Чи має шанси українська мова потрапити до атестатів учнів Баварії – О. Дуб-Бюссеншютт
У першій частині інтерв‘ю пані Дуб-Бюссеншютт розповіла, чим є для переселенців з України Міграційна Рада міста Мюнхен, коли вперше в ЄС з‘явився документ, широко відомий сьогодні в Німеччині як «§24», і як до нього потрапили ті, хто приїхав до Баварії незадовго до війни.
– Спочатку у §24 не було конкретної дати щодо тих, хто приїхав до Німеччини у зв’язку з загрозою військових дій незадовго до війни. Тож «незадовго» – це за скільки?
– З розпорядження виходило так, що кожний випадок потрібно було розглядати окремо, як індивідуальний. Необхідно було, ніби довести, що ви приїхали раніше саме через загрозу війни. В багатьох випадках це було неможливо, в інших – можливо, але складно, і це тривало би довго. Тому Міграційна рада міста Мюнхен офіційно звернулася до органів виконавчої влади в Мюнхені з питань іноземців (Ausländerbehörde), щоб вони встановили якісь чіткі часові межі. Потрібно було якесь швидке рішення.
– Тобто такий собі «акт» з розтлумачення термінів?
– Це було, дійсно, розтлумачення, як місто Мюнхен виконуватиме цю постанову. Термін визначили: «за 90 днів до 24 лютого 2022 року», тобто це листопад 2021-го. В Баварії все досить швидко зробили, на відміну від інших земель. З кінця березня цій категорії громадян вже почали видавати документи. До того ця категорія українських переселенців отримувала відмову.
Треба зауважити, що з самого початку березня, коли до Німеччини приїхали перші шукачі притулку з України, ніякого §24 ще не існувало. Спочатку їм всім оформляли так званий «азюль» – Asylverfahren (заяви про надання притулку). Це той статус, який біженці завжди раніше мали, коли потрапляли до Німеччини.
– Як, наприклад, ті самі сирійці?
– Так. Це означає, що 6 місяців треба жити безвиїзно, наприклад, в тому ж таборі для біженців, неможливо змінити адресу, не покладено ніякого соціального страхування та соціальних послуг, тощо. Всі послуги вони отримують на місці – де живуть, там і харчуються. На мовні курси теж не можна відразу потрапити. Якщо перші 6 місяців там відбув, йде якійсь розподіл…
– В чому різниця між §24 і Asyl?
– Це у Німеччині, згідно законодавству ФРН, це §24 Закону про перебування на території Німеччини. В інших країнах ЄС цей закон має ті самі положення, так як він був прийнятий на рівні ЄС, втім, звичайно, називається по-різному. Соціальні компоненти можуть відрізнятися (наприклад, щодо розміру допомоги), але самі права шукачів тимчасового прихистку у всіх країнах ЄС однакові. Наприклад, всім тимчасовим переселенцям з України надається вільний доступ до ринку праці та освіти, також право в будь-який час поїхати на Батьківщину і повернутися сюди знову.
Право поїхати на Батьківщину і повернутись назад «азюль», в принципі, виключає. Це логічно, бо його отримують внаслідок переважно політичного переслідування на Батьківщині. А якщо у вас є можливість поїхати додому і повернутися назад, то вас там, напевно, не дуже переслідують. Тому якщо у вас «азюль», ви не маєте права повертатися в свою країну, інакше ви втрачаєте цей статус.
Також, відповідно до § 24, українців не мають права переселяти по всій території Німеччині – тільки, якщо вони дадуть на це згоду. Вони можуть йти на поселення виключно добровільно. Якщо ж в когось «азюль», то він підпадає під обов’язкове переселення, якщо воно доцільне з точки зору держави.
– Коли було вирішено застосувати для України інший статус?
– ЄС одноголосно прийняв рішення про масову міграцію в зв’язку з війною 7 березня. Всі країни ЄС повинні були дати своє «добро»: якби хтось один його б заблокував, ніякого параграфу не було б. Бо так прописано законодавство Євросоюзу.
Це була вже третя спроба застосувати закон, створений ще у 1999-му році під час війни на Балканах.
– Йдеться про масову міграцію під час війни у Югославії?
– Саме так. Ще тоді Євросоюз розробив положення, за яким ті, хто тікає від війни, мали б проходити всі необхідні інстанції за полегшеною процедурою. Але поки в ЄС все то прийняли, вже війна на Балканах закінчилася. І той параграф реально не застосовувався, бо вже був не потрібний.
Вдруге до нього повернулися у 2015 році, під час війни у Сирії. Але тоді його вдруге не застосували, бо деякі країни виступали проти – тобто, не було єдності на рівні ЄС.
– Врешті-решт, з 8 березня рішення вступило в силу. Що це змінило, зокрема, для Баварії?
– Десь з 14 березня у Мюнхені все почало по-іншому функціонувати. Розумієте, у Німеччині кожний політичний рівень (федерація, федеральна земля, місто/комуна) має свою сферу компетенцій, в тому числі – щодо питань біженців. До березня 2022 року остання належала уряду Верхньої Баварії – саме він раніше керував всім Asyl-процесом.
З моменту активації щодо українців §24 ця компетенція перейшла на рівень комун, зокрема – до міста Мюнхена, яке до цього її не мало, скеровуючи переселенців до уряду Верхньої Баварії.
– Як все виглядало тоді, на початку березня, коли перші наші люди почали приїжджати до Мюнхену?
– Вперше я отримала дозвіл відвідати Пункт прийому українських переселенців (Ankunftszentrum) 4-го березня. Дотепер пам’ятаю величезні черги, в яких дехто стояв вже з 2-го числа. В них стояли пліч-o-пліч люди зі всіх можливих країн, більшість навіть без шансу отримати «азюль». Хоч українцям було вже тоді гарантовано, що вони отримують «азюль», вони були вимушені по декілька годин проводити на холоді: чоловіки разом з жінками з дітьми, хворі разом зі здоровими – всі стояли в одній черзі.
Коли я почала бити на сполох та звертатися до політиків – приїхали згодом навіть міністр-президент разом із міністром внутрішніх справ та побачили це все на власні очі. Після цього було прийнято рішення зробити для українців окремі черги.
Тут вже не було питання про дискримінацію чи особливе ставлення уряду до України. Цілком зрозуміло: якщо мами з малими дітьми, рятуючись від війни, проїхали пів Європи, при цьому хтось з малюків можливо і захворів, то вони не мають стояти в одній черзі зі здоровими чоловіками на морозі. Тобто це загальнолюдські норми, а не тільки європейські.
Звісно ж, місто було не зовсім готове до того, що з України почне приїжджати часом більше двох тисяч людей на добу. Хтось їхав далі – Мюнхен, як і Берлін, для багатьох довгий час був лише перевалочним пунктом. Велика подяка «Карітасу», який став опікуватись першим інформаційним пунктом на Hauptbahnhof: вони запустили схему, за якою українців (через готель Regent – при необхідності) везли автобусом до пункту реєстрації – спочатку люди певний час діставалися туди самі.
– Я правильно розумію, що в Карітаса вже був певний досвід у цьому напрямку в інших країнах?
– Так, і що не менш важливо, в них був багатий досвід з великою хвилею біженців 2015 року в Німеччині – разом з організаціями Diakonie та Malteser.
– §24 дає людині право обирати, де їй жити. Коли стало зрозуміло, що Баварія не може прийняти всіх бажаючих тут залишитися?
– Справа в тому, що на першому етапі до українців не використовувався квотний принцип, який існував для решти біженців. Згідно цього принципу біженці не мають права змінювати своє місце проживання. В той час, як в українців, за §24, було право абсолютно вільно обирати місце проживання. Це призвело до того, що станом на початок травня деякі федеральні землі, які приготували житло для прийому українських переселенців, просто пустували, бо з незрозумілих причин ніхто туди не хотів їхати. Тоді як, наприклад, Баварія була переповнена і житла катастрофічно не вистачало.
Тому на початку травня Баварія, і зокрема Мюнхен, були закриті для прийому нових переселенців з України. Тобто розподіл біженців між федеральними землями відбувся досить стихійно і нерівномірно, і тому політики змушені були застосувати ці квоти. Але з жовтня Баварія знову приймає українців! Проте з житлом тут проблема стоїть дуже гостро. Тому, як на мене, якщо немає, де жити – простіше поїхати до землі, де з цим проблем немає.
– На відміну від всіх інших етнічних груп у Німеччині, діти з сімей українських переселенців до вересня цього року були звільнені від законодавчих зобов‘язань відвідувати німецькі школи. Що робити, якщо українські освітяни паралельно відвідують онлайн уроки у вітчизняних школах?
– Це, звісно ж, їх право. Але воно аж ніяк не звільняє дітей від обов‘язку вчитися у німецькій школі, бо з точки зору місцевого законодавства, онлайн-заняття в українських навчальних закладах для дітей у віці з 6 до 15 років не визнається тут повноцінною освітою. Щодо німецькіх шкіл, наши діти могли відвідувати їх і раніше, проте нині це є їх обов‘язком, незалежно від причин перебування у Німеччині.
Це рішення було прийняте ще у травні. Тепер, в залежності від рівня знання німецької мови, діти долучаються до різних освітніх програм. Утім, мета Міністерства освіти – надати їм можливість інтегруватися в освітню спільноту як найшвидше. Фокус звісно ж, буде на вивченні німецької мови, щоб учні могли долучитися до регулярних занять разом із своїми баварськими однокласниками. Є різні концепції – все залежить від віку, а також від школи, яку учень відвідуватиме.
Якщо батьки кажуть: «Я навесні маю повернутися до України, моя дитина відвідує онлайн-заняття в українській школі» – такий варіант не пройде. Якщо батьки не віддали дитину до школи, спочатку вони отримують за місцем проживання від Міністерства повістку, яку не можна проігнорувати без накладання на батьків штрафних санкцій. Наступним кроком може бути суд.
Винятком є атестат про повну середню освіту в Україні (і навіть про неповну – тоді дають ще рік довчитися і через рік показати той атестат). Втім, якщо дитина збирається продовжувати освіту в Німеччині, про вивчення мови їй треба думати вже сьогодні.
– Скільки українських дітей пішли с 13 вересня до баварських шкіл?
– Попереднья цифра була: 30 тисяч, але вона мало б зрости, тому що люди подавали заяви в останній тиждень і навіть після початку навчального року.
– Щодо українських освітніх закладів чи освітніх ініціатив в Баварії.
– Наразі у Мюнхені можна виділити декілька. Одна з найстаріших – це Українська Суботня школа. Багато років тому вона починалося як можливість для дітей (що народилися тут та живуть у німецько-мовному середовищі) отримати зв‘язок з Батьківщиною своїх батьків.
Це – добра можливість вивчати українську мову, літературу та історію за навчальною програмою українських шкіл. Звісно, коли це відбувається лише по суботах (тобто 1 раз на тиждень), до того ж, ще й з перервами на німецькі канікули – це навряд чи можна порівняти з українськими освітніми програмами. Але наразі це найкраще з того, що є у Мюнхені.
Є ще така відома організація, як Центр Gorod, яка ініціювала створення на своїй базі не тільки школи для двох старших класів, але й філіалу Харківського Національного університету ім. В.Н.Каразіна.
Від березня і до серпня у Мюнхені були так звані Willkomen-кляси, діяльність яких влада потім скоротила, зорієнтувавши українських дітей з восени безпосередньо до німецьких закладів освіти. Надія їх фундаторів створити заклад, який Міністерство визнало б альтернативою баварській шкільній системі - це був, як на мене, досить утопічний сценарій.
– Напевно, це могло б спрацювати після Другої Світової війни, як ось у випадку з УВУ.
– Якщо й так, то лише завдяки тому, що бюрократія тоді тільки починала відбудовуватись.
– І все ж таки, якщо розглядати самоідентифікацію маленьких українських освітян як візію – який, на Ваш погляд, формат освітніх ініціатив сьогодні міг би бути оптимальним?
– Щоб діти не забули рідну мову, як на мене, оптимальним буде звернутися до німецької системи освіти з пропозицією дозволити вивчати українську як мову країни походження чи навіть другу іноземну з внесенням цієї оцінки до атестату. Це – максимум, якого можна досягнути в сьогоднішніх реаліях.
– Це, відповідно, відкриє і попит на викладачів української мови…
– Так. І я знаю деякі гімназії, які вже активно шукають таких викладачів, для того щоб діти могли вибрати на Abitur-іспитах українську мову, як другу іноземну (замість, наприклад, французької).
Однією з них був Luisengymnasium, керівництво якого таким чином хотіло полегшити українським дітям процес інтеграції у німецьке суспільство та надати можливість краще закінчити школу. Справа у тому, що на середній бал атестату впливають оцінки з математики, німецької мови, а також першої та другої іноземної. І коли кожний предмет має однакову вагу, наявність в цьому переліку рідної української мови (замість, умовно, латини) суттєво покращує якість цього атестату при закінченні гімназії.
– З такою ініціативою зацікавлені в ній українські громадські організації могли б звернутися до Міністерства освіти Баварії?
– Можна і до нас в Міграційну Раду, а ми вже могли б скерувати їх до баварських освітніх інституцій, щоб ця ініціатива не загубилася у коридорах влади.
