"Якщо є глибоке коріння": святкова Академія з нагоди 80-ліття Української православної єпархії в Західній Європі
«Ще з часів студентства я пам’ятаю, що сучасна психологія, як наука, раніше базувалася на трьох китах: історії, медицині та релігії. Тож, чи є частиною мого ремесла релігія – безумовно, – підкреслила у вітальний промові ректорка Українського вільного університету проф. Лариса Дідковська. – УВУ існує вже більше 100 років, з яких останні 80 – тут, у Баварії. В екстремальних обставинах людина на еміграції звертається до пошуку духовних чеснот. Чи може бути віра опорою? Абсолютно – перевірено тисячоліттями.
Рівень релігійності в нашому суспільстві за роки війни значно зріс. Українська церква допомагає вірянам, що опинилися за кордоном зберегти в чужому світі національну ідентичність, залишатися українцями. Якщо в дерева коріння глибоке і міцне, воно вистоїть у будь-які буревії. Нашим спільним корінням є наша мова, наша віра і наші цінності. Якщо вони міцні і надійні, ми зможемо витримати будь-які виклики сучасного життя».
«Під час Другої Світової війни люди, які потрапили до Німеччини, Франції, Бельгії та інших країн, часто-густо не мали не лише ікони, а навіть вишитого рушника, — розповідає Архієпископ Української православної церкви в США та Західній Європі (Вселенський Патріархат).владика Даниїл /Зелінський/. — Вони раділи тому, що могли в будь яких будинках або підвалинах збиратися і молитися так, як їх хтось колись навчив. Прибувши до американського континенту, вони також розпочинали життя з нуля.
У церкві Св. Андрія Первозванного в Нью-Джерзі, відомій через перший у Західному світі пам’ятник жертвам Голодомору, знаходиться ікона Почаївської Богородиці, яка була привезена наприкінці 1940-х років переселенцями з Німеччини. Вона оздоблена фольгою, яку хтось тоді у повоєнні роки придбав у крамниці разом з харчами, а потім цвяшками вибив на ній маленькі цяточки та приклеїв на цю маленьку ікону. І перед тою іконою вимолювали у Бога ласку вже три покоління українців. Попри все, через що довелося їм пройти, ми маємо сьогодні збережену українську державність».
«Українська національно-свідома інтелігенція напередодні та на початку Другої світової війни відкидала можливість впорядкування парафій Московському патріархату, — розповідає доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії Національного університету «Острозька академія» Андрій Смирнов. — Відразу ж після встановлення німецької окупаційної влади в багатьох місцевостях України почали стихійно виникати громадсько-церковні організації, незалежні від будь-якого закордонного релігійного центру.
Зрозуміло що, головною несприятливою обставиною при цьому була відсутність української незалежної держави (попри те, що 30 червня 1941 року у Львові ОУН(б) і проголосило Акт про її відновлення, а єпископ Луцький Полікарп /Сікорський/ підтримав і благословив його). Як ми знаємо, політичні і церковні кордони мають співпадати, тож, з одного боку, тривав автокефальний Рух до незалежної церкви, а з іншого – у часи Другої Світової війни це важко було реалізувати. Остаточно крапка була поставлена Вселенським патріархом лише під час видачі Томоса 6 січня 2019 року. Почалася ж ця боротьба ще з митрополита Василя Липківського більше ста років тому».
«По завершенні у 1945 році воєнних дій у Європі мільйони українців, серед яких було 12 єпископів, сотні священників та велика кількість вірян, опинилися на еміграції в Німеччині — повідомив модератор о. Олександр Смоктунович, секретар Західноєвропейської єпархії Української Православної Церкви в діаспорі. — Це були політичні біженці, люди, які втратили під час війни свої домівки та ті, які були примусово вивезені до Німеччини на роботу. Політична кон’юнктура радянського тоталітарного режиму не дозволяла їм повертатися на Батьківщину. Українське духовенство, що тут перебувало вважало своїм святим обов’язком зберегти православну віру, мову, культуру та національну ідентичність. Для втілення в життя цієї Великої місії було організовано церковне життя та парафіяльні осередки».
«За архівними відомостями, на початок травня 1945 року загалом на території Німеччини перебувало понад 15 мільйонів іноземців різних національностей, у т.ч. й тих, хто походив з країн Західної Європи (які при першій можливости повернулися додому), — уточнює доктор історії, науковий референт Українського Вільного Університету Роман Тютенко. — Близько 3 мільйонів з них становили українці, які з політичних чи релігійних причин не бажали повертатися на Батьківщину, що опинилася під СРСР. Було чимало й громадян з країн Східної Європи, що хотіли уникнути в подальшому репресій та вивезення до Сибіру – наприклад, з Прибалтики, Польщі або Чехословаччини. Понад 70% українців перебували в Американській зоні окупації, кордони якої були закріплені Потсдамськими угодами 1945 р. До неї належала Баварія (окрім округу Ліндау, що відійшов до Французської зони), американський сектор в Берліні, північна частина «Баденщини» (Баден-Вюртенбергу), а також більша частина Великого Гесену (без округу Райнгессен). Більшість тих, хто перебував у Баварії, опинилися в окрузі Мюнхену, у Розенгаймі, Мітенвальді, Бертельсгадені, а також Регенсбурзі, Авгсбурзі, Ашафенбурзі, Ротенбурзі. Тільки в окрузі Мюнхену (Мюнхен-Лайм, Мюнхен-Фрайман, Фельдмохінг, Шляйсгайм) станом на 1947 в таборах і приватно мешкало 178 тис. українців. Письменник Юрій Шевельов називав Мюнхен, навколо якого згуртувалися в таборах українці, географічним центром «Планети ДП».
«Богословська наука та духовна освіта в радянській Україні були позбавлені будь-яких можливостей для розвитку. Адже одним із перших кроків більшовицької влади стала ліквідація у січні 1918 року всіх духовних академій та семінарій і передача їх майна комісаріатам освіти, — нагадав протоіерей Віталій Клос, доктор наук з богослов’я та проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії. — Навчання богослов’ю в державних навчальних закладах було заборонено, підготовка майбутніх пастирів припинилася. Наступним кроком стало та фізичне нищення духовенства ув’язнення, концтабори, катування. Внаслідок цього виникає велика потреба в організації духовних шкіл на еміграції. З часом вона тільки наростає. Внаслідок утворення після Другої світової війни нових духовних навчальних закладів сталінським духовенством на чолі з патріархом РПЦ Олексієм /Сіманським/ під пильним оком НКВД, формування професорсько-викладацького складу і процес навчання відбувалися під повним контролем державних органів. Відповідно, і підготовка студентів здійснювалася за умов майбутнього шпіонажу на користь комуністичної партії».
У своїй доповіді «З життя православних парафій на заході Німеччини з часів Другої світової війни до сьогодення» представник третього покоління українських емігрантів в Німеччині політолог Маркіян Остапчук з Північної Рейн-Вестфалії повідав історію ще однієї ікони — з української парафії у місті Генк, що на сході Бельгії, у Лімбурзі.
Якось наприкінці 1950-х років (я припускаю, що це був 1956-й) відбувся офіційний візит до Німеччини королеви Греції Фредерики Ганноверської (Friederike Luise Thyra Victoria Margarita Sophia Olga Cecilia Isabella Christa; 1917—1981). На той час греків тут майже не було — вони приїхали масово до Німеччини дещо пізніше, на заробітки. Тож німці й позвали на зустріч з православною королевою німецького походження настоятеля православної парафії у Дюссельдорфі протоієрея Дмитра Васильчука. Під час цього заходу вона подарувала українському священнику православну ікону, яку о. Васильчук потім старанно прикрасив камінчиками, зробив підставку, і поставив у церкві в Есені. На жаль, цю церкву у 1986 році ми мали закрити – парафія вимерла: просто не було людей. Тоді ікону повезли у нову бельгійську церкву в Генку. На великий жаль, тут з нею трапилося нещастя: до церкви вдерлися злодії та пограбували усі ті камінчики з оздоблення. Проте сама ікона, подарована грецькою королевою (донька якої наразі є королевою Іспанії), залишилася у парафії і є джерелом натхнення для вірян дотепер».
Кандидат богословських наук (PhD), проректор Львівської православної богословської академії протоієрей Михайло Сивак розповів про богословську спадщину діячів діаспори на прикладі публікацій часопису «Рідна Церква», що видавався у Німеччині у 1952-1988 рр. Його засновником і редактором був митрополит Паризький і Західноєвропейський Анатолій /Дублянський/, що закарбував своє ім'я в українській культурі як знаний краєзнавець та музейник.
«Редактор місцевих часописів, в роки війни та повоєнний еміграційний період митрополит був парафіяльним священником та ктивним діячем УАПЦ, церковним адміністратором, а згодом і єпископом УАПЦ, обіймаючи кафедру в Західній Європі — зауважив о. Михайло Сивак. — Серед дописувачів журналу були: сам о. Анатолій Дублянський (1912–1997), професори Іван Власовський, Наталія Полонська-Василенко, Р. Панченко, Ю. Перхорович, 3. Соколюка, Ю. Бойко- Блохин, протопресвітер П. Дубицький, прот. Ф. Луговенко, прот. А. Остапчук, прот. Д. Бурко, прот. Б. Хайневський, прот. І. Стус».
