«Допомагати може кожен»: Львівський приклад надихнув харківських студентів

//emaus-oselya.org

Про цю ідею, шлях до неї та труднощі втілення ми дізнавалися в Катерини Андрєєвої, організатора акції, студентки 4 курсу філологічного факультету  ХНУ імені В. Н. Каразіна

– Хочу розпочати з дивного запитання: чому? Адже більшість людей не хвилює доля безпритульних, а ти не лишилася байдужою. 

Я не думаю, що людей такі питання не хвилюють. Проблема бездомності насправді викликає дуже багато емоцій і думок, оскільки є найбільш видимою. Ми часто бачимо безхатченків, але шорсткість нашого міста зробила його мешканців, у деякому сенсі, нечутливими до чужої біди. Кожен живе своїми буднями, не завжди легкими. Ті, хто їздять в метро чи чекають тролейбус на зупинці, самі часто потребують підтримки: моральної і матеріальної. У когось діти, яких треба годувати, у когось батьки, про яких треба піклуватися, а в когось робота, яку так і не вдається знайти. Складно допомагати іншим, коли собі не можеш допомогти. Проте, я впевнена, люди думають про це. Нехай ту єдину хвилину, коли пробігають повз. Але думають.

Чому саме мені випало не тільки подумати, але й спробувати щось змінити, пояснюю собі так: мені просто пощастило – я маю своїх натхненників, котрі власним прикладом доводять, що допомагати можна і треба. Розумієш, більшість людських мотивацій з'їдаються думкою "та що я можу зробити? що змінити?". Спостерігаю загальну втому й апатію, зневіру і песимізм. Втім, не слід опускати руки. Треба намагатися робити все від себе залежне, і це обов'язково матиме результат.                   

–  Розкажи, будь-ласка, про своїх натхненників. Як ваші стежки перетнулися?

Натхненників у мене декілька, але всі вони абсолютно невипадкові.

Існує така громадська організація у Львові "Спільнота взаємодопомоги Оселя" (єдиний в Україні представник Міжнародного руху "Емаус"). Вона допомагає бездомним та безпритульним людям реінтегруватися в суспільство, надаючи можливість повернути собі соціальне життя, яке з певних причин вони втратили. Дізналася про спільноту я влітку, коли до рук мені потрапив вуличний журнал  "Просто неба".  

"Просто неба" – це видання соціально-культурного спрямування, що привертає увагу до проблеми безпритульності, представляючи позицію бездомних як активних членів суспільства, котрі намагаються заробити собі на життя в адекватний для них спосіб – розповсюдженням журналу. Коштує журнал 5 гривень, і половина його вартості – це заробіток безхатченків. У журналі розглядаються актуальні питання та соціальні проблеми. Серед авторів можна зустріти Юрка Іздрика, Григорія Семенчука, Сергія Жадана, Максима Ольґу й інших відомих українських культурних діячів. Видається журнал за підтримки Спільноти, тому я навідалася туди, поспілкувалася з її організаторами та мешканцями. Ці зустрічі настільки мене вразили, що, повертаючись до Харкова, я думала лише про те, як впровадити таку ідею і в нашому місті. Потому почалося навчання, вже на 4-му курсі. У своїй дипломній роботі вирішила розглянути питання бездомності, спробувати знайти вирішення проблеми за допомогою медіа. В науковому семінарі розповіла про "Оселю" та "Просто неба", поділилася бажаннями та мріями допомагати зі своїм науковим керівником – Максимом Анатолійовичем Балаклицьким. Він зумів локалізувати мої узагальнені думки, організувати дії, дібрати необхідні слова, мотивуючи мене рухатися й далі в цьому напрямку. Так і склалося, що натхненники для мене – це «Оселя», з усіма її мешканцями, та науковий керівник, котрий поділяє і підтримує мої ідеї.    

Фото надане організаторами

–  Поділися розповіддю про те, як  поетапно втілювався цей задум?

Першим, до кого я звернулася із пропозицією провести таку акцію, був Балаклицький Максим Анатолійович. Разом склали план, визначилися з метою заходу. Оскільки акція планувалася як університетська, ми чудово розуміли, що без підтримки студентських організацій провести її дуже складно, тому прийшли до голови профкому Махновського Сергія Сергійовича. Він взяв на себе більшість організаційних питань: виділення приміщення, в якому зберігатиметься одяг, друк й розповсюдження оголошень, адже будь-яка інформація, розміщена на сайті університету чи на дошках коло деканатів, має бути узгоджена з керівництвом. Потім зробили плакат, зв’язалися з організаціями, котрі безпосередньо контактують з бездомними. Максим Анатолійович домовився про передачу речей в «Армію Спасіння» по закінченні акції.

 –  Якщо говорити суто про організаційні моменти, то які труднощі виникали? Чи можеш спрогнозувати реакцію студентів на цей захід? 

Не знаю, наскільки це організаційний момент, але складно було довести розпочате до кінця. Часто хотілося просто залишити все і зайнятися власними справами. Доводилося дуже багато чекати – відповідей, відгуків. Навіть такі, здавалося, дрібнички, як створення плакату чи зв'язок із організаціями, забирають дуже багато часу.

Стосовно реакції, то, захоплена ініціативним Львовом, я сподіваюся, що Харків теж відгукнеться на заклик допомогти бездомним. Адже з настанням холодів це питання різко загостриться і перед багатьма людьми, котрі не мають, де переночувати чи хоча б зігрітися, постане проблема відсутності теплого одягу. Харківський національний університет, як осередок свідомої молоді нашого міста, маю надію, підтримає акцію. У Львові студенти вже чотири роки поспіль проводять подібні заходи. Чому б і нам ні?

Я думаю, що велике складається з малого, загальне з індивідуального, спільне виростає з окремого. І навіть якщо прийде одна чи дві людини – вважатимемо, що все не дарма. Ми не ставимо перед собою надскладних завдань, не очікуємо якихось неймовірних результатів. Ми просто робимо те, що, як нам здається, маємо робити. Особисто я впевнена – це комусь потрібно.

– Якщо ця ідея матиме успіх, то є плани зробити її масштабною? Маю на увазі створення чогось  на кшталт «Оселі»?

Що в даній ситуації можна вважати успіхом? Я, наприклад, не маю відповіді на це питання, бо саме проведення акції вважаю маленькою перемогою. Якщо ж під успіхом розуміти потужну зворотну реакцію, небайдужість десятків людей, котрі не лише принесуть речі (що вже чудово), аби звільнити місце в шафі, а й схочуть змінювати ситуацію в суспільстві, то, звісно, братимемося й за масштабніші проекти.

Наразі, дуже важко говорити про такі події, як створення "Оселі" в Харкові, адже поява будь-якої організації – це процес довгий і нелегкий, особливо якщо мова йде про недержавні благодійні установи. Коли люди відчують потребу піклуватися не лише про себе, але й про інших, тоді спільними зусиллями ми зможемо створити аналогічне об’єднання і в Харкові.

– А от щодо стереотипів. Чимало людей не бачать сенсу допомагати безпритульним, бо ж "вони самі обрали такий шлях".  Зрозуміло, що ті, хто так думають не копають глибоко, але й стереотип викорінити не можуть. Як, на твою думку, змінити таку ситуацію?

Стереотипи – це не більш ніж лінощі розуму. Всі ми зустрічали бездомних та безпритульних людей, але чи багато хто з нас зупинився, щоб поговорити з ними, розпитати як і чому вони опинилися на вулиці? "Та він алкоголік", "він сам обрав таке життя", "хай іде працює краще" – типові думки. Люди плутають наслідки безпритульності з причинами, а часто алкоголізм і наркоманія є результатом життя на вулиці. Вулиця ж існує за власними законами і правилами, які ти маєш прийняти аби вижити.

Багато хто й насправді «не копає глибоко», але для того, щоб викорінити стереотип, якраз і треба "копати". Якщо ж ми відмовляємося формувати в собі уявлення про якесь явище, за нас це зроблять інші – суспільство, засоби масової інформації тощо. Останні, до речі, дуже часто самі стають жертвами стереотипного мислення. На жаль, не всі представники медіа мають на меті розібратися в проблемі чи спробувати вирішити її.  Їхнє завдання - знайти подію і розказати про неї, а далі як вийде.

Я впевнена, що всі зміни, яких ми вимагаємо від інших, перш за все, мають відбуватися в нас. Правила дуже прості: полиш сварки в громадському транспорті, почни дякувати за елементарні речі, вижени з себе байдужість – і все довкола теж зміниться. Це відбувається автоматично.

Кожен із нас метушиться, кудись поспішає, занурившись в свої буденні клопоти. Але я певна –  інколи кортить втекти з цієї задушливої атмосфери, зробити щось не задля себе, а для когось. Нехай тішить думка, що ваш светр когось зігріватиме зимовими вечорами.