Галичина, яку ми прос*али, або що не так з нашою історією. Частина третя. Апофеоз. Третя імперія Європи
Посилання на попередні частини - тут.
Останній Ростиславич, Володимир, був явно не готовий володіти такою великою державою. Все життя провів на гулянках, ледь не втратив владу через інтервенцію угорців, яких дивом вигнав, а з досягнень відзначився хіба написанням Слова о полку Ігоревім, та й те не точно. Не дивно, що така людина, як Роман Мстиславич, легко відібрав Галичину.
Станом на 1199 рік Роман вже був в Русі одним з найвпливовіших князів. Любитель інтриг і війн, Роман встиг і добряче “кинути” свого брата, і випадково здати Галич угорцям, і посваритися з Києвом, і залізти у внутрішні польські розборки, і в Новгороді Великому княжити, ще й суздальців розбити добряче.
Князь відразу агресивно напав на місцеву знать, у Длугоша його методи названі звірськими. Об’єктивно, князь повівся з галицькою знаттю не краще, ніж Іван Грозний з новгородською. Асимілювати місцеву, “неруську” знать для князя, який сам жив в історично прив’язаній до Києва Волині, було справою честі. “Не подусивши бджіл не їстимеш меду”, - казав Роман. І в чомусь був правий.
Зазвичай непривітливі до русинів візантійські історики так нахвалювали Романа, що ледь не перехвалили більш ніж свого імператора. А все за його успішні походи на половців на початку ХІІІ століття, які врятували Константинополь від загибелі - під стінами столиці стояли орди кочовиків, тож удар Романа їм в тил відверто врятував Візантію. Хоча, насправді, цього було мало - у 1204 Царград захопили хрестоносці. Кажуть, до речі, ніби Роман відмовився прийняти королівську корону, бо віру зрадити не міг. Ага, домовилися - в Ерфуртському монастирі в Німеччині збереглися записи про космічного розміру пожертви місцевим монастирям. Та й з імператором Роман родичався - і, помітьте, не з візантійським.
З імператорством Романа пов’язує ще одна деталь. Він першим на Русі названий самодержцем, царем. Ні Володимир Великий, ні Ярослав Мудрий, ні Мономах таких титулів не мали - максимум “великий князь” (великий герцог у Європі, не краще бана Боснії чи маркграфа Каталонського, грубо кажучи, годиться королям мешти витирати), а Мономах узагалі “архонт” - губернатор Закарпатської області мовою сучасної термінології.
А тут вже володар навіть не усієї Русі, але уже цар. От що робить з людьми влада - захопивши Галичину, Роман вперто нищив місцеву ідентичність, проте розумів, що ця земля - окрема. А об’єднавши кілька престолів, Мстиславич вирішив не бути окремим князем в кожному селі, а мислити ширше - стати імператором. Адже слово “цар” напряму походить від “цезар”, себто імператор. Тому й захопив Роман Київ, тому й хотів встановити на Русі європейське престолонаслідування - майорат. Він одного разу врятував Візантію і не міг зрозуміти, чому в тій слабкій, розірваній на шматки землі безхребетного володаря звуть “імператором”, а він, гроза Європи - лише князь? Шкода лише, що вдача князя його й згубила. Проте, його діти урок засвоїли. Далі були довгі 40 років війни за його спадщину і апофеоз - королівська корона на голові його сина, одягнутого в імперський пурпур...та про це згодом.
