Ольга Котлицька: «Якось у консула РФ запитали, чому у вас розповсюджується журнал, а там — отаке?!»
Про що йдеться. На початку жовтня разом із парою десятків чемних містян Мюнхену та жителів землі Баварія Ольга Котлицька отримала (саме за низку медіних та громадських активностей, зазначених вище) найвищу нагороду землі – орден «За заслуги» (нім.«Bayerischer Verdienstorden»). Останній був заснований 11 червня 1957 року та є знаком вдячності за визначний внесок у розвиток Вільної держави Баварія та баварського народу. Рішення про нагородження ухвалює міністр-президент Баварії (на знімку).
Розгляд кандидатур відбувається спільно з Орденським консультативним комітетом, що складається з голови ландтагу, голови сенату та заступника міністра-президента. Кількість живих кавалерів не може перевищувати 2000 чоловік.
Як ти все ж таки опинилася у Німеччині?
Це важко пояснити раціонально. Рішення було суто емоційним: бо до Німеччини поїхали папа з мамою. Я — за ними. От чесно: ніколи не знала, що я така — батьківська дочка. В мене троє дітей: 12, 4 і 2 роки.
…то ж, мабуть, старша дитина швидко скучила за бабцею з дідом?
Не стільки діти, скільки я сама. Не очікувала від себе, що буду так сумувати за старими. Але більшість батькових друзів, які були молодші за батька на 5-10 років, вже пішли. А він був не самий здоровий з них. Першою країною, куди я його повезла «роздивитися і подумати», був Ізраїль. Там були родичі, «земля предків». Але не всім підходить цей клімат, тому зупинились на Німеччині. Вирішили, що будемо постійно приїжджати один до одного. Я часто подорожувала, знімала передачу «Не перший погляд» — на той час вже побувала у більш, ніж 60-ти країнах. Віз відкривалося стільки, що кожен рік мені був потрібний новий закордонний паспорт.
Але оцей рік, коли батьки поїхали, — мені було так сумно... Я зрозуміла, що без них — не зможу. До того ж, маючи ВНЖ у Німеччині, тобі набагато простіше мандрувати Європою й світом.
Тож батьки, дякувати Богові, живі — тішаться онуками?
Ми тут всі разом. Це я дуже тішуся, що папі буде наступного року буде 80.
У журналу «У нас в Баварії» рік тому був ювілей: 10 років. Напевно, були такі історії, що ти сама вважаєш журналістськими вдачами?
Знайти і описати кожну історію успіху «наших людей» тут — вихідців з України чи навіть СРСР — це для мене велика журналістська вдача. Якщо людина знайшла тут себе і не просто реалізувалася, а досягла успіху і може бути прикладом для інших — оце і є для мене найважливішим. Девіз нашого журналу: «Інтеграція, інформація, реклама». Перше слово — ключове.
Якщо люди вже свідомо сюди приїхали, то чим скоріше вони приймуть цю країну і будуть розмовляти її мовою, чим скоріше зрозуміють, що треба об’єднуватися за спільними професійними інтересами та хобі, за людськими якостями, тим скоріше вони стануть щасливими. І будуть тут себе відчувати, як вдома. В мене, наприклад, була дуже цікава рубрика «Змішані шлюби». Там також було дуже багато цікавих історій, як наші дівчата не просто стають дружинами якогось там німця, а як вони прекрасно реалізуються у житті. Так, ностальгія у багатьох залишиться, але якість життя буде іншою. І от я всі свої зусилля спрямувала на те, щоб люди якомога швидше інтегрувалися, ставали успішними, а значить, щасливими.
То розкажи найбільш цікаві історії про особистості з обкладинок. ТОП-3 співрозмовників, умовно.
1. Вже на першій обкладинці журналу був Анатолій Тимощук — Тимо. Це був великий успіх українського футболу, що капітан української збірної був доволі успішним в ФК «Баварія». Уяви собі — перший номер, ніхто про наш журнал «У нас в Баварії» ще не знає. Але ми по якихось своїх зв’язках вийшли на Анатолія, і він прикрашав собою нашу першу обкладинку. Ми буквально увірвалися до медійного простору Баварії!
2. Ще — Оксана Линів, з якою ми познайомились, коли вона стала асистенткою диригента Баварського оперного театру Кирила Петренка. Він походить з Омська, але його бабка та дідусь, як можна зрозуміти з прізвища, самі з України. Оксана також українка, працювала в Одеській опері. Коли вона надіслала своє резюме, і пан Кирил побачив її вже на співбесіді, цей факт відіграв певну роль. До речі, зараз він також очолює Берлінську філармонію, що робить його диригентом номер один в Німеччині. А наша Оксана взагалі —номер один в Європі серед диригентів-жінок.
3. У нас дуже гарні стосунки з Його величністю принцом Баварським Луїтпольдом. Якщо б зараз ще Баварія залишалася королівством, яке останнім (вже на початку ХХ століття) увійшло до складу Німеччини, то саме принц був би спадкоємцем престолу. Найстаріший з королівської родини Віттельсбахів — герцог Франц, а його наступником є принц Луїтпольд. Я його часто запрошувала на наші заходи — він живе у своєму замку Кальтенберг. Там, де проходить знаменитий лицарський турнір, який він і започаткував. До речі, зараз родина Віттельсбахів дуже допомагає українцям. Майже в усіх їхніх замках живуть українці. А Людвиг, син цього Луїтпольда, названий на честь свого діда, який побудував три знаменитих баварських замки, до речі, особисто їздив до України — привозив гуманітарну допомогу.
Було досить несподівано побачити на літературних сайтах твої книги-путівники, тобто туристичні гіди у якості книг. Як взагалі відбулися ці видавничі проекти?
На початку 2000-х видавництво «Клуб сімейного дозвілля» запропонувало мені покласти тексти моїх програм на папір. До першого видання «Знаменитые места мира» увійшли тільки 30 країн. Вони звернулися до мене десь у 2002-му, а вже у 2004 році книга була надрукована. Перша книга дуже добре «зайшла», і потім вони ще двічі видавались. Ми домовились тоді, що я зроблю наступні 30 країн, а може, ще окремо зроблю про острови і так далі. Але поки що руки ніяк не доходять…
Тобто це все було ще тоді, коли ти робила телевізійний проект «Не перший погляд». Скільки він проіснував?
Так. Я робила програму до 2016 року. Коли ми відсвяткували її двадцятиріччя (це дуже довго для будь-якого проєкту), я зрозуміла, що більше не хочу. Ми починали як «Приват ТV» на Інтері, потім короткий час виходили на СТБ та ICTV. І останні 15 років — вже на 5-му каналі. Коли переходили туди, мені поставили умову: «Ми готові взяти ваш проект, якщо він буде українською мовою».
Я відразу ж почала шукати вчителя української, яку вивчала і в школі, і в університеті. Але без практики, сам розумієш, відчуття мови втрачається. І, хоч писати сценарії українською я ще могла, втім правильно ставити наголоси... То здогадайся, хто сидів зі мною на монтажі?
Мабуть, Марійка Бурмака? Ви ж, нібито, разом вчилися на філфаці, чи не так?
Так! На одному потоці. А ще ж був Сергій Жадан: вони з Марічкою приходили по черзі до нас на монтаж. Я начитувала текст, а вони казали: «Стоп, ось тут треба перечитати», «Дивись, ось тут невірний наголос». Взагалі у той час (на початку 2000-х) у Харкові не так просто було знайти молодих людей, що вільно володіли українською мовою — вона у «першій столиці», на жаль, не була тоді в тренді.
Десь попадалося, що ви всі — з однієї школи: ти, Цаплієнко, Янкелевський, Сидоренко…
Саме так, з 36-ї. Андрій Цаплієнко — навіть мій однокласник, а його донька — це моя похресниця Настя. До речі, він зараз тут, у Мюнхені. Андрій проходитиме тут реабілітацію, в Баварії, тож у тебе ще є шанс його перехопити.
Коли ти відкрила редакцію журналу, з концепцією було зрозуміло: був приклад і ментор в Гамбурзі. Як це все розпочиналося: хто його, наприклад, розповсюджував?
Журнал вийшов у 2011-му році, а ми приїхали до Мюнхену у 2005-му. Розповсюдженням займалися мій чоловік та мій брат. Вони вже знали: де магазини, лікарі, адвокати, нотаріуси — тобто місця максимальної присутності російськомовної еміграції, майбутніх читачів. А ось коли журнал став у 2017 році двомовним, тоді треба було знаходити ще місця для німецької аудиторії, що значно ускладнювало задачу. Бо були потрібні саме такі німці, яких би потенційно цікавило дізнаватися більше про нашу діаспору — це була надзадача. Але ми з нею впоралися.
Цей «російськомовний момент», який з початком війни у 2014 році з делікатного почав ставати моментом вибору. А з цього року, напевно, і взагалі «моментом істини». Як реагувало на контент журналу німецько-російськомовне середовище?
Всяке було. Внутрішньо я відчувала, що роблю дуже важливу річ. Журнал розповідав вихідцям звідусіль, що насправді відбувається в Україні. Як тільки у січні 2014 року почалися перші майдани після того, як у Києві розігнали та побили студентів, саме мої діти, тобто старша донька та її чоловік з їхніми друзями, зібрали мітинг біля українського консульства у Мюнхені. Співали українські пісні, в тому числі, січових стрільців — я тоді вперше їх почула. В мене це все є в журналі, це ж пам’ять.
Потім я зробила підбірку, як різні організації, церкви та прості люди збирали гуманітарну допомогу для України. Мені хотілося усіх, хто тут є: чи то єврейська спільнота, чи то ті, хто навколо російської церкви (тоді ще цього не було), отець Миколай, наша організація «Європейська академія Януша Корчака», приватні спонсори. Хто, що тоді робив — я про це вже тоді писала.
Було різне. Ми ж розповсюджували журнал по всіх консульствах: українське, білоруське, російське, казахське, грузинське… Якось мене викликали на співбесіду до консульства РФ. Гадаю, що співробітники спеціального відділу просто спитали у консула: «Чому це у вас розповсюджується журнал, а там отаке?» Мені закинули щось про друк «матеріалів з ознаками розпалювання ворожнечі». А я кажу: «А де тут неправда чи заклики до ворожнечі? Я лише намагаюсь людям розповідати, що в Україні насправді відбувається». Ніхто не казав: «Не приносьте більше ваші журнали!» Консульство було дуже важливим місцем розповсюдження, бо саме туди приїжджають люди з усієї Баварії по своїх справах: отримати візу, новий паспорт і так далі. Сьогодні б, звичайно, реакція з їхнього боку була б зовсім іншою.
Але ти припинила випуск журналу. Чому? Що змінилося цього року?
Випустивши лютневий номер, я дійсно прийняла рішення призупинити його видання. Принаймні до кінця війни. Як журналіст, я відчувала, що мала робити щось на більшу аудиторію, таке, що могло, як мені здавалося, якось вплинути на хід подій. Вже у квітні ми з колежанками і подругами зробили власну радіопрограму «Правда для России», цільовою аудиторією якої були, скажімо так, помірковані росіяни. Виходили на коротких хвилях. Передавач з Австрії легко міг дістати до Уралу, та що там до Уралу — нас чути на Тихоокеанському узбережжі Росії.
Далі буде! Продовження інтерв'ю читайте згодом.
