Шизофренія або особливості професії журналіста

- Ви з СТБ?
- Ні.
- Шкода, я хочу на Битву екстрасенсів попасти. Маю дар.
- Який? - із цікавості питаю я.
- Я бачу майбутнє.
- Ухти.
- Ага, хоч складно із ним жити... От для прикладу, я знала, що ви не із СТБ, але запитала, бо треба було запитати.
- Чому?
- Бо інакше ми не говорили б, і ви б не дізналися, що у мене шизофренія.
- А у вас шизофренія?
- Ага, мені часом треба з кимось поговорити.
- Ясно... - чудна жінка обертається і питає:
- До речі, чого всі тут зібралися?
- Роковини Вербицького.
- То пам'ятник Вербицькому? Я думала Пушкіну, колись тут була вулиця Пушкіна.
- Нє, вже давно не Пушкіна.
- Шкода.. я читала Пушкіна, а ви читали?
- В школі.
- І я, не люблю Пушкіна, а ви?
- Не знаю.., - вирішив закінчити: - Ок, треба працювати.
- Добре, дякую за увагу, якщо побачити когось із СТБ, скажіть у мене дар!
- Обов'язково! 
- Ви не скажите... - засумувала враз вона.
- Чому?
- Я ж бачу майбунє.
- А я бачу.. - не встиг домовити, як вона радісно:
- У вас теж шизофренія? 
- Ні, хоча хто зна… - заплутався я, – Але хотів сказати: я бачу, що мені пора працювати, тому вибачайте, і щасливо!
- Ага, щасливо!
Жінка розвернулася і пішла у світ екстрасенсів, шизофреніків і Пушкінів... шукати нову людину із якою їй захочеться поговорити. А я, журналіст якого щодня оточують десятки нових облич, сотні й тисячі слів, зробив, що мав зробити: написав про це  Бо твердо переконаний в одному – всі ми трохи із того цікавого краю:
 «- А де я можу знайти кого-небудь нормального? - Ніде, - відповів Кіт, - нормальних не буває. Адже всі такі різні й несхожі. І це, по-моєму, нормально»*