Ми за кордоном до 1996 року були «донькою» Церкви-матері, яку "зґвалтували" в Україні - архієпископ Даниїл

У 2000 році я познайомився з теперішнім Митрополитом (на той час архієпископом) Української Православної Церкви в США Антонієм (Щербою, на фото ліворуч), який спитав мене про духовне покликання. Справа у тому, що в Україні дитиною (ще у 1970-х) мене хрестив православний священник. Це були суворі радянські часи, тож батьки тихенько занесли мене до нього в хату, щоб ніхто не знав. Врешті решт, я потрапив до Свято-Софійської духовної семінарії (St. Sophia Ukrainian Orthodox Theological Seminary, на фото нижче) в Савт-Бавнд-Бруці – центрі Православної Метрополії УПЦ в США (South Bound Brook, округ Сомерсет, штат Нью-Джерсі), ректором якої і був владика Антоній.

По закінченні богословської семінарії він висвятив мене у священичий сан і надав відповідальність бути помічником ректора – редактором «Українського Православного Слова» (це був статус священника). Тоді вже активно впроваджувалися комп’ютерні технології, треба було це все опановувати, а я був трохи молодший віком, і мені було то цікаво. 

То Ви, як зараз кажуть, діджиталізували «УПС»?

Саме так! Ми поступово трансформували його із формату чорно-білої газети у формат кольорового часопису (див. на фото нижче). А десь років 6 тому було прийнято рішення перевести «Українське Православне Слово» повністю в онлайн. Не знаю, як у Європі, але в США друкувати та розсилати журнали - то є дуже коштовна річ. Наразі кожен має можливість відкрити часопис на сайті в PDF та, за потреби, роздрукувати собі.

Як редактор, я намагався ставити новини не лише про діяльність УПЦ США, але й православної церкви діаспори. Дивився, що відбувалося в Україні та усьому православному світі. Особливу увагу приділяв переслідуванню християн в Китаї або арабських країнах. За допомогою інтернету знаходити новини було значно легше, ніж раніше.  

Проте Ви не надовго затрималися у редакції, чи не так?

Коли 11 вересня 2001 року в Америці відбувся терористичний акт і згодом почалася війна в Іраці та Афганістані, то у Збройних Силах США виникла потреба в капеланах, особливо – православных священниках.

Справа у тому, що переважна частина капеланів у Збройних Силах США – це баптисти, п'ятидесятники або римо-католики. Проте серед військових було чимало й православних, як ось, наприклад, американців румунського походження. Побачивши велику потребу в капеланському служінні, я звернувся до владики за Благословенням, щоб залишити активне Богослужіння в церкві і піти служити до війська. Я тоді ще не розумів, що це буде зовсім не так, як в Україні – коли священик після служби на парафії час від часу відвідує якусь військову частину, де він сповідає солдатів, виступає для них одночасно дорадником та психологом.

В Америці – трохи інша система. Ти складаєш присягу і проходиш курс молодого бійця разом із усіма солдатами. Всі капелани в Армії США є офіцерами – мене зробили старшим лейтенантом у 8-й медичній бригаді, де готувати медиків, які надалі були скеровані до Іраку та Афганістану. Тож я поголив бороду і волосся, та разом із медиками бігав, віджимався, стрибав з парашутом - себто робив все те саме, що і вони. Не очікував, відверто кажучи, що в 30 років буду змагатися із 18-річними американськими парубками. В будь-якому випадку, я прослужив з 2001 до 2007 року, поки на Соборі УПЦ США мене не номінували на єпископа.

Перед Вами, вочевидь, став вибір: чи служити далі капеланом чи залишатися у цивільному житті?

Я вагався. Адже перед тим отримав розподіл на службу до військово-морської бази США у Південній Кореї. І тоді архієпископ Антоній мені сказав: «Де б ти не був, ти завжди служитимеш Богові. Але українців в Америці дуже мало, і їм потрібен наш духовний провід. Якщо люди тебе обрали, чи ти маєш духовне право сказати їм: «Ні»? Мені ці слова дуже запали в Душу. А що, як це Господь промовляє до мене — саме через тих православних українців? 20 років тому в США їх було, дійсно, не так багато, як зараз – після великої хвилі нової еміграції. Тоді церкви боялися, що вони не виживуть.

Це приблизно так само, як наприкінці 1980-х в Західній Європі?

Абсолютно. Американська і канадська діаспора дещо відмінні від німецької, яка є ближче до материкової України. Там люди могли повернутися на Батьківщину – ті, хто так не робив після 1991 року, їхали до Америки, Канади чи Франції. Тому криза у православних парафіях, правдоподібно, там наступила на одне покоління раніше.

Але ж саме тоді, навпаки, відбулася так звана "економічна" хвиля української еміграції, до якої також відносять і студентів. До речі, Ви – типовий її представник)). То чому ж тоді у 1990-х «схудли» парафії?

Ви правильно кажете: це була "економічна" хвиля: люди їхали заробляти гроші. Тому церква на першому етапі заробітчан або студіюючих мало цікавила. Ми помічали, що люди приходять, але тільки на великі свята: Великдень, Різдво, Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста. Але в неділю люди в США часто працювали так само, як і серед тижня.

Ось в чому різниця з Німеччиною, зокрема з Баварією. В неділю тут загальний вихідний – навіть усі магазини закриті через те, що віряни мають йти до храму.

Саме так! Повертаючись до мого рішення звільнитися в запас та залишитися в церкві. У 2008 році, 9-10 травня організували мою хіротонію в архієрея. Константинополь офіційно вписав моє ім’я в православних єпископів усього православного світу, і я почав нести своє служіння серед вірних Західної єпархії УПЦ в США з осідком в Чикаго.   

Близько десяти років тому, коли ми приїхали на Собор до Європи, владика Іоан /Дерев’янка/, бувший правлячий архієпископ, який служив в околиці Ґенку в Бельгії, сказав, що по віку йому вже важко, тож вони потребували архієрея. Тоді владика Митрополит каже до мене: «Я хотів би, щоб ти взяв на себе опікування громадами ще і в Європі». Звичайно, між нами океан, і це зовсім не просто... 

То яким було перше враження, як Ви перебрали на себе патронат над нашими парафіями у Західній Європі?

Пам’ятаю, як я приїхав до Бельгії і побачив, як наші парафії там, де завжди були традиційні осідки української православної діаспори, занепадають… Кількість вірян стабільно зменшувалася, парафії закривалися. На превеликий жаль, так відбувалося до 2014 року, допоки дії росіян в Криму, а потім на Донбасі не спричинили нову хвилю української еміграції. З початком повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року вона стала масовою, до того ж, разом із мирянами почали також приїжджати і священнослужителі. Вони з’являлися в більшості у Мюнхені, в Парижі, в Бельгії і питали: чи могли би ми служити?

Оскільки в Німеччині вони всі були розпорошені по різних містах, ми почали з отцем Валентином Смоктуновичем, з його сином о. Олександром аналізувати: чи можемо ми відродити старі парафії? І отці згодилися - сказали: "Гаразд, дайте нам престіл - ми готові йти і починати служити". У такий спосіб на сьогодні ми вже майже відродили 33 православні громади.

Число дуже символічне. Чи я правильно Вас зрозумів, що в першу чергу повстали саме ті церкви, які колись вже колись були українськими?

Дійсно, так – адже ми мали вже дозволи на них від німецького уряду, тож була відповідна підстава. Залишалося лише повідомити, що ми відновлюємо служби. Треба сказати, що влада завжди реагувала на це позитивно. Окрім відродження старих парафій, навколо цих міст згодом відкривалися і нові місії. Коли ми просили місце для служби в римо-католиків або в лютеран, в багатьох випадках обидві церкви йшли нам на зустріч. Я зустрічвся з лютеранськими архієреями в Берліні півтора роки тому – єпископи з радістю мене прийняли. До речі, сьогодні (розмова відбувалася під час святкувань 80-ї річниці початку богослужінь Єпархією УПЦ в Західній Європі – Авт.) вони також були присутні як почесні гості.

Отримавши дозвіл, ми служили разом з ними у соборі Святого Фоми прямо в центрі Берліну, аж поки вони не закрили цей храм. Проте замість нього нам дали новий. Треба так само надати належне і римо-католицькій церкві, яка з відкритим серцем йшла на зустріч православним громадам. Так ми почали відроджувати наші церкви.

Чи я правильно розумію: не менш теплими є відносини з греко-католиками? Оособливо з урахуванням того, що Ви починали свій шлях в США саме з Католицького університету... Я бачив сьогодні на службі серед мирян  в першому ряду о. Володимира.

Так, ми з ним знайомі з перших моїх візитів  як архієпископа до Баварії. А з владикою Дзюрахом, відповідно, я познайомився десь пару років тому. Він запросив мене до храму і до канцелярії, була дуже приємна зустріч. Але перед тим я перебував і в Парижі, і в Лондоні, де ми встановили контакт з місцевими єпископами УГКЦ – всюди було щире людське спілкування.

Днями на другій зустрічі Константинопольського Патріарха Варфоломія з папою римським Левом XIV 30 травня у Ватикані глави християнських Церков обговорювали, окрім офіційного візиту Його Святості до Туреччини (наприкінці цього року) також низку актуальних церковних питань. Нагадаю, під час першої зустрічі предстоятелів Східної та Західної Церков наступного дня після інтронізації Лева XIV, згадуючи Перший Вселенський Собор в Нікеї, понтифік підкреслив, що вважає одним зі своїх пріоритетів прагнення до відновлення повного і видимого сопричастя між усіма, хто сповідує ту саму віру в Бога Отця, Сина і Святого Духа. У відповідь Константинопольський Патріарх згодом зробив заяву, що розподіл церкви 1054 року на Східну і Західну ще може бути подоланий. Таким чином, і Патріарх, і Папа подають сигнали про готовність рухатися до порозуміння. Це напевно, найдосконаліший діалог на вищому рівні за роки співіснування католицького і православного світу. 

До речі, Україна є тим полем, де ми можемо робити так би мовити «кроки в сторону», перший з яких – з Календарем – вже зроблено. Щодо літургійної мови у нас з УГКЦ, скажімо, немає розбіжностей: в обох церквах моляться українською. Звісно ж, про адміністративні зміни поки що говорити зарано. Але на сьогодні ми робимо багато кроків в бік один одного. Наші проблеми з УГКЦ багато в чому спільні. Можливо їм трохи легше, адже вони служать поруч з римо-католиками, які охоче можуть допомогти. В Німеччині в них зовсім інша структура, ніж у православної церкви. Ми ж можемо розраховувати лише на власні сили.

Ключовий фактор тут – це люди, себто самі парафіяни. Цього року на Великдень, десь у Німеччини прийшло до 500 мирян, а деінде – і під тисячу. Тобто ці люди бачать потребу в Церкві, дають свої пожертви, щоб оздобити храм чи закупити необхідний для богослужінь інвентар. Адже допомоги німецької держави, яку священики отримують тут як біженці, або подеколи наших діаспорських пожертв з Америки, для цього не достатньо.

Ми трохи зачепили раніше ситуацію з УПЦ МП. В чому різниця підходів діяспорської УПЦ до московського патріархату в США та Європі?

В Америці все, хоч і узаконено, але значно складніше. По-перше, є патріарші громади, які належить МП та мають свого єпископа. Також вже більше ста років російська православна діаспора має свою зарубіжну церкву (яка також присутня і в Німеччині), осідок якої є в Америці. Як відомо, у 2007 році вона офіційно увійшла в єдність із московським патріархатом. Нарешті, третя гілка – це т.з. Православна церква Америки, якій в 1970-х роках МП дав автокефалію. З ідеєю, що ця колишня РПЦ стане центром для всіх православних, але під парасолькою Москви. Константинополь, втім як і жодна помісна православна церква, не визнав тої автокефалії – по суті, англомовної проксі-структури москви. Але це не заважає їм дотепер називати себе Православною Церквою Америки і вважати себе автокефалією, буцімто незалежною від усіх. Тож в США співіснують.ці три релігійеі структури. 

Яким шляхом еволюціонувала в США УПЦ нашої діяспори?

До 1995 року ми були в Америці неканонічною (тобто невизнаною) церквою, оскільки наш єпископат не був у єдності з Константинополем. Україні своєї помісної церкви також не мала – тут була Московська православна церква. Тож ми за кордоном, можна сказати, були «донькою» Церкви-матері, яку "зґвалтували" в Україні. І ця донька в Америці, так само як і в Європі, намагалася виживати. І в 1995 році після численних звернень патріарха Мстислава (Скрипника) та інших єпископів Вселенський патріархат приймає в лоно  Константинопольський церкви всі українські православні церкви світу – в тому стані, в якому вони були на той час: УПЦ Австралії, Бразилії, Парагваю, Америки, Канади, Західної Європи. Західно-Європейська єпархія разом з усіма від 1995 року входить до лона Константинопольський церкви на умовах широкої автономії. Ми маємо власне управління, себто Константинополь одноосібно не призначає наших єпископів. Ми лише повідомляємо Вселенський патріархат про обрання двох єпископів, і вони вносять імена архієреїв в диптихи Святого православ'я.

Чи існує різниця в керуванні у нашої Діяспорської УПЦ і в УПЦ МП?

УПЦ в Діаспорі (у складі Вселенського Патріархату) є соборноправною Церквою. На відміну від УПЦ московського патріархату, яка є синодальною Церквою (якою керує митрополит та обмежене коло єпископів), у нас найвищим органом влади є Собор, на якому миряни та духовенство разом обирають єпископів. Дуже демократично, чи не так?

Можна сказати, церковне самоврядування.

Так і є! Мене на єпископа в Америці так само обирали і миряни, і духовенство. В нашій церкві, УПЦ Діаспори і УПЦ США, єпископ є виконавчою, а не законодавчою владою: єпископи виконують волю Собору.

Що розповідають всечесні отці, які приїхали з усієї Німеччини?

Ми обговорили низку критичних речей, які почнемо зараз робити. У планах стоїть децентралізація – поділення території Німеччини на 3 провінції, або три деканати, в межах яких регіональні священники зможуть більш самостійно розвиватися. Поділений на три благочиння або деканати, регіон Німеччина (поки не говоримо про Бельгію, Францію чи Скандинавські країни, де новоприбулих українців суттєво менше) розвиватиметься більш динамічно. Парафії отримають можливість більше комунікувати напряму, а не через архієрея чи його секретаря. Не лише між собою, але й з протестантськими чи греко-католицькими церквами. Адже в кожному регіоні наші віряни-українці мають якісь унікальні потреби. У когось вони сфокусовані на економічну сферу (себто: як людям виживати), а у когось – на молодь та організацію молодіжних таборів.

То це буде альтернатива «Пластовим» таборам?

Ще з юнацтва пам’ятаю гасло «СКОБ», але на жаль, до від’їзду з України долучитися до «Пласту» мені не довелося. Я дуже тішусь, що в таких таборах на еміграції нашу молодь об’єднує українська ідентичність. Але я кажу саме про літні духовні школи, адже до «Пласту» на таборуванні всечесні отці доїжджають, у кращому випадку, лише раз на тиждень.

Щодо трьох деканатів: окрім Мюнхену, це будуть Берлін та Дюсельдорф?

Напевно, саме так – будемо дивитися в ті сторони, де є найбільше скупчення українців.     

То які проблеми у місцевостях із таким скупченням сьогодні є найактуальнішими?

Найгостріше питання – це пошук приміщень для щотижневих недільних Богослужінь. Так, нам у цьому питанні допомагають і лютерани, і римо-католики, але цього, на жаль, недостатньо. Служать священники часто-густо вахтовим методом: сьогодні в одній церкві, наступної неділі – в іншій. Це так: привести ікони, розкласти їх і після служби так само скласти їх у ящики до наступного Богослужіння. Дуже важка робота, в якій зазвичай допомагають волонтери-парафіяни з місцевих громад. Всі наші священники десь ще працюють на інших роботах, адже вони не отримують зарплатні за Богослужіння. На відміну від римо-католиків, у православній церкві священники одружені – в них ще є сім’ї, якими вони мають опікуватися. Втім промови, які лунали на 80-й річниці Західної єпархії УПЦ в Мюнхені, від представників уряду, залишають нам добрий привід для оптимізму.