Володимир Пасічник, письменник, громадський діяч, засновник пам’ятного знаку у Харкові на честь проголошення Незалежності України
Народився 24 серпня 1935 року в селі Попівцях Підкам’янського району, тепер Бродовський Львівської області. Майже з 1954 року є харків’янином.
Дитинство пройшло в рідному селі. Дитинство було цікавим. Коли мені було 3 роки батько посадив на коня. Казав тримай за гриву, як сьогодні бачу, вчипивсь, недалечко там було невеличке озерце. Кінь пробіг зі мною 100 метрів, потім схилив голову і я полетів в озеро. У воді мені було десь по шию. Батько сміявся, а мати ледь не зомліла.
Другий випадок – це у 1939 році, тоді мені було 4 роки, я побачив першу смерть. Я бігав, і біля мене просвистіли невідомі звуки. Я побачив, як метрів за 5 від мене падає людина, лише потім я зрозумів, що то був солдат, зелена така шинель, я підбігаю до нього, постояв, побіг до дому, хата у нас недалечко була. Кажу тату, впав і не встає, бо як падали діти, то зразу вставали, або хтось піднімав. Це було так зване визволення Червоною армією Радянської України.
В роки війни сім’я нікуди не виїздила. Лише раз в 44 чи 43 році була місцева радянська евакуація.
Рід наш козацький тягнеться від Байди Вишневецького. Після зруйнування Січі мій прапрадід поселився на вільних землях.
Батько і брати були спочатку членами ОУН, а потім УПА. Батько під час Першої Світової війни був поранений, йому повідривало частину пальців на руках і участь у Другій Світовій не брав. У сім’ї було сім братів, рідна сестра була розвідницею і загинула у Воркуті. В 1944 році в УПА загинув брат. Дехто з рідних загинув у 1942 і 1946 року.
Всю нашу сім’ю у 1946 році вивезли до Сибіру за старшого брата Степана. Трактовку зачитали тоді, коли вдома була лише мама і двоє молодших сестер (одна з них старша на 4 роки від мене, інша молодша). Слово “вивозять”я трішки знав, бо вивозили в 1939 році. Я був так десь метрів за 200 у своїх дитячих друзів. Мені сказали “Вас вивозять”. Пішов додому, у нас було таке велике подвір’я, десь гектар, кругом черешня, дивлюсь, майже все оточене солдатами як штахетом. Стоять підводи. Забрали все що можна було з їжі, що є готове, а в нас готового нічого не було. Трішки муки, трішки сої, сала. В нас було маленьких дітей багато і батько з матір‘ю. Люди підбігали до воза і кидали гроші, харчі.
Десь місяць везли до Красноярська. За гроші не можна було нічого купити. Про голод я почув десь у 1943 році від бабусі. Діти плакали, хотілося їсти. Німці забирали все що було. Бабуся тоді зібрала нас і розказала про голодомор 1933 року. Під час Першої Світової війни вони втекли на російську територію, оскільки дідусь по матері був московсько-фільської орієнтації. Там їх дуже гарно сприймали. Поселилися в одному з сіл Київської області. Коли всі газети писали про Голодомор, у нас тоді його ще не було, бо це була територія Польщі. Люди не вірили, оскільки із Радянського Союзу йшли шовкові мішки муки. Мука була не потрібна, бо її було повно в кожному господарстві, але дівчата брали, муку висипали свиням, а з мішків шили кофточки і сукні. Половина села не вірила, бо якби там вмирали, то цього б не було. Можна було брати муку в шовкових мішках скільки захочеш.
Бабуся по лінії ОУН перейшла кордон, бо тоді він був закритий. Потрапила в це село, воно було майже дике, зарошше, людей майже не було. Але потрапила до тієї хати де колись вона була в 14 років під час Першої Світової війни. Вона знала про голод і взяла з собою грошей, м’яса сирокопченого, консерви і всього того, що зберігається довго. Господиня забула зачинити хату за собою. Вона ще не встигла роздягнутися, як відчинилися двері. Увійшла людина подібна до звіра, ця жінка перелякалася, це був сусід її. «Я дітей порубав і зіжрав, і зараз Вас пожру», - сказав він. Бабуся згадувала, що ніколи в житті нічого так не боялася як його. Вона почала розкривати сумки, сказала сядьте поїжте, а ще більше перелякалася, коли поклала на стіл ковбаси, м’ясо і він їв це все. Каже, що звірина так не їсть. Потім надійшов чоловік і випроводив якось його.
Тоді я не думав, що через кілька років, на своїх очах теж побачу Голодомор. Нас вивезли, це була перша вивізка в селі. Так як у нас було багато дітей, нас залишили на станції Краснокутская в Красноярському краї і залишили нас у селі. Там було більш-менш добре, люди з села допомагали. А через кілька місяців приїхав НКВДист: «Здєсь тєбє харашо жівьотся!», і відправив нас в тайгу за 70 кілометрів, а там бараки одні, нема людей, нема нікого. Батько один на роботу ходив. Тягнули сосни, живицю. З двох боків робили рівчики і потім живиця стікала. Ця сировина була дуже дорогою і її виробництво цінилося. Давали лише 500 грам хліба і все. На сім’ю не давалось нічого, лише на робітника. І все, і вся зарплата на день. Грошей було повно з собою, бо люди пхали по дорозі в кишені, а купити було нічого і ніде. Не було ніде ні в кого нічого. І той що хліб привозив, він теж лив більше води в той хліб, щоб він був важчим і собі щипнути щось і все.
Рятувала нас бабуся. Дозволялося лише одну посилку на місяць. Вона робила локшину, мішіла яйця, масло, воно було трішки мукою склеяно. От ці сім кілограм на місяць нас і рятували.
Особливо жахлива картина, це вже я пам’ятаю, була в 1947 році: калмиків привезли, десь 80 людей. Вони були в золотих перстенцях і годинниках. За місяць усі повмирали. Відтягували їх до сосен, викопували маленьку ямку і все.
Від таких умов нас врятувала бабуся. Вона була дуже розумна. Вивізка в Сибір оформлювалася так: зачитувалося рішення трійки, наприклад, за те що син був в УПА, і вивозили всю сім’ю. Старший брат Степан, за якого нас вивезли, іще в 1944 році був у могилі. Бабуся писала листа Сталіну. Вона зазначила, що в такому то рішенні вийшла помилка, бо син репресованих уже похований ще в 1944 році. З канцелярії за підписом Сталіна прийшла відповідь:«Совєтская власть нє ошибаєтся». Бабуся також листа направила Швернику, він тоді був головою президії Верховної Ради Радянського Союзу. Швейник моментально із Москви прислав комісію в село з п’яти людей. Вони перевірили, розпитали людей, прийшли на могилу, хотіли розкопувати, але потім акт написали і все. Шверник через місяць, у 1947 році видає указ, повернути назад, як помилково вивезених.
В кінці 1947 ми розпочали повернення. Їхати було довго, була переміна грошей, в дорозі ледь не замерзли і не повмирали, не хочеться й згадувати. Тільки добралися з глибини тайги на залізничну станцію і в той же день переміна грошей. Ми не встигли купити квитки, аби ввечері купили, було б добре, а так не вистачило, бо все було в 10 разів дорожче. У 1947 вивезли другу дочку бабусі і зятя, за мого брата двоюрідного. Але вона назбирала гроші, це тоді були тисячі. Прислала, ми чекали місяць. Було 10 000 а віддали 5 000. Ми пишемо, дякуємо, одержали, аби ще стільки ж, то вистачило б на квитки, а так не купили. Але вона вислала повну суму, просто в райцентрі під Кам’янцем хтось собі присвоїв половину. Злодія було знайдено і заарештовано. Найшли ці гроші і в 1948 році ми повернулися.
Тоді я ходив до школи. Роки пройшли, затримка була. У 1949 році я був у 7 класі. В кінці 1949 року мене виключають зі школи як відмінника і ще дві дівчинки зі мною за те що в релігійні свята ходили до церкви а не до школи. Пропонували написати в районний відділ освіти покаянку. Вчителі мене любили, вдома продовжував навчання. Сестра від мене старша на два роки була, але були ми в одному класі. Там і з 1932 були і 1933, і 1935, і 1938. Далі навчався вдома, так як екстерном. До мене до дому посилали вчителів, лікар із маленького медпункту теж ходив. Прохали написати покаянку вже не в район а директору. Теж не написав. Наприкінці навчання передали сестрі, нехай приходе, складає екзамени. Склав іспити, ще видали похвальну за те. Десятирічку закінчував уже в районному центрі під Кам’янцем. Там три роки підряд ходив на бесіди із секретарем комсомол. Багато хто вступав. Ходили до школи через ліс (майже 7 кілометрів). І ті що залишились підпільно в ОУН і УПА теж вступали. Примушували вступати в комсомол, бо далі не буде ходу. Нам всюди треба своїх людей і так далі, й так далі. Я за принципами не вступав. Приходив секретар. Сідає, ми своє робимо, він своє пише. Розходилися і о 8, і о 10 тій. Я там теж вчився на відмінно. Наприкінці він дав свою адресу, хоч я її і так знав, каже заходь до мене до дому, як коли треба буде. Поставили четвірку, щоб не дати золотої медалі.
У 1954-му я вступав у Львівський університет на історичний факультет. Хотів у Одеське військове училище, але там перешкоди були збоку.
У нас учителька з російської була в школі, (її чоловік Корнілов був військовий комісар районний). Була приписня і мали забрати в армію восени. А щоб вступити в Одеське училища треба було в нього дозвіл брати. Я прийшов до нього, він каже, зараз напишу, а вона каже ні, хай іде. Вона запам’ятала мене, бо ми були трішки бешкетниками. Десь у 8 класі, висів портрет Пушкуна, вона щось розпинається, яка «превосходная руская» література. Вона розізлиться бідненька, б’є себе в груди і кричить. Я кленусь тєбє, я здолаю із них чєловєка. Вона сказала, щоб я ішов в армію, де з мене додєлают чєловєка.
З армії теж вигнали раніше на пів року. Служив у Чугуєві. У 1957 я вже дослужував. Зняли Жукова з міністра, він у свій час підписав указ вивезти всіх українців, але такої кількості вивозити було нічим і нікуди, тому з цим завданням не впоралися. Це вже коли відкрили культ Сталіна, його переписку, він пішов у тінь, але свій культ почав проявляти Жуков, люди у нього вірили. Про нього пускали байки, начебто він сперечався із Сталіном. Вірили, що він прохав і домовлявся зі Сталіном колгоспи розпустити як переможе у Другій Світовій війні. Він поприбирав з армії партійні комітети.
Його відправили з кораблями у Середземне Море, повідомляли цілий місяць, що корабель Жукова у супроводі есмінців та інших бойових кораблів то там, то там. А потім вирішили його зняти з поста міністра оборони. Він же не мав з’язків з армією. Назад повернувся він ніким. Міжнародна ситуація була на грані війни. Агентура дала команду агітаторам із Москви роз’їхатися, а в Чугуєві був тоді гарнізон військовий. Танкові дивізії були, артилерія, авіаційне училище.
Приїхав заступник начальника політвідділу Радянської Армії. Зібрали тисячі солдат, він пояснював, що правильно зробила партія, політбюро. Ті що служили строкову службу й офіцери, ті мовчали, а ті кого з колгоспів побрали і заводів, ті що воювали під час війни, вони виступали і задавали питання, що це не правильно, що Жуков таки герой. Він сказав, от бачите, нас завжди буржуазна преса критикує. А тут і вони пишуть, що ми правильно зробили. Я підняв руку, і сказав вираз, якщо тебе хвалить ворог, подумай хто ти. Він сказав таку фразу Леніна, що будь-який дурень може задати таке питання, що може генія поставити в куток. Я знову вискочив і кажу, я не дурень, а Ви не геній. Роздався сміх і оплески. Командир частини викликав у кабінет після того, як це закінчилося. Каже, щоб завтра тебе не було в армії. Зробили демобілізацію під виглядом вступу до ВНЗ. У ті часи був такий закон, що якщо вступив до ВНЗ, то на пів року раніше мали право звільняти від армії. Але потім той закон відмінили і він не діяв, бо давали лише відпустку, якщо склав іспити. Вони мені сказали що не читали такого указу і я вже до обіду з Чугуєва втік, щоб потім не передумали. Колись випадково зустрів він мене в Харкові, каже перепало мені за тебе добре.
Навчався в Харкові в університеті ім. Горького, тепер Каразіна на заочному відділенні, працював на ХТЗ ливарником. Сім’я була гола й боса. В колгоспах платили копійки. Я прийшов на ХТЗ і спитав де найбільше сплачують. Там працювало більше 40 тисяч людей і щодня працювала прийомна комісія. Кожен старався залучити до себе в цех. Один підійшов і сказав, найбільше грошей у мене, тільки на 10 років коротше життя. Тоді відкрився новий цех кольорового литва. Там майже вся таблиця Менделєєва з усіма елементами. Плавили цинк, бронзу, алюміній і всі шкідливі метали, домішки. Там відпрацював 12 років.
В університеті, 1964 року мене не допустили до захисту диплому. Я навчався більш-менш добре, ще до закінчення прийняли в аспірантуру. Вчена рада дозволила це без стажу роботи, бо тоді було лише так, після отримання диплому треба було відпрацьовувати два роки за фахом. На вченій раді я зачитав свою працю «Іван Франко як мовознавець». Вона була майже набрана і планувалась видаватися як книжка. Я вже знав, що мабуть нічого того не вийде. Мені повідомили, що мої вірші з Києва передані в КГБ. Ми їздили в Ірпінь на нараду молодих письменників. При спілці письменників була комісія по роботі з молодими і проводились семінари то в Одесі, то в Ірпіні. Це був літературний відпочинок, молодь читала, а письменник Сингаївський сказав мені й іншому письменнику, що ось передайте Пасічнику, що його вірші передані в обком партії. Тоді як приїздив письменник з Києва – це було те саме, що зараз прем’єр чи, навіть, більше. Про це знали всі. Звісно, що передали не напряму в КГБ, а через обком партії.
Після того як виключили з університету і не допустили до захисту диплому, я вже відмінно склав державні іспити. Потім заходжу в університет, а мене любили викладачі, коридори великі були, дивлюсь іде одна знайома вчителька і вона мене побачила, смик одні двері, вони були чомусь зачинені, так вона швиденько в інші. Другий те саме. Думаю, що таке. Потім ішов з молодшого курсу Іван Лисенко і я кажу йому, може на мені щось є, чому вони всі втікають. А він каже, 5 хвилин назад тебе виключили з університету. Закінчились парт збори і так вирішили. Мене не викликали і не повідомили нічого.
Диплом отримав через 30 років у 1993 році. Поет Віктор Бойко написав листа Міністру Освіти, про те, що незаконно було виключено з університету. Мене було допущено складати екзамени і я отримав диплом. У 1993 році можна було складати або державний екзамен, або захищати диплом. Я склав державний іспит і все. До цього, я пробував відновитися через друзів, але нічого не вийшло.
