Михайло Мельник, народний артист, громадський діяч
Його голосом вперше, у трамваях міста Січеслав (совєтська назва Дніпропетровськ) озвучували зупинки. Такі нововведення були впроваджені за ініціативою Михайла Мельника. Він заходив до трамваїв і годинами їздив по місту, спостерігаючи, як місцеві мешканці сприймають українську мову.
Досягнувши високої акторської майстерності Михайло Мельник грає моно спектаклі присвячені темам голодомору та політичної несправедливості.
Михайло Мельник для читачів «Справжньої варти» розповів про дитячі роки та початки театральної діяльності.
Настільки мені відомо, Ваш батько малював картини. То чи, завдяки його зусиллям здійснилися якісь Ваші дитячі мрії?
–Усі здійнилися. І завдяки батькові. Думаю, що все таки, той величезний авторитет, яким був батько для нашої сім’ї і для сусідів, для нашого села, суттєво вплинув на моє виховання.
Село Беєво в якому ми жили народилося разом із соціалістичною комуною та радянською владою. Я народився 18 травня 1960 року, тоді, коли в батька вже не було рук,він був глухим і без ока. Я його знав таким й іншого я собі не можу уявити.
Михайло Мельник показав одну фотографію, що постійно висить на стіні у його кабінеті, на якій частина скаліченого обличчя батька затемнена.
Коли він прийшов із війни, мама казала, що все лице було синьо-чорним від пороху та осколків, які вдарили по ньому. Після війни він одружився. На 14 років мама молодша від нього і так склалося, бачте, все, мабуть, від батька йде, моя дружина теж на 14 років молодша.
Кращого батька я собі не уявляю і не хотів би уявляти, тому що – це зразок мудрості, доброти, уважності, знання, як не дивно, етикету, живучи в селі. Адже про який етикет зараз у селі говорять, – якщо тверезий, значить уже й хороший.
Я батька за життя ніколи не бачив п’яним. Тому, вважаю, що всі діти ростуть дивлячись на своїх батьків, і на те, що вони кажуть, і що вони роблять.
З батьком усе дитинство проходив і пробігав босими ногами. Пропасли корів разом, на сінокіс ходили разом. Батько знав кожну травинку – як називається. Він знав, коли і що з’їсти, щоб не померти з голоду. Батько був народжений 1910 року, пережив Голодомор, тому деякі речі з розповідей я у своїй свідомості зберіг. Але з роками багато втратилося, оскільки, коли ти не живеш коло землі ти відриваєшся від неї і лише в спогадах її маєш.
В дитинстві я дуже любив малювати, танцювати, щось награвати на сопілочці. Тепер, бачите, у 51 рік узяв у руки саксофон. Тобто нічого, ні одна дудочка не буває випадково, якщо ти в житті тверезий, і п’янієш від радощів, від того, що створено для тебе.
У дитинстві, коли мене запитували: «ким ти хочеш бути?» я відповідав – або пасічником, або художником, або артистом. Досконалого уявлення про те, що таке артист, тоді ще не було. Уявляв, що це той, хто співає або танцює. Всі казали, що я стану художником, але після школи я ні тим ні іншим не став.
Потім прийшов підлітковий час, коли вже хочеться на дівчат дивиться. Це нормальний розвиток людини. Вона мусить через це все пройти. Вона мусить усвідомити не тоді, коли їй кажуть: «от ти такий», а тоді, коли воно приходить. Мені це прийшло тільки в армії.
Як, чекайте, батько от такий, а ти?.. Ти ПТУ закінчив. Токарем будеш? Це все на що ти здатний? Батько скрипки робив, по дереву майстрував, поки руки були. А ти? Батько художник у тебе зараз, до нього приїздять з різних куточків України (батько, не маючи рук малював чудові картини). Потім ми дізналися що він написав 2 тисячі картин. А ти хто? Це все приходить з часом. Я просто боявся інституту, бо не знав математики. Відслужив в армії. Сташенно хотілося до Києва.
Але така партія була «вигідна» в Москві, закохалася дівчина в мене. Міжнародний дипломат, прописка в Москві, квартира у міністерському будинку, японське обладнання, якого ще тоді не було в Радянському Союзі, «Волга». Здається все було. «Ти ідіот! – мені казали в армії. Ми за одну прописку готові продати душу. А в тебе квартира і все, і будь-який інститут вибирай».
Але розумієте, так ішлось. Це було випробовування. І щось в душі кричало: «Ні! Ти її не любиш». А якщо не любиш, то як тоді можна в чужому краї жити. І от у мене була одна українська пісня, лише одна на той час, «Киянка мила, що з ніжним станом». Я її по сто разів, мабуть, слухав, доки не затерлась пластинка і мене так тягло в цей край. І я поїхав до Києва. Дуже важко було, часто був голодним, доводилось жити в підвалах, але не шкодую, що зробив такий вибір, бо так треба було.
У Києві влаштувався на авіазаводі, а через два місяці, випадково чи не випадково, а нічого не буває випадково, за сто метрів від театрального інституту, я сів за столик з людьми, що там працюють і заговорив з ними. Молодий чоловік сказав: «Таню, подивись яка фактура, який голос от би його в наш інститут». Та що Ви, я ж математику не знаю, - почули вони у відповідь. «У нас нема математики», - сказав Валентин Варецький.
При першій зустрічі йому запропонували пройти коротку підготовку до театрального інституту. Хлопець погодився. Але Валентин Варецький за перші 3 дні не зміг нічого пояснити. Він учив його кричати «Хай живе радянська влада!» Просив, щоб хлопець уявив себе на великій площі, перед тисячним натовпом. Але Михайло не міг. Він кричав так три дні, але кричав тихо, оскільки боявся щоб цього ніхто не почув.
Михайло у відчаї уже хотів залишити цю справу. Але коли виходили з інституту вони зустріли майбутню вчительку Нінель Антонівну. Вона запросила хлопця до кабінету і почала розпитувати з якої він сім’ї. Їй дуже сподобалась дикція та інтонація майбутнього актора, тому вона порадила нічого не грати, а говорити все природно і правдиво. Михайло Мельник успішно склав іспити і був зарахований до театрального інституту.
Увесь курс, який випустила Нінель Антонівна Биченко поїхав у Суми. Але Михайло знав що то за місто і не хотів туди їхати.
Я знав, що коли ми курсом прийдемо в театр імені Щепкіна, у ту трупу, яка вже є, то це буде конфронтація, боротьба і смерть. Тобто прийдуть молоді люди зі своїм театром зі своїми уявленнями, і їм, актори старшого віку будуть пояснювати що і як треба робити. Але, щоб не думали, що я чіпляюсь за Київ, де мені раніше пропонували влаштуватись на телебаченні, я погодився їхати туди, куди мені скажуть.
Михайло Мельник отримав направлення до Миколаєва. Інших пропозицій на той час не було. Пропрацював там рівно три місяці. Першу роль отримав у казці «Прохіндєй». Після постановки, інші актори театру були здивовані таким рідкісним талантом Михайла Мельника і порадили йому їхати до великого міста.
Актор поїхав до Січеслава (совєтська назва Дніпропетровськ). Литко Анатолій Якович був дуже хорошим режисером і запросив Михайла Мельника до великого драматичного театру імені Тараса Шевченка.
Через деякий час Михайло Мельник заснував театр одного актора «Крик». Наразі, має тисячі шанувальників і працює над новими спектаклями.
