чинити опір і ми не побилися. Я чекала коли вона буде виходити з тролейбусу. Наші зупинки майже співпали. Бабуся попрямувала не дуже людними вулицями, але кожен перехожий мене лякав і не давав можливості діяти. Я боялася, що скоро буде її будинок і мені прийдеться шукати когось іншого. Але цього не трапилося. Бабуся наближалась до околиць міста, вулиця була зовсім безлюдна, я вдягла свій “шарф” і почала наближатись до неї поближче. Здавалося що я повністю готова до дій, але в останню мить мене щось стримало, з’явився такий страх, що мені вже перехотілося їсти і здійснювати свій задум. Чого це так?.. Що зі мною трапилося, я ж була впевнена, чому я не можу це зробити?.. , думала я озираючись навколо себе. Вулиця залишалася безлюдною. Я боялася, щоб бабуся раптом не озирнулася і не побачила мене у цьому чорному “шарфі”, який міцно стискав моє обличчя.
Через кілька хвилин страх почав минати, ну хіба це так важко чи небезпечно смикнути один разок ту сумку і гарно повечеряти, думалося мені. Я тихесенько наближуся, смикну, бабусі навіть боляче не буде, сумка ж легесенька, вона її не тримає міцно, але в останню мить ця жіночка похилого віку озирнулася і з жахом закричала на всю вулицю. Я не встигла зорієнтуватись правильно і мій смичок виявився занадто слабким. Робити інший не змогла, страх зупинив усі мої наміри забирати сумку. З усіх сил, незрозуміло від кого чи від чого я бігла у протилежному напрямі. Маска була захована в сумку. Сльози текли по моєму обличчі. Безлюдні темні вулиці лякали мене, бо я зовсім не пам’ятала як треба повертатися назад до тієї зупинки на якій ми вийшли. Я відчувала себе злодійкою і готова була понести будь-яке покарання аби лише позбутися такого почуття. Життя здавалося неповноцінним без усяких надій на краще. Я відчувала сильний головний біль і втому. Навіщо так жити, пробігало поміж думок усе частіше й частіше. Чи то від депресії, чи від слабкості, я впала на землю. Мої роздуми про життя продовжувалися, спотворена уява приводила мене або до самогубства, або до в’язниці. В решті-решт висновком стало те, що я занадто слабка для злочинних дій як морально, так і фізично.
Піднявшись на ноги, я ще довго блукала нічними вулицями міста. Мене не лякала можлива зустріч із справжніми злодіями або голодними безпритульними собаками. Біля однієї сектантської церкви я побачила квіти. До мене прийшла відносно непогана ідея. Зробити б собі з них гарний букет і на ранок, завітати з ними до попередньої господарки житла, в якої я жила раніше. Сказати їй яка вона гарна, як я за нею скучила. Вона самотня, тому порадіє і ми разом поснідаємо. Церковний сторож цього зробити не дав, але біля однієї кав’ярні вдалося наламати гарних рожево-жовтих троянд.
Серед ночі, стомлена, у брудному одязі і з поколотими до крові руками я завітала на квартиру, там де мешкала всього кілька тижнів. Господарка будинку почала вимагати з мене пояснень такого стану. Звісно, що сказати правду, я змогла лише сьогодні, а тоді довелося брехати по повній програмі.
Я сказала, що була на зібранні баптистів, воно закінчувалося завжди пізно. Потім я виявила, що в мене не вистачає грошей на транспорт і вирішила піти пішки. Дуже швидко я заблукала темними вулицями і зрозуміла, що дорога до дому забере набагато більше часу чим я планувала. Я знала, що Ви будете думати про мене дуже погано, будете гніватися, тому зірвала Вам ось ці троянди, щоб Ви мене пробачили. Господарка будинку повірила. Вона міцно обняла мене, сказала, що дуже хвилювалася чекаючи мого повернення, а я чомусь розраховувала, що вона буде спокійно спати і нічого не знатиме. Крім солоних огірків і лушпиння картоплі, яке вона брала у сусідів, нібито варити для своєї собаки, у неї нічого не було. Спочатку вона соромилася таке пропонувати, а я просити, але згодом, ми порозумілися.
Невдовзі, у неї біля хати почали дозрівати шовковиці і полуниці. Потім закінчилася моя шкільна практика і я повернулася на канікули до батьків у село.
З того часу, я розумію, що проблеми не вирішуються самі по собі, і ситуацію можна змінити лише власними силами. Чого я навчилась у баптистів, сказати важко, мабуть співати, але часу витраченого якось шкода, бо співати можна і вдома. Це була помилка за якою слідувала низка інших. Чому вийшовши з церкви я була згодна на злочин? .. Я надіялася що проблема зникне, але цього не трапилося, адже Бог любить трудящих, а життя сильних, слабких воно ламає. Крім того, після таких падінь важко піднятися і почати нове життя, бо в пам’яті час від часу відтворюється те, що надовго не дає спокою. Позбутися цього практично неможливо. Все, я така, це моя частинка.
Крім того, найбільш небезпечним є те, що людина часто намагається виправдати себе і навіть сама собі боїться зізнатися в тому, що зробила помилку. Як добре, що та бабуся зуміла втримати сумку, бо в іншому випадку, мої моральні якості могли б бути знищені повністю, а так їх вдається поступово відтворювати.
Перед пенсіонерками по сей день відчуваю якусь вину чи то обов’язок. Після того випадку намагалася ледь не щодня писати листи своїй бабусі і поступатися місцем у транспорті тим, хто цього потребує. Але це не допомагає. Як би хотілося зустріти саме ту, мною налякану бабусю і попросити у неї вибачення, але знайти її не під силу, оскільки дуже погано пам’ятаю її обличчя.
З того часу чітко розумію, що порушувати закони не можна не тому, що може покарати міліція, а тому, що задоволення від зробленого не отримаєш, пам’ять заважатиме адекватно мислити, психологічний стан буде таким, що можна ще зробити низку помилок і заблукати в тому, який шлях обирати надалі і що є правильним, де та межа за яку не варто перетинати, а де той напрям, за який треба братися віддавши всі свої сили. Людина щасливою лише тоді, коли вона постійно пізнає щось нове, коли щоденна робота їй приносить задоволення, а також, коли поряд є люди, які її люблять і підтримують.
