Пацифікація Гути-Пеняцької: геноцид чи відплата?

Війна давно скінчилась і досить дивно, що польські "праві", які цей конфлікт розпалюють, заробляють на ньому політичні дивіденди, вочевидь для того, щоб отримати якісь преференції на майбутніх виборах. Але й в самій Україні досі немає одностайної думки, що там сталось та гуляє безліч нісенітниць з цього приводу.

Окрім опублікованого польського розслідування з цього приводу, були статті українських істориків, низка прес-конференцій, навіть тут, у Львові. Тобто на питанні Гути-Пеняцької зараз багато спекулюють не лише польські політики, але й українські. Тож спробуємо розібратися, що ж там сталося насправді, бо цей момент в українській історії Другої Світової війни – один з найбільш важливих.

ЛАДИЛИ І З НІМЦЯМИ, І З ПАРТИЗАНАМИ...

Всі знають, що польські загони "Армії Крайової" наприкінці війни активно діяли в Галичині. І село Гута-Пеняцька було їх потужним опорним пунктом в Бродівському районі. Там був створений дуже сильний загін самооборони, на чолі з Казімішем Войцеховським. Поряд, в сусідніх лісах, стояло ще кілька боївок «Армії Крайової», тобто тут був, дійсно, міцний осередок польських партизан.

Крім того, в цьому районі діяли і радянські партизани. Їх не було багато, бо Галичина – це такий регіон, де, на щастя, радянських партизанів було дуже мало. Але вони були, і, що цікаво, «Армія Крайова» чудово з цими радянськими партизанами порозумілася. Спочатку вони надавали їм допомогу, а в другій половині 1943 року взагалі формально увійшли до складу радянського партизанського загону на чолі з колишнім військовим лікарем А. Кундіусом.

З огляду на все це хочеться підкреслити ще один, доволі унікальний, момент – це те, що поляки з Гути-Пеняцькій також чудово вживались із німцями. Вони не проводили серйозну антинімецьку диверсію. В спогадах радянського партизанського командира Дмитра Мєдвєдєва наводиться одна цікава деталь: згадка про те, як в Гуту-Пеняцьку приїхало 12 німців, щоб закупити курей. Ті спокійно приїхали в село, купили курей, і поїхали собі. Якщо це було б якесь партизанське село, про яке ходила б дурна слава, то ніхто б туди звісно за курями не поїхав.

СПРАВЖНІЙ ВОРОГ

Але у поляків в Гуті-Пеняцькій були все ж таки вороги. І ці вороги були українці, місцеве українське населення. Це був момент активної фази українсько-польської війни, апогей якої був на Волині. В Галичині, на щастя, відчувались лише незначні її відголоски, але, тим не менш, конфлікти були.

Є багато свідчень про те, що поляки з Гути-Пеняцької грабували, ґвалтували, катували, і навіть вбивали українців. Відомий випадок, коли місцевому українському священику вирвали щелепу, навіть обговорювався на засіданні Військової управи «Галичина».

Зараз часто видається, що така «жорстокість» – то є частина військової пропаганди. Але навіть в офіційних документах для внутрішнього користування ми знаходимо підтвердження таким жорстоким діям. Як казав згадуваний керівник радянського партизанського загону Кундіус, що діяв в Гуті-Пеняцькій: «Я б сказав, що попи українські – це бандерівці, великі сволочі. Дуже жаль, що їх раніше не побили, тепер їх бити не можна».

ГАЛИЦЬКИЙ ПОЛК СС

Оскільки ОУНівське підпілля в Галичині було дуже слабким, то самотужки подолати цей польський осередок було практично неможливо. Все що мали українці, то це Кущові відділи самооборони при кожному селі. Але в лютому 1944 року, в Галичину прибуває на службу 4-й Галицький добровольчий полк СС.

Взагалі той полк «наших есесів» був унікальною формацією (на фото - вояки полку на вишколі). Він був сформований з українців, але в дивізію СС "Галичина" не входив і жодного відношення до неї не мав. При цьому всі в Галичині вважали, що це частка дивізії, оскільки зовсім не розумілись на німецькій номенклатурі. У полку носили дивізійні емблеми, петлиці з левиком, і розглядалося, що це є потенційний резерв для дивізії (хоча з початку так не було, бо це була цілком окрема формація). І ось 2-й батальйон цього полку був спрямований якраз в Бродівський район, де знаходилось село Гута-Пеняцька.

Коли сюди прибули українці в військовій формі військ СС, то місцеві жителі, звісно, почали їм скаржитись на польський терор, головним джерелом якого був польський осередок – Гута-Пеняцька. Командир батальйону – німець. На нього починають поступати інформація про те, що в йог озоні відповідальності є такий неблагополучний район – село, яке є потенційною розсадою «бандитизму».

До речі, коли полк прибув в Галичину, то були відразу встановлені тісні контакти з УПА, з місцевими загонами якої встановили близьку співпрацю. Перш за все, повстанці поставляли данні розвідки про партизан, а коли частини батальйону рухались, то підрозділи УПА нерідко забезпечували супровід на флангах для того, щоб не було якихось раптових зіткнень. Підкреслимо, що ця співпраця була виключно на місцевому, локальному рівні, полегшена тим, що в 4-му полку служили саме українці, які змогли знайти спільну мову з місцевими повстанськими загонами.

КУРІНЬ СКОРУПСЬКОГО

В цей момент, у лютому 1944 року, на сцену в Галичини виходить ще одна цікава формація. Це Волинський курінь УПА Макса Скорупського (на фото), що був вибитий з Волині і який Скорупський вивів в Галичину. Скорупський дуже цікавий персонаж. Він був мельниківцем, який втримав командування своїм куренем після того, як УПА остаточно було підпорядковано бандерівцям.

Коли Скорупський прийшов в Галичину, то відразу ж почав співпрацювати з німцями. На відміну від бандерівців, якраз мельниківці на співпрацю з німцями дивились дуже позитивно, бо в них було більш державницьке мислення. І німці навіть частково озброїли його загін, передали їм за ОУНівськими документами дві легких гармати, якусь стареньку бронемашинку тощо. Тобто цей курінь був більш-менш боєздатною формацією, направленою на боротьбу з партизанами в німецькому запіллі.

ЗБРОЙНИЙ СПРОТИВ ПОЛЯКІВ

Саме в цей момент, в лютому 1944-го року, бої ідуть на ближніх підступах до Бродів, Червона армія наступає і попереду - зимова битва за Броди 1944 року. Тому, отримавши відомості про те, що в цьому регіоні є польський партизанський осередок, командир 2-го батальйону 4-го Галицького полку відправляє загін приблизно з 50-ти українських вояків для того, щоб цю інформацію перевірити. Загін майже повністю складався з українців: німець там був тільки один – командир.

Коли цей загін 23 лютого 1944 року підійшов до Гути-Пеняцької, то поляки відкрили по воякам СС вогонь. Після війни ті, хто вижили, казали, що, начебто, почали стріляти тому, що вони почули українську мову. Вони думали, що це українські повстанці, які йдуть карати село. Поляки не могли усвідомити, що ці вояки, які на них йдуть, це українці, які воюють на німецькій стороні. Було вбито 2 українських солдат, ще кілька були поранені, з яких 2 потім померло у шпиталі. Цікава деталь: коли загін відступав від Гути-Пеняцької, саме Волинський курінь Скорупського прикрив їх відступ. Бійці УПА зупинили переслідування поляків, давши воякам 4-го полку змогу відійти.

Таким чином, спроба дізнатись, що таке є Гута-Пеняцька, 23 лютого закінчилась кров'ю. Німецьке командування усвідомило, що це село, дійсно, є партизанським осередком. Проте у німців була дуже жорстка практика боротьби з партизанським рухом, як таким. Якщо якесь село підтримувало партизан та чинило спротив, на офіційному рівні видавався наказ на те, що то це село треба пацифікувати – тобто, село спалити, а мешканців - або розстріляти, або евакуювати. Це була поширена німецька практика від Франції та Балкан і до Радянського Союзу.

ОПЕРАЦІЯ «ПАЦИФІКАЦІЯ»

Акт відплати, швидше за все, готувався на самому верху, тобто у Львові. Авторами цього плану, без сумніву, були губернатор Вектор та командувач німецької поліції в Галичині бригадефюрер СС Дім. Ну і звісно, для цієї місії залучили саме 4-й Галицький добровольчий полк СС, оскільки тепер для нього це була справа крові і честі. Крім того, на чолі полку стояв досвідчений німецький офіцер Зігфрід Бінц (на фото), який до того в 1943 році активно боровся з партизанами в Білорусі, тобто мав дуже добрий досвід в цьому плані.

Німці планували операцію дуже ретельно. Оскільки в них вже були дуже тісні стосунки з місцевими упівцями, то до цього залучили, окрім Волинського куріню УПА Скорупського, також місцеві самооборонні кущові відділи. З цього було створено угрупування, десь в районі 500 людей: вояки 2-го батальйону 4-го галицького полку СС, волинці Скорупського і вояки місцевих СКВ.

Поляки, коли зрозуміли, що знищили не упівців, а німецький підрозділ, відразу ж усвідомили, що буде акт відплати. Тому всі загони Армії Крайової від Гути-Пеняцької тут же відступили. В селі залишилася тільки місцева самооборона, на чолі з Войцехівським, який не ризикнув лишити село на призволяще. А в Гуті-Пеняцькій на той момент було за різними оцінками десь від 750 до 1200 людей (скільки їх там насправді було, достеменно невідомо, бо вважається, що в селі було багато біженців,плюс кілька поранених радянських партизан).

АКТ ВІДПЛАТИ

Операцію у Гуті-Пеняцькій було призначено на ранок 28 лютого 1944 року. Джерел з цього приводу дуже мало. Найбільш відомим та красномовним є опублікований звіт чиновника української Військової управи «Галичина» Михайла Хронов'ята, який допомагав формувати дивізію та особисто перебував в Гуті-Пеняцькій 28 лютого 1944 року в лавах 6-ї роти галицького полку. Тобто все, про що розповів, бачив на власні очі.

Коли збірний підрозділ з українських вояків 4-го полку та повстанців підійшов до Гути-Пеняцької, ніхто спротиву вже не оказував, бо підрозділів Армії Крайової там вже не було. Село було обстріляно, кілька хат від обстрілу запалало. Коли ввійшли в село, розпочалася типова для таких ситуацій стандартна акція зачистки: населення виганяється з помешкань, які згодом ретельно перевіряють. Шукали зброю та партизанів.

В селі, проміж іншим, знайшли трупи тих двох дивізійників, які загинули 23 лютого. За згадками, ці трупи були поневіченими і кілька днів лежали не похованими. Можна уявити собі настрої вояків, які побачили своїх загиблих побратимів, що ось так лежали. Можна тільки уявити той градус напруги. До того ж, як пише Хронов'як, практично в кожній хаті були знайдені запаси зброї та гранат. Оскільки хати палати, то ці гранати почали у полум'і рватися, тобто шум у селі стояв ще той.

Населення було зігнане в церкву та знищено, за різними оцінками, вижило десь до 50 людей.

ЦІКАВА РЕМАРКА

У звіті Михайла Хронов'ята (на фото), можна побачити декілька цікавих невідповідностей, на яких дуже часто зараз спекулюють історики, створюючи можливість для маніпуляцій. Там Гуті-Пеняцькій присвячені всього два коротенькі абзаци, але вони дуже красномовні, і не лишають жодних сумнівів про те, хто і чому це зробив. І, по-друге, як це було зроблено.

Ось як звучить цей фрагмент: «все населення збіглося до костьола. Запалили село. Кожна хата була складом амуніції – тріщало, вибухали гранати. Між іншим і жиди скривалися у цьому селі. У костьолі й одного фольксдойча знайдено, що його, по допиті, командир німець відпустив. А наш стрілець: «Ми кров ляли, а вони його відпускають!». На це дістав стрілець відповідь: «Не будь хлопи дурний! Навіщо ж ти привів фольксдойча перед командира?». Увільнений фольксдойч крутився поміж стрільців і кожному у вічі зазирав. Йому порадили: «Гибай до чорта і не шукай тут щастя!» . Ці кілька строчок красномовно окреслюють ситуацію в селі та показують озлоблення проти ворога, яке охопило вояків 4-го полку та бійців УПА. Свою справу зробило нервове напруження, озлоблення за загиблих товаришів, чиї тіла були знайдені в селі та загальна ненависть до поляків, спричинена польським терором проти українців.

Зрозуміло, що перебуваючи на війні, де постійно ризикуючи життям, маєш зовсім інші міркування, психологію і ставлення до речей, у тому числі, до особи ворога як такої, і думаєш про все це дещо інакше, ніж в теплій аудиторії. Пояснень цьому безліч, як і досліджень психологів з цього приводу. Дійсно, польське село Гута-Пеняцька було пацифіковано за німецьким наказом, 2-м батальйоном 4-го галицького полку (тобто українцями, що в ньому служили на чолі з німцем), і двома місцевими загонами УПА. Заперечувати цього не варто і взагалі не має сенсу.

В звіті Хронов’ята є ще один цікавий рядок, на який зараз багато посилаються: «…Гуту Пеняцьку, – яку, по відході з неї наших СС-ів, окремий німецький відділ дощентно спацифікував, так, що лишився тільки костьол». Дуже цікава ремарка, яку зараз цитують абсолютно всі, хто намагається перекласти відповідальність за Гуту-Пеняцьку на якусь іншу сторону – перш за все, на німців.

Але цей момент пояснюється дуже просто. Коли село було взято і почалася пацифікація, командир німецького відділу просто наказав частині підрозділів залишити Гуту-Пеняцьку і повертатися до місць своєї дислокації. Хронов'ят якраз був серед тих, кого виводили. Він отримав наказ, побачив, що українські стрільці виходять – про те й відзвітував. Хто лишався в селі, яке за його словами вже і так палало, а в хатах гранати рвалися, він, власно, не бачив. До того ж, дані, отримані в результаті наукових пошуків та досліджень, не залишають жодних сумнівів в тому, що це справа рук 4-го галицького полку СС та місцевих повстанців.

А ЛЯ ГЕР КОМ А ЛЯ ГЕР

Як нам тепер з цим жити? В багатьох українців зараз сильно сидить комплекс меншовартості. І, як тільки вони почують про Україну щось погане, то відразу починають заперечувати. Так і в цьому випадку - «Це от самі німці зробили», саме поширене заперечення. Але якщо от так подивитись, що таке Гута-Пеняцька? Це – результат того, що під німецьким проводом заради знищення одного українського ворога об'єднались в єдине три українські гілки національного руху. Себто, добровольці, що йшли на німецьку службу, бандерівці та мельниківці. Фактично це – об'єднання всіх зусиль проти спільного ворога, хай і під німецьким проводом.

Так, ворог в цьому випадку був знищений показово і дуже жорстоко. Але ж, війни ведуться не в білих рукавичках. І з другого боку, такі показові моменти характерні для історії практично будь-якої європейської нації, в тому числі, і для самих поляків.

Операція була настільки ефектною, що після того Армія Крайова віддала наказ – припинити співпрацю з радянськими партизанами, не чинити жодного опору німцям і сидіти тихо, бо побачили що було. Тобто, для української справи знищення цього польського партизансько-терористичного осередку, який тероризував українців, дійсно, було успіхом.

Тому на цій підставі робити з українців варварів і боятися, що це якось зіпсує сучасний імідж України, не треба. Війна вже давно скінчилась, зараз новий, глобальний світ, технології і цивілізація. Яким чином сучасний імідж України можуть зіпсувати події більше ніж 70-річної давнини? Пишатись та пропагувати це, звісно не треба, але згадувати, щоб і ми, і вороги пам’ятали, якими можуть бути українці, коли дійде до цього мова – необхідно. Треба показувати, що ми – сильна нація, яка може за себе постояти. І якщо хтось буде виступати проти України, тим більше на нашій землі, то розплата буде жорстокою.