Львівський Євромайдан: хроніка перших семи днів провокацій
Проте, дій стосовно студентів ніяк проводитися не буде. Мало того, адже ж президент сказав, що ми йдемо до євроінтеграції, а тому заклики, звернення на підтримку євроінтеграції він підтримує: «Ми підтримуємо, влада підтримує, Президент підтримує. І ми йдемо до євроінтеграції. Не сьогодні, то через півроку». Тобто, ви, панове студенти, краще нічого не проводьте, однак ми все одно вас підтримуємо. Особливо «генерал-губернатору» вдався кінцевий «перл»: проблеми, які виникли у кабміні щодо підписання угоди з ЄС, пояснить прем’єр-міністр Азаров - у передачі «Шустер Live». Отже, для роз’яснення таких надважливих питань геополітичного характеру не буде окремої прес-конференції або брифінгу прем’єра (зрештою, і сам президент мав би офіційно щось людям сказати). Все зведеться до рівня теревенів на ток-шоу. Не подумав, але ж не генеральська це справа.
Втім, а чому б Львів не мав би і свого власного шоу? Доброзичливці подбали. Ще навіть Євромайдан не з’явився, ще тільки студенти вперше пікетували облдержадміністрацію…
Є у Львові такий молодий чоловік - Остап Стахів.
Змінив вже ряд громадсько-політичних структур, на сьогодні - голова громадської організації «Ідея нації». Офіційно сповідує ідеологію українського націоналізму, за словами недоброзичливців – культ власної особи та культ грошей, оточуючи себе гуртком особисто відданих йому молодих людей, які захопленими очима дивляться на постать свого провідника.
22 листопада Стахів зі соратниками затесався до натовпу студентів, які пікетували ЛОДА, і неодноразово наголошували – жодної символіки, окрім прапорів України та ЄС. Обравши слушний момент, вони взялися розгортати власний прапор, на якому розташоване зображення, яке вкрай нагадує свастику.
Вмить зорієнтувався екс-начальник управління у справах сім’ї та молоді Львівської ОДА Андрій Рожнятовський, уявивши, яка була б блискуча «картинка» для журналістів: львівське студентство вимагає євроінтеграції під прапором зі свастикою! Тому попросив такого прапора не розгортати. Виникла гаряча дискусія, тому що Стахів за всяку ціну прагнув власне завдання на цей виконати, і прапор над головами студентів здійняти. Не вдалося. Так трапилося, що саме в цю мить звідкілясь подув сильний вітер, і прапор зламався. А потім взагалі щез у невідомому напрямку.
Розчарований Стахів побіг скаржитися міліції, заявивши, що Рожнятовський викрав прапор зовсім в іншому місці - з їхнього агітаційного намету, після чого зламав. Насправді, там зображена не свастика, а «герб опришків Олекси Довбуша» (чи сам Довбуш знав про наявність у нього саме такого герба, історикам не відомо). Через що Стахів вимагає прапор повернути, збитки - компенсувати. Виникла ідейно-геральдична суперечка, в котру вчасно втрутилися працівники МВС. І, оскільки, «сигнал» від ображеного цінувальника символіки опришківства до них надійшов, повідомили Рожнятовському про потребу відвідати райвідділ для надання свідчень. Компанію йому склав депутат Львівської міськради Андрій Стецьків, а слідом, про всяк випадок, подалася ще група молодих людей щоб, при потребі, викликати підкріплення. Міліція виявила мудрість, не бажаючи бачити під вікнами кілька сотень пікетуючих, тому незабаром Стахів залишив райвідділ вкрай невдоволений, а Рожнятовський з колегою – цілковито спокійними.
Так оригінальна фотосесія не відбулася. Але ж є інші можливості. Цього ж дня в приміщенні обласної ради збираються депутати, представники громадсько-політичних організацій, студентства, щоб визначити свої подальші плани та створити координаційну раду. З-поміж інших виступаючих, зненацька до мікрофона прямує голова фракції Партії регіонів Ігор Грещук.
Сам цей факт нікому не сподобався, але ж – демократія, депутат обласної ради. Його довга та нудна промова незабаром всім набридла, і зал почав вимагати завершення. Аж тут Грещук видає інформацію, задля якої, очевидно, і взявся виступати: євроінтеграційні закони, виявляється, провалив не хтось інший, як сама ж Львівська обласна рада! Оскільки своєчасно так формально і не підтримала євроінтеграційний курс президента Януковича!
Звісно, обуренню в залі, де зібралося близько сотні палких «шанувальників» Януковича, регіоналів та їхнього «курсу», не було меж. Грещук намагався продовжити дратувати присутніх, в очікуванні, мабуть, якихось насильницьких дій стосовно власної особи. Щоб, таким чином, хоч з другого дубля отримати відео або фотоматеріали, які б зафіксували хуліганські дії «львівських молодчиків» стосовно мирного депутата. І знову фіаско. Зорієнтувавшись, двоє кремезних депутатів вмить дуже делікатно позбавили його мікрофона і проескортували до виходу із залу. Щоб раптом ситуація не загострилася, як цього прагнув сам Грещук.
Цілий день – і жодної задокументованої провокації, яка б давала підстави для вживання тих чи інших заходів проти протестувальників! Розв’язуючи руки Салові, який, хоч і обіцяв перешкод не чинити, але ж на правопорушення реагувати і він, і міліція законом зобов’язані. Якщо не зазнають невдач аматори, доводиться застосовувати перевірені засоби – Феміду. А їй же ж тільки привід дай, шепни на вухо…
Голова відділу охорони культурної спадщини і культурних цінностей Львівської ОДА Андрій Левик того ж дня похапцем подає у Львівський окружний адміністративний суд позов з проханням заборонити встановлення малих архітектурних форм (маються на увазі намети) на період з 6-ї години ранку 23 листопада по 29 листопада біля пам’ятника Тарасові Шевченку (де вони й розташовані), а також, про всяк випадок – і біля ЛОДА, міської ради та ЛНУ ім. І. Франка, з вказівками точних адрес. Оскільки позивач вважає, що масові заходи можуть завдати шкоди об'єктам культурної спадщини.
О 21.15 одного зі студентських лідерів акції, студента НУ «Львівська політехніка» Василя Молдована викликали на судове засідання, яке розпочалося о 21.00 (!). За 5 хвилин йому зателефонували і сказали, що зробили перерву у засіданні і чекають, щоб він з’явився в суд. Врешті, вже наступного дня, 23 листопада, суд під головуванням судді Олени Крутько прийняв постанову, якою зобов'язав до 6-ї ранку демонтувати намети. Виконавча служба у супроводі міліції поспішила займатися улюбленою справою. Аж раптом, продемонструвавши студентам судове рішення, була заскочена потужним реготом.
В облдержадміністрації настільки поспішали, що переплутали адреси, і попросили заборонити встановлювати намети, зокрема не перед пам’ятником Тарасові Шевченку, де вони розташувалися, а на тому ж проспекті Свободи, лише під номером 1. Де жодних наметів не було і не планувалося, натомість, немов навмисне, поруч працює ресторан з промовистою назвою «Сало». Звісно, сонні судді тим більше адрес не уточнювали і скрупульозно виконали замовлення облдержадміністрації. Студенти побажали розгубленим «виконавцям» успіхів у пошуках «колоСальних» наметів, і повернулися до Євромістечка.
Можна лише уявити настрій Олега Сала, коли йому довелося запевняти журналістів у тому, що облдержадміністрація зовсім не намагається заборонити Євромайдан, що це, мовляв, якась «технічна помилка» (ось як тепер називається подання судового позову). А ось завершення, яким він окреслював майбутнє неуважних чиновників, звучало переконливо: «Я розберуся, хто подав позов. І я більше, ніж упевнений, що з тими людьми я працювати не буду». Дійсно, кому потрібні такі працівники, що й адресу не можуть вказати правильно. Це він і підтвердив під час апаратної наради, різко розкритикувавши діяльність підлеглих. Не зважаючи на те, що ті похапцем вже поспішили попросити державну виконавчу службу закрити виконавче провадження. Оскільки, «після прийняття судового рішення відповідачі не вчиняли дій, які б шкодили об’єктам культурної спадщини, не встановлювали малих архітектурних форм за адресами, що вказані у рішенні суду». Справді, жодних наметів біля ресторану імені «генерал-губернатора» так і не з’являлося. Проте Сало грізно заявив: «Чиновники, які сьогодні займаються політичною «самодіяльністю», будуть покарані». Можливо, мав на увазі не «самодіяльність», а «бездарність». Проте, всі щиро повірили, що позов готували без відома шефа. Та із задоволенням дізналися 28 листопада з уст Сала, що буде звільнено в.о. першого заступника ОДА Богдана Матолича. Мовляв, саме він дав доручення готувати позов до суду. І знову всі повірили, що перший заступник при новому начальнику, та не будь якому, а генералу, самостійно вирішив позов організувати. Всяке ж буває.
Юристи тим часом дозволили собі делікатно покепкувати з компетентності львівської Феміди. Адже постанова була винесена за позовом одного з відділів ОДА, в повноваження якого подача судових позовів не входить. Тож начальник відділу Левик перевищив свої повноваження. Проте суд пропустив це повз увагу (пізня година, всі спати хочуть), і виніс постанову, хоча позивачем не було надано жодних належних та допустимих доказів (та хто ж буде їх запитувати проти ночі, ще й у представників ОДА?!). Тому апеляцію все таки подано.
Зі всіх суддів, що винесли цю постанову, найбільшу увагу привернула лише одна – Марія Василівна Кедик.
Доволі колоритна особа. Мирно працювала собі начальником юридичного відділу Львівської обласної ради, і від керівництва (всі - представники опозиції) жодних претензій не мала. Втім, зі зміною президента усвідомила - насправді в Україніі цар, і бог – це суддя, особливо тоді, коли його послуг потребує вертикаль влади імені Януковича. 11 травня 2012 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України рекомендувала її на посаду судді Любарського районного суду Житомирської області. Не встигнувши скласти присягу та зручно вмоститися на робочому місці, новоспечена служителька Феміди поспішила подбати про власний освітній рівень. Принаймні, саме так вона аргументувала своє бажання перевестися на посаду судді Львівського окружного адміністративного суду: «Хочу підвищити рівень у галузі адміністративного судочинства». 21 січня 2013 року на засіданні Вищої кваліфікаційної комісії вона вдруге отримала бажану рекомендацію. І, як видно, зробивши карколомну кар’єру у сфері судівництва, адекватно реагує на позови облдержадміністрації, навіть неохайно підготовлені. Ще одна пікантна деталь - попереднє прізвище Марії Кедик – Станік. Вона була другою дружиною такого собі полковника Станіка. А в того, у свою чергу, першою дружиною була Сюзанна Станік – почергово міністр у справах сім'ї та молоді, міністр юстиції, суддя Конституційного суду. В 2007 році журналісти та слідчі СБУ віднайшли ймовірні факти отримання нею хабарів у вигляді елітної житлової площі на суму не менше 12 мільйонів. Тоді все обійшлося указом президента Ющенка та звільненням з посади судді у зв'язку з порушенням присяги. Наскільки цей життєвий та творчий шлях повторює пані Кедик – покажуть наступні судові засідання, прийняті нею рішення та добробут її родини.
Окремої уваги потребує ще одна подія. 23 листопада, коли громадськість згадувала жертв Голодомору, центром Львова пройшлися близько 150 людей у чорних та білих масках. Вигукуючи: «Одна раса – одна нація – одна батьківщина – одна Україна», «Молодь – протест – революція», «Слава перемозі – вождеві слава», «Зіг Хайль!» та інше, також підпалюючи фаєри. В руках тримали прапори з різною символікою: від кельтських хрестів до прапора Греції (мабуть, як символ країни, де радикали намагаються побороти економічну кризу, розбиваючи голови ідейним опонентам). Не бажаючи представлятися, називали себе про небайдужою молоддю, яку не організовувала на акцію жодна політична сила чи офіційна організація. І заявили, що марш приурочений пам`яті жертв Голодомору.
Після завершення такої своєрідної акції, вони подалися на закритий концерт ультраправих хардкор-груп, зокрема, це були італійці Drizzatorti, угорці Fehér Törvény, українці 3hc і Boris Бритва, та Right Choice з Росії. А співорганізатором концерту стала фірма нацистського одягу «Svastone». Дивно, що таке вкрай своєрідне вшанування жертв Голодомору (заздалегідь анонсоване) не спонукало місцеву владу подати судовий позов про заборону. Як не як, акція мала відверто провокаційний характер. Однак все стає зрозумілішим, якщо взяти до уваги роз’яснення представників «Автономного опору» - неформальної молодіжної спільноти, попередньо – ідейних учнів Юрія Михальчишина, тепер – ідейних опонентів його персонально та загалом ВО «Свобода». Вони стверджують, що на відео цього дійства видно, як серед ораторів виступає Євген Карась - друг та помічник народного депутата Андрія Іллєнка, член київського комітету «Свободи». Також присутні помічники Михальчишина. Зрозуміло, що місцева влада псувати таке дійство забороною не наважилася, попри навіть блюзнірство над пам’яттю жертв Голодомору. До слова, цього ж дня «автономи» проводили власну цілком адекватну акцію пам’яті жертв Голодомору. Що не завадило керівникові обласної міліції генерал-лейтенантові Рудяку заявити, що серед провокаційного маршу були, зокрема, представники Іспанії, Німеччини, Росії, а серед організаторів - саме «автономи». Останніх це відверте бажання не згадувати «Свободу» і перекласти несподівано відповідальність на її опонентів дещо здивувало. Хоч і не дуже.
Крім цього маршу (причетність до якого представників «Свободи» правоохоронці не помітили), вкрай непристойно завершилася спроба «засвітитися» на Євромайдані самого Юрія Михальчишина. Знаючи, що симпатики та активісти його партії допомагають з організаційними та охоронними питаннями. Попри суворе «табу» зі сторони студентів на виступи партійних ватажків, він вирішив, що зможе там безперешкодно реалізувати право народного депутата на докучання присутнім нудною промовою. І дуже помилився. Мало того, що його виступ зустріли вкрай не схвально, ще й довелося під невдоволені вигуки забратися від мікрофону. Компенсувавши це лайкою на адресу «сопляків», улюбленим жестом
та штовханиною його охоронців зі студентками, які все ніяк не бажали розгледіти у ньому новітнього «Провідника». Врешті нардепові разом з «гвардійцями» допомогла евакуюватися міліція.
Така неєвропейська, не толерантна поведінка стосовно духовного лідера настільки зворохобила серця молодих прихильників «свободи», що вони одразу ж відмовилися від попередньо взятих на себе зобов’язань допомагати із охороною Євромайдану. Через ще студентам довелося подвоїти пильність. І не даремною.
Вже наступного дня двоє невідомих у нетверезому стані дісталися до намету-штабу координаторів львівського Євромайдану, обзиваючи присутніх «зрадниками» та «пєтухамі». На диво, чергових міліціонерів саме в цю мить поруч не виявилося. Тоді вже зі сцени попросили міліціонерів прийти і забрати провокаторів, проте і тоді ніхто не відгукнувся. Врешті студенти самостійно вивели двох п’яних (?) провокаторів за межі Євромайдану. Міліція свою відсутність саме в цю мить ніяк не прокоментувала. Якось так співпало, мабуть.
Провокувати людей, які вже прийшли на Євромайдан – одна справа. Але ще краще діяти на випередження, відштовхувати від акцій протесту тих, хто тільки може там з’явитися – перспективніше. 25 листопада до Львівської філії київського національного університету культури і мистецтв (Михайла Поплавського), за 20 хвилин до того, як студенти мали вийти організованою ходою до Євромайдану, увірвалися невідомі, які вимагали, щоб всі негайно покинули навчальний заклад та вийшли на мітинг. При цьому опинилися в відділенні молодших спеціалістів, там, де є неповнолітні. Представлялися кому як, галасували, хамили і швидко щезли. Натомість на Євромайдані з’явилася інформація про те, що викладачі не відпускають студентів. Мітингувальники обурилися, викладачі ж були роздратовані такими «агітаторами». Проте все швидко владналося, оскільки у кількості 100 чоловік незабаром прибули на акцію, а особи «агітаторів» залишися невідомими. Звичайно ж, не міліція буде їх розшукувати.
Зрештою, настав час і для інших улюблених методів протидії міліції стосовно протестувальників. Абсолютно неефективний, оскільки тільки додає людям енергії та запалу. Мається на увазі перешкоджання проїзду до Києва.
Починаючи з вечора 25 листопада і впродовж ночі 26 листопада, інспектори ДАІ кілька разів зупиняли автобуси перевізників, які або вже везли людей на київський Євромайдан, або ж – щойно збиралися їх забирати з центру Львова. Один з автобусів натерпівся найбільше. Спочатку його зупинили біля міського управління міліції, відібравши у водія посвідчення. Прибули журналісти, голова обласної ради Петро Колодій – і документи повернули. Вдруге ті ж самі працівники ДАІ наздогнали і зупинили його вже за Львовом, в селі Гамаліївка Пустомитівського району.
Правоохоронці мотивували зупинку автобуса відсутністю у водія необхідних документів. Доки тривала палка дискусія, невідомі зловмисники поцупили номери з автобуса – відривали похапцем, залишивши безліч слідів. Обурені пасажири перекрили дорогу. Знову прибув Колодій, згодом – новий автобус, який і повіз студентів до Києва. Працівники ДАІ пообіцяли, що автобус зі студентами більше не зупинятимуть. Однак потім ще зупинили, але вже ненадовго.
Схожа ситуація виникла і на вулиці Стрийській, де також зупинили автобус, який рухався до центру Львова, щоби забрати людей до Києва на Євромайдан.
Позиція начальника ВДАІ міста Львова Володимира Казмірука гідна цитування: «Як міг би зникнути номерний знак?! Значить його загубили під час руху. Водій повинен слідкувати під час руху за транспортним засобом – за його технічним станом і дивитися, чи є номерні знаки!». Але ж хіба водій міг здогадатися, що окремі працівники ДАІ страждають клептоманією, і цуплять номерні знаки? Проте Казмірук наполягав на своєму: «Хто брав би той номерний знак?! Там виїжджала група, оглядали всі міліцейські машини у присутності студентів – номерного знака не знайшли. Запитайте водія – де подівся номерний знак!». Дійсно, хто б міг запідозрити славних ДАІ-шників, з когорти яких вийшов і доріс до «генерал-губернатора» сам Олег Сало, у таких неподобствах? Це ж кришталево чесні люди, еталони ввічливості та непідкупності!
Тим не менше, 26 листопада колона студентів прийшла під управління міліції Львівщини з вимогою забезпечити безперешкодний виїзд автобусів у Київ. І подарували для працівників ДАІ номерні знаки з написом «На КИЇВ», щоб хоч якось обмежити їхню клептоманію стосовно автобусів, які прямуватимуть надалі на Євромайдан.
Начальник міліції Олександр Рудяк набрався сміливості вибратися з кабінету до студентів і запевнив, що львівська міліція дійсно з народом і не перешкоджає демократичним студентським закликам до євроінтеграції, жодної вказівки блокувати рух автобусів на Київ не існує. Головне, щоб всі документи були належно оформлені. І дещо перестарався: «Я не піддамся жодному тиску ні за яких обставин. Якщо є законні підстави – будь ласка, але тиснути на мене не треба. Я ж на євромайдан не тисну. Вони не тиснуть на мене, - я не тисну на них». Дійсно, це велетенська заслуга, як для генерала міліції – не тиснути на мирні громадські акції! Мабуть, натякав, що йому треба зайву медальку на мундир вчепити, або вручити якийсь пам’ятний подарунок з цього приводу.
На прес-конференції цього ж дня Рудяк пихато заявив: «Досі до прокуратури області на дії працівників міліції не надійшло жодної заяви». Мовляв, ось як ми діємо суворо в рамках чинного законодавства! А на запитання журналістів, який стосунок має міліція до зупинення автобуса поблизу Гамаліївки, видав геніальну фразу: «Міліція має стосунок абсолютно до всього». Отож, коли в когось вдома немає теплої води, чи зненацька пропала електрика – тепер можна впевнено звертатися до міліції, адже вона, під чуйним керівництвом Рудяка, «має стосунок абсолютно до всього». Найменше, очевидячки, до боротьби зі злочинністю, судячи з відгуків мешканців криміногенних мікрорайонів Львова.
На зважаючи на те, як натхненно бив себе в обмундировані груди Рудяк, вже наступного дня тиск на перевізників лише посилився (це окрім різноманітних капостей, що вчиняють на дорогах браві працівники ДАІ (яких, згідно чуток, мотивували до цього доволі відверто: або затримуєте автобуси, або – догана!). В результаті, 27 листопада, з 13 автобусів, які мали виїхати на Київ, жоден так і не з’явився. Чиїсь автобуси просто не випустили з гаражів або стоянок, іншим перевізникам телефонували додому і залякали позбавленням ліцензії. Втім, оперативно вдалося знайти таки 3 великі та 20 мікроавтобусів, і відправити близько 500 людей.
Тим часом того ж 27 листопада, близько 18 години, студенти повідомили правоохоронцям, що на Євромайдані перебуває молодий чоловік, який поводиться неадекватно і що у нього може бути при собі зброя. Міліція, лаючись крізь зуби, поспішила на пошуки зловмисника, які несподівано увінчалися успіхом. Вказаного чоловіка затримали, перевірили документи та провели поверхневий обшук. У результаті виявили предмет, «схожий на пістолет». 17-річного студентові довелося помандрувати до райвідділу.
Принагідно браві правоохоронці помітили кількох молодих людей, котрі палили файєри та кидали петарди в сторону Євромайдану. Трьох з них вдалося затримати, файєри та петарди – вилучити. Ще одному 19-річному студентові та його 17-річним колегам довелося познайомитися з умовами примусового конвоювання та перебування у райвідділі.
За обома фактами відкриті кримінальні провадження за ч. 2 ст. 296 КК України (хуліганство). А це означає, що молодих любителів гострих відчуттів може спіткати покарання обмеженням волі на строк до п’яти років. Один з них поспішив заявити, що не мав на меті вчиняти провокації, підривав петарди просто для власного задоволення і обіцяє більше такого не робити. Та, як не дивно, навіть після такого успішного рейду міліції, на Євромайдані невідомі продовжували кидати петарди у натовпі і цього дня, і наступного.
Кожен з наведених інцидентів можна розглядати окремо як випадковість, а їхню сукупність – як збіг. Проте такої хвилі «співпадінь» Львівщина не знала від 2004 року, коли обласну міліцію очолював Олег Сало. Тепер він, щоправда, очолює ОДА. Проте дух дев’ятирічної давнини витає Львовом. Вносячи свій неповторний нюанс до смороду львівської каналізації.
